Раптом із однієї книжки на нього глянули чиїсь знайомі очі. "Романенко, Романенко?! Який Романенко? Валерій Іванович Романенко... Валерка?!" — мало не закричав Антон. Ніби йому хто увігнав кілка в груди, розіп'явши там крик горя. Упав на коліна. Йому досі не раз доводилося убивати, але вперше було відчуття, ніби убито його самого. Ох і неприємна ж це штука, коли серце ще б'ється, думка ворушиться, а душа вже десь полетіла у вирій. Жалко себе до сліз, бо був молодий і гарний, міг би народити дітей, переробити купу добрих справ. Яких справ!? Заплічно-убивчих!? Він стікав блювотою, сльозами і відчаєм. Його корчило і тіпало. На житньому полі умирав один Антон і народжувався інший. А може відроджувався справжній, отой замурзаний хлопчисько з українського села Любимівка?
— На выпей, босс, полегчает, — протягнув йому флягу із горілкою Гурон.
Антон добряче хильнув, закашлявся, махнув своїм бійцям, мовляв, продовжуйте пошуки. Встав, жмутом росяного жита витер брудне обличчя, обтрусився. Посміхнувся у бік сонця, що нижнім краєм обпікало верхівки дерев найближчої лісосмуги. Гурон, який бачив той усміх, похолов. Було у ньому щось божевільне.
— Босс, ты че? Все в порядке?.. — пробелькотів перелякано.
— Ни че. Возвращаемся... — скомандував Антон. — Я поведу, — відштовхнув він Гурона і сам усівся за кермо.
Їхав повільно, ніби на похоронах.
— Может все таки я поведу, шеф? — непокоївся бойовик.
— Хорошо, давай, — легко погодився Антон і зупинив машину. Вийшов, став повільно обходити її з-заду, висмикнув чеку гранати, відкрив дверцята багажника і кинув її до салону...
За планом мав стрибнути в кювет, але не встиг, з вікон вилетіли жмути полум'я, дверцята розлетілися навсібіч, а задні рубонули його так, що відлетів на кілька метрів, ніби футбольний м'яч. На щастя, не втратив свідомість. Став тягнути на себе стрічку асфальту. Раз, другий, третій і ось він уже в кюветі. Світ мерехтів в очах, наче проекція обірваної кіноплівки на екрані. Створювалося враження ніби хтось узяв його голову в руки і викручував, як гайку, але вона не піддавалася, мабуть, різьба була зірвана. Не було тепер заповітнішого бажання, ніж добратися до лісосмуги. З останніх сил звинувся кілька разів, ніби вуж. Рубіж узято! Радів цьому так, ніби виграв золото на олімпіаді. Але зупинятися не можна. Вирішив не заповзати у соняшникове поле — залишиться слід. Треба відповзти подалі від цього місця лісосмугою. Спробував устати, спираючись на молоду вільху. Вийшло! А тепер від дерева — до дерева. Одне він мало не збив лобом, бо перечепився об якийсь корч. Треба дійти о-о-о-н до того місця, де ця лісосмуга змикається з іншою, котра іде впоперек поля. Відпочивав, не на землі, а притулившись до дерев. Шукав берізки. Гладив їх, терся вцілілою щокою об кору, щось шепотів, цілував. Здавалося, що й вони обіймали вітами його за плечі, втішаючи. Іноді плечі хлопця здригалися від агонії плачу. Берізки у відповідь теж тремтіли, співчуваючи його горю. Відчував, що після кожної такої сповіді повертаються сили. Але в голові — хаос, ніби у Всесвіті одразу після Великого Вибуху. Думки мчать врізнобіч, загрожуючи розірвати череп, хоч бери і вдягай на нього сталевий обруч. Рука потягнулася до офіцерського планшета, дістала звідти шеврон повітряно-десантних сил та офіцерську книжку брата. Свою він завбачливо залишив у бардачку машини, щось від неї та й мало залишитися. Тремтячими пальцями став пришивати ту емблему до рукава камуфляжу. Потім начепив на груди значок десантника. Готово. Так воскрес український офіцер Валерій Романенко. Похорон Антона Рома— ненка відбувся півтори години тому на житньому полі під селищем Видне.
