хлібом. Ми недодали на 5000 карбованців. Думаю, що додамо гасом, сіллю, ліками, підручниками.
Ромен. А поки що в кооперативі, крім трьох пар чобіт, горілки та пудри, нічого нема.
Майка. Значить, треба додати, треба настачити всього? Так? Ромен. Це мій висновок.
Майка. Дуже радію, що твій. Значить, нам треба більше машин, чобіт, ріжного краму? Значить, треба збільшити темпи? Значить, нам треба гнати і перегнати? А ти що пропонуєш, що? Щоб настачити чобіт селу, треба припинити виробничі темпи в городі? Так? Ти сам, Ромене, затримуєш стрілку, а щоб не спізнитися на поїзд, пропонуєш спинити годинника.
Молодий. І це опортунізм! І ми пропонуємо вам визнати ці помилки!
Г а й к а. А справді! Ромене? Ну, напоровся ж, друже, на опортунізм! Визнай це! Скажи!
Ромен. Ні!
Гайка. Ні?
Р о м е н. З дійсності можна бути невдоволеним, з двох сторін дивлячись на неї,— зі сторони вчорашнього дня — це опортунізм, зі сторони завтрашнього — це революційна критика.
Майка. Але з твоєї сторони це не критика, і навіть не опортунізм. Це вже політична кривина! Цілий горб на твоєму думанні!
Ромен. Можливо, я з горбом. Але навіщо ви робите з мене двогорбого верблюда? Чи не на те часом, щоб переїхати пустиню вашого думання?
Майка. Ні! Ми хочемо, щоб ти не дійшов горбатим до могили, Ромене. Ще раз. Питання руба. Невже ти вважаєш за ревкритику заперечення, по суті, самої ідеї зустрічного плану, протиставлення бойовій методі, нашій ударності й соцзмаганню якогось твого ритму, що дає на практиці одні лише недобори, боротьбі за хліб — якесь колядування під вікнами в куркуля? Можна це вважати за критику, чи це є цілком одмітні, хибні, горбаті висловлювання, ціла системна, певний політичний ухил?
Ромен. Що на це скаже старий і мудрий наш Трохимович? Де у нас горби на думанні й практиці? Оті машини, що біля вас?
Трохимович. Як сказати по щирості, то горби є й на моєму думанні. Бо критикував, та й буду — за те, що баб на завод напустили, поставили до металу, де мужчина зроду-звіку. Бо мені оті 17 % браку— 17 ножів у серце. Критикував. З Гайкою ось критикувались. Трохи матом не обкрились. І за хліб, і за черги критикувалися, і за селянина. І буду! Але те, що каже товариш Ромен, це не критика, не самокритика, і навіть не мат. Це вірно товаришка Майка сказала,— крутий їдрьоний ухил.
Р о м е н. Ви не зрозуміли мене, Трохимовичу. Недавно я йшов повз похоронне бюро. На вітрині — дивлюся — гроби, а над ними гасло: хай живе соціалістичне змагання! На стр:чці. Зайшов, щоб вилаяти,— на стіні червоно-чорна дошка — соцзмагання. На гроби! Ви думали, коли таке писали, питаю? За директивою, кажуть. Ти, звичайно, скажеш, що це випадковість, Майко!
М а й к а. А ти, певно, що це символ, цілий образ!
Ромен. Так. Це образ нашого думання. Наше думання! Задирективлене, запротоколене шкутильгає "на штампах, як на милицях, трафаретом підпираючись, з торбою насмиканих цитат співає канонів... За директивою всього не зрозумієш, Трохимовичу. Треба й самому думати...
Трохимович. А я так і думаю. То знайшовся дурень, що почепив таке гасло на гроби, а дай вам, розумному, то ви всю програму революції втопите, а всю практику ухилом пустите в гроби.
Р о м е н. І тут у мене ухил. Ну що ж... Сидіти в межах знайденої істини — це значить не рухатись вперед. Ухил — це все ж таки здвиг...
Майка. От, товариші: де б дати відповідь — Ромен жонглює парадоксами. Ухил — це здвиг, з дійсності можна бути невдоволеним, з двох сторін дивлячись на неї... Що це таке? Поза чи позиція?
Ромен. Позиція.
Майка. Так що це за позиція — зі сторони дивлячись на дійсність? Зі сторони! Ми її учасники й будівничі. Ми не можемо стати осторонь сьогоднішнього — ми будуємо і боремось. За кожну хвилину часу, за кожний кілограм збіжжя, за кожну деталь, а Ромен малює нас каліками. Одступаючи, класовий ворог чіпляється за кожну скибину землі, грудку вугілля, окреме дерево. Підставити голу бритву — він за неї вхопиться. А Ромен дає йому трибуну. У Ромена, бачте, настрої. У Ромена недобори. Шепіт за рогом, сичання закутніх і ворожих сил — Ромен4 посилює його. Ромен стає за гучномовця. Дак що це, справді: невдоволення зі сторони завтрашнього чи... Ну, що це, скажи?
Ромен. Що на це скажеш, скептику? Б а й д у х. Кайся! Ромен. Чому?
Байдух. А хоча б тому, що далі провадимо ми соц-будівництво, то більшає тих, що на помилках каються. Напевно, коли закінчимо, то покаємось всі.
М а й к а. Ви всі такі покаєтесь, це певно.
