Хлопець сказав, що автобус має бути десь біля 5-ї, а я хотів ще піти на річку. Мені щось було тривожно на серці, може, через те, що я привертав до себе увагу; мене пронизували десятки поглядів людей, яких я навіть не бачив. І я подумав, що зніму напругу, якщо посиджу собі на березі.
Я обійшов костел з усіх боків. Він був величезний. Біле розігріте небо робило стіни схожими на театральні декорації — пласкими. Бічні входи з міцними дверима були надійно запечатані іржавими замками. Колись тут могло сховатися ціле місто в разі нападу, тому їх будували на совість. Цей костел ще простоїть довго. Він переживе саме місто і буде серед джунглів височіти, як храм майя.
Я вийшов на дорогу,' що вела до річки. Повз мене продудніла маршрутка на Червоноград чи, може, з Червонограда, і мені хотілось її зупинити. Але не для цього я подолав таку довгу дорогу, щоб через годину вертатися. Тим більше я побачив перед мостом млин, з такої самої червоної цегли, як і синагога. Правда, канал, яким вода надходила з річки, вже заріс травою. Я відчинив сірі двері і увійшов досередини, сподіваючись побачити купи сміття і всяке паскудство. Але внизу все було припорошене борошном, змішаним із пилом. Навіть павутиння було борошняне. Борошно сипалося зверху крізь щілини у стелі. Я піднявся нагору дерев'яними східцями і побачив примітивні механізми. Годі було зрозуміти, як воно працює, але цілком можливо, що тут все ще мелють зерно або мололи щонайменше рік тому. Надто багато борошна лежало всюди. Може, просто в У немає пункту прийому металобрухту, тому залізо не повитягували. Я ще піднявся східцями, там були дві дерев'яні скрині поряд, не знаю, для чого їх використовували. Досі я не мав щастя побувати в млині. В частині млина було зогниле перекриття, а в іншій, на самій горі — цілий склад порожніх, присипаних борошнистим пилом, пляшок з-під горілки.
Якщо хтось здогадається, що то за місто У і почне обурюватись, мені є що сказати. Ви, дорогенькі, давно покинули рідні пенати і зараз грієте себе ностальгією. А я бачив десятки запаскуджених костелів, розкрадених фабрик, озера і річки, засипані пластиком, і мене вже нічого не дивує. Мене б здивувало, якби було навпаки. І я не боюся про це писати. Якщо хтось бажає собі смерті, то нехай вмирає. Можна героїчно померти, а можна здохнути серед купи свого сміття.
Я сидів на березі річки, перетвореної на канаву. Купатись в таких річках — все одно що купатися після хворого проказою. Вода заражена духом тліну. На тому березі на гарній травневій луці пасся гнідий кінь. Він уже не належав до міста. Часом хтось проїжджав по мосту, і в мене знову з'явилося відчуття, що за мною спостерігають десятки очей. Може, щоб здати прикордонникам. Цікаво, чи за пильність платять гроші?
Коли я нарешті став повертатися, скасувавши похід на цвинтар, щоб встигнути на автобус, то зауважив на стовпі оголошення: завтра всі мешканці міста повинні прийти з сокирами, косами, граблями і вилами чистити міський парк.
Я сів на лавку на зупинці, надпив води з пляшки. Ну-от, і все. Сонечко вже не гріло, а пекло. Я розібрався до футболки. Люди снували туди-сюди від крамниці, були й мами з візочками. Напевно, то було єдине місце в У, де існувала ілюзія життя. Не знаю, чому мої статті публікували, мабуть, розраховували на тих, хто полюбляє екстрим. Але тепер я б не радив їхати до У своїм ходом. Я прочекав годину, обіцяної маршрутки так і не було. Зважаючи на їхню ветхість, я й цьому не здивувався. Була надія, що хоча б о 7-й годині буде автобус. Я б пішов навіть пішки до Рави-Руської, я б витримав, але вештатись у прикордонній смузі вночі — недобре. І ще без паспорта. Щоб не мозолити людям очі, я подався до костелу. Обійшов його з іншого боку, тоді наблизився до того місця, де молодик збирав цвіт кропиви. Але його вже там не було.
Тоді я знову повернувся, вирішив зайти до крамниці, може, ще є якийсь спосіб дістатись до міста. Не знаю, чому я оминув крамницю і пішов на цвинтар. Може тому, що там стояли місцеві пияки. Я взагалі вовк-самітник і у мандрівках рідко контактую з аборигенами, бо вони здебільшого розповідають місцеві легенди.
Але коли я наблизився до церкви, там вдарив дзвін і зі старої дерев'яної дзвіниці (дивно, що її не розібрали) двоє дядьків винесли хоругви і високі підсвічники. Я мало не зіштовхнувся з ними біля цвинтарної хвіртки. Сонце стало якимось червонуватим, наближався вечір. Мені було неприємно, що мене бачать, як я йду на їхній цвинтар. Але сорока вже рознесла, що я журналіст і це мусить виправдати мою дивну поведінку. Цвинтар виявився більше новим, ніж старим, і аж палав у надвечірньому сонці кислотними барвами вінків і букетів. Причому, подекуди старі вигорілі й брудні квіти сусідили з новими, купленими до великоднього прибирання. Я подумав, що колись цей світ, який я нещадно критикував і водночас не міг без нього жити, зажене мене в пастку. І зараз, без особливого бажання, з приглушеною від нечутних голосів мертвих і живих міста У свідомістю, я відчував гостру самотність і тугу за тим єдиним справжнім братством, яке я мав на Майдані. Хвороба зробила мене ще більш замкнутим, друзі розбіглися, а я втратив роботу, пролежавши місяць в лікарні, і тепер живу, пописуючи статейки на замовлення. Нирки у мене всихають, лікуватися нема за що, і відвідуючи такі неприкаяні місця як У, я відчуваю те, що відчувають вони, ці напіврозвалені будівлі — смирення. І часом — гнів.