Якось самі собою впорядкувалися світила у його внутрішньому космосі, знайшли свої орбіти, сузір'я й галактики. Став повертатися сенс життя. Він знав, що під Щастям почав діяти український добровольчий батальйон "Кондор". Зрештою, їхня недавня операція — це відповідь на зухвалі акції цього підрозділу в районі ТЕЦ у Щасті. Зуб за зуб. Око за око. Йому треба було саме в "Кондор", бо в регулярній армії, одразу запитали б, яким це дивом постав і з мертвих, де був і таке інше. Рано чи пізно командування ВСУ дізналося б про його воскресіння, але сподівався, що в цьому бедламі ніхто розбиратися не буде. Врешті-решт, він не збирався довго жити. Два дні блукав лісосмугами, ярами та полями, обминаючи населені пункти, щоб не напоротися на сепарів чи на українські частини. "Щастя", — нарешті прочитав він на дорожньому вказівнику. Як просто й легко реалізували свого часу місцеві жителі одвічну людську мрію про щастя. Рішення міської ради — і ти купаєшся у щасті. Але щось не дуже щасливі обличчя людей, які йому зустрічалися на вулицях міста. Сталося те, на що він розраховував: неподалік від центру його зупинив кондорівський патруль. Забрали його дивер— сантський пістолет "Стєчкін", документи і повели до штабу. Комбата Антон одразу упізнав, це був один із лідерів Майдану, і як говорили про нього московські телеканали — головний бандерівець країни.
— Куди йшов? — запитав комбат.
— До вас — відповів.
— А там чого не воювалося? — тицьнув пальцем в офіцерську книжку Валерія.
— Набридли тупі генерали, хочеться справжнього діла, — пояснив.
— Стривай, стривай, ти, що з того літака? — витріщився на нього.
— Та ні, з другого.
— А чого ж ти такий, ніби тебе ціпами обмолотили?
— Та було діло, — скривився Антон.
— А-а-а... Ну добре, нам бійці треба. Офіцерських посад у мене немає. Рядовим підеш?
— Угу, — кивнув головою.
Так Антон став бійцем батальйону "Кондор". Він не хотів думати про майбутнє. Йому не було куди повертатися. Був мертвим і для Волгограда, і для Любимівки. Вихід був десь поряд, можливо, через маленьку дірочку від кулі, чи осколка. Чи, може, іще в чомусь? Воно оте щось десь мало бути поряд, він це відчував душею. Бій — за боєм, пекло — за пеклом, а він живий. Перестав навіть вдягати бронежилета і каску. Все одно обминало його вороже залізо. Може, вихід, у правді? Якось розповів усе комбату.
— Якби знав, то ще тоді задушив би своїми руками, але ти спокутував свою вину, довів, що вартий сотні українців, — сказав батя.
Йому полегшало, ніби могильну плиту із серця трохи відсунув. Значить на вірному шляху. Більше правди? Розповісти про це батькам Валерки? Але ж тоді збіжаться всі любимівці і якщо не пришпилять його до землі вилами, то просто заплюють. Таке йому не під силу.
— А знаєш, що? Поїдь, впади перед ними навколішки, покайся, і хай буде, що буде. Якщо смерті не боїшся, то й правди не повинен страхатися. Я поїду з тобою, візьмемо ще Кобру, Рембо і Жайвора, не дамо тебе розірвати, — запропонував Батя...
