Ліна часто говорила з Колею в думці, а коли поряд нікого не було, то й у голос. Вона розповідала йому про найменші дрібниці свого життя, про свої переживання і сумніви, і головне, про свої почуття. Про які ніколи не наважилася б сказати при зустрічі. Як же їй хотілося написати йому, викласти своє душевне на письмі, проте не мала змоги цього зробити. Так вийшло, що не спромоглася в свій час запитати адресу й прізвище хлопця. Одне зосталось у пам'яті: "Коля, помічник прокурора".
Миколу Івановича перевели на посаду слідчого. Давно цього хотів, просив про таке переведення прокурора. Той раніше відмовляв, а тепер згодився, оскільки один із слідчих важко захворів та звільнився.
Роботи в Степаненка збільшилось. Прокуратура якраз вела значну справу про зловживання й хабарництво у квартирному відділі райвиконкому. Зазвичай, до цього виконкому не підібратися, але тут спрацював конфлікт номенклатури. Жінка другого секретаря райкому партії щось не поділила з жінкою заступника голови райвиконкому. Кажуть, що ледь не побилися на черговій пиятиці. Райкомівська пообіцяла райвиконкомівській жорстокою відплатою. Напевно, добряче приголубила свого чоловіка, добряче поскаржилася на отриману образу, бо той згодився на помсту. Пішла вказівка міліції — знайти у виконкомі порушення. До самого заступника підібратися не посміли, а до його підлеглих з квартирного відділу наважилися. Знайшли відповідну людину, яка дала начальнику квартвідділу хабаря поміченими купюрами, зловили хабарника за руку прямісінько при отриманні грошей – і справа завертілася. Стала набирати оберти. Прокуратурі належало допитати сотні свідків, які мали справу з квартирним відділом – ставали на облік або отримували житло. Цю роботу доручили слідчому Степаненку. Він вирішив скористатися новими повноваженнями та новими можливостями для свого розслідування стосовно Івана Безпалого. Чекав слушного моменту. І він настав. Ще раз підтвердилося: хто шукає, той знаходить. Один зі свідків по квартирній справі заявив, що був якось на зустрічі з начальником квартвідділу під час відпочинку на річці, де домовлявся про вигідне для себе перенесення черги на житло. У тому ж місці був незнайомий чоловік, який привозив хабаря начальнику. Свідок про незнайомця нічого не знав, окрім того, що той приїздив на автомобілі марки "Жигулі", і що коли від'їжджав із місця зустрічі, то трохи подряпав свій автомобіль. Керуючись цими показами, Степаненко виніс постанову про розшук незнайомця та його машини. Це дало змогу доручити оперативному працівнику міліції оглянути автомобілі відповідної марки в райцентрі, в тому числі й автомобіль директора магазину Миргородського, до якого Микола Іванович не мав змоги доступитися. Машину знайшли в гаражному кооперативі. Дружина директора магазину дала згоду оглянути автомобіль, сказала, що ним давно ніхто не користується. Однак цей огляд нічого нового не приніс, жодних подряпин чи вм'ятин, які б могли вказувати на причетність цього автомобіля до аварії, пов'язаної з Іваном Безпалим, виявлено не було. Приватне розслідування Степаненка наштовхнулось на бетонну стіну. Далі ходу не було, якоїсь перспективи в ньому Микола Іванович не бачив. Це його дуже засмутило. Так бажав обрадувати Ліну, спасти невинну людину, проявити себе, аби відчути свою силу і вміння.
Микола Іванович змушений був працювати у вихідні дні, розслідування квартирних порушень було на контролі в області, до нього проявляв постійну увагу районний прокурор Рубан. Микола ніяк не міг вирватися до Ліни, хоч мріяв про побачення з нею кожного дня, кожної хвилини. Образ дівчини не відпускав його, невідступно слідував за ним, міцно тримався в голові. У цю ж голову зненацька прийшла ідея: написати листа. Так, саме листа, адже знав тепер адресу, мав прізвище і нічого не мішало хоча б такому спілкуванню. Це мало й певні переваги – можна написати те, що не завжди наважився б вимовити при зустрічі, можна обдумати, вивірити кожне слово, аби не дати приводу для Ліниних сумнівів, для подальшого її жертовного поступку в ім'я його кар'єри. Була й тривога: а що як дівчина відмовиться зустрічатися. Ця думка, цей страх з'їдав серце, але й підохочував чим швидше отримати відповідь, аби все вияснилось. Хотілося написати стільки, що в жоден конверт не вмістилося б. Однак розумів: головне почати, головне відновити спілкування.
"Ліно! Я знайшов тебе! Мені це було нелегко, добре, що виручили друзі, але не це важливо, а те, що знайшов. Якби ти тільки знала, як я цьому радію. Ти навіть уявити не можеш, як я хочу тебе бачити, говорити з тобою, бути з тобою близько-близько, дивитися у твої очі, відчувати твоє дихання, обіймати, цілувати. За цей час я стільки передумав, стільки згадав, проаналізував. Я хочу бути з тобою, я не хочу розставатися з тобою. Облиш, будь ласка, свої придумані намагання захистити мене, не треба мені цих жертв, я сам з усім справлюсь. Знай, я рішив: якщо прийдеться вибирати між тобою і моєю роботою, посадами, то я вибираю тебе. Чуєш! Тебе!
Відізвися, Ліно! Я тебе дуже прошу, навіть, якщо ти не хочеш мене більше бачити, прошу: відізвися!".
Коля дуже покладався на цього листа, точніше на Лінину відповідь. Вирішив: поки не діждеться відповіді, не їхати до дівчини. Терзав себе. "Може в неї хтось є, а я тільки мішатиму?.. Може вже вона забула моє ім'я?.. Може…".