Не знаю, скільки я кружляв отак цвинтарем, бо час тут зовсім інший, але, обпікшись кропивою, я повернувся до реальності. Крамниця була вже зачинена, людей не видно. І ніде не світилося.
Я сів на лавку, де сидів нещодавно. Навіть гуси не могли скласти мені товариства, пішли вже спати. Кожного разу, як над'їжджала якась машина, я зривався, думав, що то автобус. Стало темно, насувалася гроза, одночасно зі сходу й заходу йшли темні хмари. Це ще була одна проблема — не змокнути і не стати жертвою блискавки.
Присвічуючи собі мобілкою, я вибрався на другий поверх млина, де було найсухіше і найчистіше, притулився спиною до теплої стіни і заплющив очі. Дякувати Богу, що в цьому місті є хоч одні відчинені двері. Гроза була шалена, десь дзюркотіла вода через дірявий дах, але я був у безпеці. Мене могло застати це десь на дорозі, якби я вирішив піти пішки. Я просто втік із зупинки, коли почало лити, і куртка, яку я ніс під пахвою, не встигла змокнути. Тепер я вгорнувся у неї, під канонаду травневої грози з'їв останній пиріжок з сиром, і запив водою, а тоді проковтнув знеболювальне. Понад усе я хотів заснути, щоб бодай уві сні відшукати спокій. Бо сниться завжди щось протилежне від того, що ти відчуваєш зараз. Ще один доказ того, що світло і темрява — лише два вияви однієї сутності, і не можна бажати або того, або цього. Покличеш світло — прибіжить темрява, покличеш ранок — прийде довга-предовга ніч. Блискавки кресали довкола млина, злива не вщухала, і, напевно, молоко скисало, масло гіркло і сир пліснявів у тутешніх господинь. Не буде з чим їхати на базар.
Я вже перебував на межі сну чи навіть заснув, коли почув тупіт внизу. Вже не гриміло, але дощ тарабанив по черепиці. Хтось піднімався по східцях нагору, присвічуючи собі ліхтарем.
— Прошу пана, не бійтеся! Де ви? Ми прийшли вас забрати.
Вони навіть знали, що я тут. Зрештою, я знайшов підтвердження того, що за мною весь час стежили.
В отворі сходового люка з'явилась чорна голова. Чорна, бо в каптурі непромокального плаща.
— Ми знаємо, що ви тут. Не бійтеся, ніхто нічого лихого вам не зробить.
Я ворухнувся.
— Автобуса не було. Мав я десь сховатися.
— Автобус міг бути, але так сталося, що вмер Степан пополудні. Вибачайте, що так пізно. Поки ми радились, ви вже сховались. А потім самі знаєте, що коїлося. Могло нас вбити блискавкою.
Я не дуже розумів, про що він говорить. То був заступник мера, молодий чоловік у костюмі з краваткою. Чи був він зараз при виконанні обов'язків, я не знав.
— Вже спускаємось! — гукнув він униз, хоч я все ще сидів і нічого не обіцяв. Я розумів, що мушу йти з ними, бо в У їхня правда, а не моя.
— Прикро, ви десь про нас думаєте, які ми негостинні.
Про негостинність я якраз думав найменше. Більше про безгосподарність.
— Йдіть за мною, дивіться добре на тих сходах. Михайловичу, присвітіть нам.
Дощ вже майже перестав, тільки шуміла переповнена водою річка. Було дуже темно, але час від часу вдалині спалахували блискавки.
— Знайшли! — гукнув у темряву мер У і посигналив ліхтариком. — Ми вже боялись, що ви спіймали попутну. Дякувати богу, все нормально. Значить так, Ігоре Івановичу, хай там готують нічліг для пана…
— Богдана.
— Дуже приємно, Петро Михайлович. А ми підемо тим часом на парастас. Гроза скінчилась, люди вже, певно, сходяться.
Дорогою я помітив, що супроводжує нас ще кілька чоловіків, але вони йшли віддалік. Я промочив ноги, бо дорога була в ямах, а місцями ще текли потоки води. Ми поминули роздоріжжя, магазин і церкву.
—Уявляєте, чекали цілий день електриків, але ті паскуди не приїхали. Казали, нема бензину.
— А що у місті нема електрика?
— Є, але на то треба цілої бригади. Можливо, то був лише сон. Я вранці був ще у Львові, в своїй холостяцькій квартирі, заповідався теплий день… Зараз мені хотілося зняти кросівки і вилити з них воду, а тоді викрутити мокрі шкарпетки. І зробити це в себе вдома.
— Ми вже близько.
Подекуди світились вікна, дуже тьмяно. Горіли свічки і гасові лампи. В одній з хатин горіло ясніше. Там, де помер Степан, очевидно.
— Мені якось незручно, — мовив я, відчуваючи неприємне заціпеніння в тілі.
— Та ви знаєте, Степана. Ви з ним нині бесідували під костелом.
— Це ви про того хлопця в оранжевій касці? Що ж сталося?
— Серце. Порок серця.
Я засумнівався. Знаю, як виглядають люди з серцевою недостатністю. Той бідака був повний, радше мав проблеми з обміном речовин.
Ми увійшли в задушливу тісну хату. В сінях я перечепився об торбу з цвітом і він обсипав мої мокрі джинси, від чого я відчув почуття провини, наче був причетний до Степанової смерті. Часом мені таке здається, що я приношу нещастя. Люди розступилися, я встиг сховатися за мерову спину. Ігор Іванович десь зник, але мені в спину дихали чоловіки, що йшли за нами.