...І ось вони їдуть у старому, подарованому волонтерами "Міцубісі" у Любимівку. За кермом Рембо, поруч — кобмат, позаду — Кобра, Жайвір і Антон. Останній нагадував приреченого до страти на гільйотині: блідий, обм'яклий, ніби м'яч, що напоровся на гвіздок, по обличчю — горохом піт холодний, очі невидющі. Не людина, а зомбі. Батя лізе за пазуху, дістає звідти свою флягу, добряче до неї прикладається і протягує Антону. Той машинально робить кілька ковтків і повертає посудину хлопцям. Через кілька годин попереду побачили вказівник "Люби— мівка". Антон просить зупинити авто. Виходить. Хлопці — за ним. Притулився лобом до холодного даху машини. Хотілося бігти від цього місця, якнайдалі, але не було сил, підгиналися ноги. Чиясь рука протягує йому цигарку. Лише тримає її в зубах, не затягуючись, і навіть не дихаючи, сподіваючись зупинити час. Ех, хіба цим його зупиниш, тут потрібні радикальніші заходи із застосуванням спеціального пристрою, що зупиняє час , наприклад, ... пістолета. Якщо не збирався довго жити, чому так погано старався, треба було самому собі пустити кулю в лоба. Бац... і все, кінець усім мукам. Це була б остання крапка у його помсті за Валерку. Так, ні хотілося побільше на той світ "сепарів" відправити.
— Ну, годі, годі, не ламай сценарій, написаний он там, — проказує Батя, ніби якийсь тібетський оракул і показав пальцем до гори.
В'їхали в село. Обабіч центральної вулиці стоять невеселі люди. Більшість із них знайомі — Кирило Бабич, Віктор Головко, Петро Зануда, Оксана Краско та інші. Пригальмували.
— Доброго здоров'я, земляки! — вітається бадьоро.
— І тобі не хворіти, шкуро, — чує у відповідь.
На звук джипа, що пригальмовує біля двору, виходить на подвір'я тітка Оксана — Валеркина мати, і дядько Іван — батько. Сталося те, чого найбільше боявся Антон — його сприймають як сина.
— Валера?! — падає мати, мов підкошена на вкритий морозною сивиною спориш.
Всі — притьмом до неї. Антон підкладає їй під голову свій бушлат. Летить, не торкаючись землі, Жайвір, колишній фельдшер швидкої, із аптечкою в руках. Б'є усім у носи гострий запах нашатирного спирту. Оксана відкриває очі. Якусь мить мовчить, вдивляючись в обличчя бійця.
— Антон... — видихає розчаровано і одвертається до шпоришу, кусаючи губи. — Як добре, що ти приїхав, заходьте в хату будемо обідати...
Їй допомагають підвестися, ведуть під руки до хати.
— Стривайте, ма..., тітко Оксано, мушу щось сказати, — ледве видушує із себе Антон.
Вона повертає голову в його бік.
— Щось знаєш про Валеру?
— Знаю. Це я... — комбат, який стояв позаду, легко натискає йому на плечі. Антон падає на коліна.
— Це я збив той літак, я убив Валеру... не хотів... не знав... то був не я... був іншим... простіть, мамо, батьку... — белькотить, обливаючись потом.
— Що?! Ах ти ж виродку московський, ми ж тебе за сина мали. Задушу... — наче тигр гарчить дядько Іван хапаючи Антона за горло...
— Не треба, дядьку, я сам! — кричить Антон, вихоплюючи свій диверсантський Стєчкін...
Але на нього навалюються хлопці, виривають зброю, зв'язують, комбат приводить до тями ляпа
сами...
...Прокинувся. На ногах сидить Жайвір, за руки його тримають Кобра і Рембо.
— Та вгомонися ж ти нарешті, шизоїд московський, — люто гарчав йому в обличчя Рембо, — ти ж мало нас тут всіх не уколошкав.
Фу, Слава Ісусу, це був лише сон. Хтось протягнув йому кварту з горілкою. Вихилив її уміст, не принюхуючись.
— Убийте мене, не поїду я в Любимівку, — проказав у кулак, яким закушував випите.
Ж Ж абуть, сценарист, який вів лінію долі Анто— fl 11 Жна, теж подумав, що варіант, запропонований комбатом, аж занадто ризикований і прямолінійний, а тому підготував інший.
Зважаючи на відмороженість Антона, та на його готовність до будь-якої дурості, друзі, за наказом комбата, ходили за ним тінями.