Зворотню адресу на своєму листі Коля вказав робочу, тобто адресу прокуратури. Подумав, що вказувати квартирну недоцільно, оскільки не знав, чи довго в найманому житлі протримається. Листи, що надходили йому в прокуратуру, були зазвичай службовими, однак отримував їх регулярно, без затримок, ніхто їх не продивлявся. Якби лиш відповідь надійшла, і щоб скоріше.
Степаненко не хотів і тепер здаватися зі справою Івана Безпалого, незважаючи на те, що начебто всі можливості вичерпані, далі просуватися не було куди. Микола Іванович заповзявся робити постійно хоч щось для досягнення мети. Коли випала нагода, пішов до суду ознайомитися з тими матеріалами справи, які були тільки там, і яких він ще не вивчив. На жаль, нічого нового вияснити не вдалося, проте неочікуваний поштовх таки відбувся. Завідуюча канцелярією суду доповіла прокурору Рубану про зацікавленість справою з боку Степаненка. Григорій Якович відреагував миттєво. На цей раз його реакція була ще більш емоційною ніж минулого разу. Лютував без міри, накинувся на Миколу Івановича з такою злістю, так сердито, що здавалося розірве на шматки свого підлеглого.
– Я кому сказав не лізти? Я кого попереджував? Ти що собі надумав? Не хочеш слухати, що тобі говорять – пиши заяву, і щоб я тебе більше не бачив, бо так просто тобі номер не пройде! Панькатися не буду, раз дозволяєш собі таке нахабне самоправство, не слухаєш, що тобі кажуть – начувайся, хлопче!
– Але ж я нічого такого протизаконного… тільки поцікавився… жодних порушень не допускав… Чому ви так реагуєте?.. І заяву не можу я написати, самі ж знаєте, за розподілом мушу відпрацювати три роки, права на звільнення за власним бажанням не маю.
– Мене це не цікавить! Ти перейшов межу дозволеного, порушив мій наказ! Я тобі чітко дав зрозуміти – не лізь! А ти, що?.. Іди негайно з очей – і без вагомого приводу не з'являйся! Займайся тою роботою, яку на тебе покладено, а не якимись своїми приватними справами!
Микола Іванович цього разу на диво вийшов від прокурора напрочуд спокійним. Мабуть тому, що вже чекав саме на таку реакцію. "Щось тут не так, – прикидав у мислях, – не може такого бути, щоб Рубан з нічого так злився-заводився. Якась має бути вагоміша причина для цього, ніж службовий інтерес. Може в нього щось особисте з цим пов'язане?.. Але як?.. Як таке можливо?.. Не міг же йому Іван Безпалий поперек десь стати… Малоймовірно таке... Все-таки в різних вагових категоріях вони між собою, в різних площинах життя, навіть випадково пересікатися навряд чи могли коли-небудь. Іван був раніше несудимий, з правосуддям справи не мав, простий сільський житель… Де він, а де Рубан?.. Щось все-таки тут не так…".
Після цієї розмови з прокурором на Степаненка посипались службові негаразди. Спочатку пропала частина документів по квартирному слідству. Микола Іванович добре пам'ятав, що залишив документи на столі в робочому кабінеті, вони не могли нікуди дітися, однак пропали. Віднайти їх не вдалося. Добре, поки йшло службове розслідування, Степаненко швидко зметикував і зумів усі документи відновити, добре, що пропали тільки ті документи, які легко підлягали відновленню. Микола Іванович відбувся суворою доганою.
Згодом трапилась пригода набагато гірша, тягнула на значно важчі наслідки. З сейфа Степаненка зник речовий доказ, вилучений під час слідства, як предмет хабаря. Доказ цінний – золота обручка з діамантом. Микола Іванович спішив, забув опечатати сейф, як вимагалось правилами, лиш закрив його своїм ключем. За фактом крадіжки була порушена кримінальна справа. Степаненко підмітив, що все робиться, аби звинуватити його в злочині. Він став відчувати, начебто ходить по мінному полю, де ризикує своїм життям та свободою, начебто опинився у ворожому стані, де за кожним його рухом спостерігає противник і чекає коли він посковзнеться й упаде. Витримати таке було неможливо, мабуть потрібно було негайно здатися на милість грізному ворогу, замиритися з ним, однак, Степаненко, вчорашній недосвідчений студент, десь знайшов у собі сили для протистояння. Інколи сам дивувався такому. Став контролювати й продумувати кожен свій крок, кожну дію, старався прорахувати можливі підступні ходи суперника. Саме такий прорахунок допоміг йому, спас його. Микола Іванович вирішив тихенько змінити квартиру, нікому не назвавши нової своєї адреси.
Через кілька днів після переїзду господар старої квартири повідомив Степаненку телефоном, що його навідував оперативний працівник, який був здивований тим, що Микола Іванович тут вже не проживає. Відвідувач не вказав мету свого візиту, нібито зайшов випадково, коли проходив повз. Чомусь цей працівник не зайшов пізніше на роботу до Степаненка, не сказав, що хотів од нього. Таке насторожило Миколу Івановича: "Чи не збираються вони мені щось підкинути, хоча б ту ж золоту обручку? Якщо її "знайдуть" у мене, то вже не викручуся… Якщо ж не вийшло підкинути, назавтра придумають щось нове… Здається почалася справжня війна, без чиєїсь серйозної допомоги спастись не вдасться…".
Степаненко обміркував усе й вирішив зателефонувати однокурсниці – Лєнці Вовченко.