Ромен. Каюсь! Усвідомлюю і визнаю — грішний. Але бунт грішної думки приборкати не можу. Вона б'є крилами наші зоряні плани і клює, ви кажете, нашу першу соціалістичну в'язь. Але ж в них є червоточінь. Так завжди було і буде, що навіть на зорі нових епох співають шпаки вічного бунту. Тому для нас зараз єресі християнства цікавіші за вселенські собори, га?
Майка. Ромен тікає од наших запитань в історію, на християнські небеса.
Ромен. Навпаки! Падаю! Не хочу далі бути ідеологічно-витриманим анголом. Робіть з мене контрреволюційного сатану — я закликаю: хай живе неспокій думки, вічний бунт!
Майка. За три дні у нас загальні збори партосеред-ку. Дозвольте, товариші, поставити там питання про подальше перебування Ромена з таким бунтом в партії. Є заперечення? Байдуше, ти як?
Б а й д у х. Я за те, щоб Ромен покаявся, звичайно. 1 щоб на це йому дати довший час.
Майка. Є ще заперечення? Нема? Дозвольте закрити наші збори!
Всі виходять. Лишається Ромен.
Ромен. Невже я лишився сам? Один?
До нього підходить машиністка. В екстазі. Молитовно бере його руку:
— Я теж самітна. Я така ж самітна. І теж під червони* ми зорями самітна. Але я не про це, ні, ні!.. Я зараз хочу вам сказати... ні, я нічого не буду казати; слова надто грубі, щоб переказати про моє до вас чуття. Про моє зараз захоплення — ви герой. Ви сказали їм про те, про що мені так неясно, але довго, довго думалось, самітній. Ах, коли б можна було — я пішла б за вами тінню. Я буду вам за вашу тінь, можна?
Ромен. Скажіть, чого весь час мовчала дівчина з околиці?
Машиністка. Дівчина з околиці? Яка це дівчина? Ромен. Сиділа тут і весь час мовчала. Мій досвітній привид. Може, справді, тільки привид, а в дійсності — її нема? Тоді, може, й ви тільки привид? Га? Чого ви тут? Що ви тут робили? Ви щось ніби писали?
Машиністка. Я стенографувала ваші слова.
Ромен. Стенографували? Ні. Я не хочу, щоб ви йшли за мною, навіть тінню. Чуєте? Ви чуєте? Чи ви справді привид, чорт вас нехай... Гетьте!
Машиністка пішла. В очах екстаз і сльози.
І як це я не зкметив, що вона стенографувала. Краще б справді була привид. І дівчина з околиці, краще було б, якби була тільки моїм привидом.
2
Вертається Майка:
— Ромене!
Ромен. Спасибі, Майко!
Майка. Я прийшла до тебе ще як до друга...
Ромен. Коли стенографістка вийшла — вірю!
Майка. А вона що — хіба стенографувала?
Р о м е н. А ти хіба не знаєш? Мої слова!
Майка. Маєш адептку. Я такого розказу не давала. Я прийшла... Пам'ятаєш* наш вихід з комуніверситету, твої заяви на сходах, прекрасні слова.
Ромен. Після вечора запитань ще вечір спогадів, чи що?
Майка. Прекрасні слова: ви переозброїлись і озброїлись в таку зброю, що при ній ви вже не можете поступитися ані схитнутися навіть на йоту, навіть перед най-сильнішим, найозброєнішим класовим...
Ромен. Ти прийшла про це нагадати. Спасибі, моя дружбо! Але і в цій ролі ти мене не "покаєш". Не вкло-ниш!
Майка. Ти даєш мені ролі, Ромене, знаючи, що я грати взагалі нездарна, особливо дружбу. Навіть просту таку, нехитру, як була моя з тобою.
Ромен. Вибач, Майко, цим словом я тебе скривдив. Визнаю і каюсь. Без іронії кажу. Ти справді проста і,нехитра, як схема. І доброчесна, як схема. Теж без іронії. Я боюсь навіть, що і в драматичній майбутній поемі ти вийдеш схемою. Бо ти надто вже доброчесна. Ти, наприклад, дочка почесного робітника і мовчиш про це. А зараз, хто навіть по сусідству жив колись з робітником, кричить про це в трамваї, скрізь на весь СРСР. Ти нікому ще, жодного разу не розповіла, як за тобою ще комсомолкою гналися білі, як ти перепливала річку з подружкою, як вас догнали... Про такі моменти зараз кожний кричить аж з шкури лізе, а ти все мовчиш, моя скромносте. Взагалі ти тип, якого нема в дійсності і якому навіть на кону не вірять словом. Ти не житець на цьому світі. І як не спиняєш мене, все одно і сама скоро підеш за мною — вигризуть!
Майка. Ромене! Скажи, як другові: невже так скоро ти погасив, розбив ліхтар ленінізму, невже загубив ключик марксизму?
Ромен. Геть і ти! Гетьте! (Біжить).
3
Входить Гайка:
— Ну, як?
М а й к а. Не хоче й слухати.
Гайка. Та-ак. А мені оце знов чомусь згадалось детство. Певніш, не детство, а ті часи, коли я з ним в одній червоній сотні, а згодом в одному марксистському гуртку першого ступеня: капітал гризли. Він у кожушку і в кльоші, я в дамській хутровій шапці — романтики були! Правда, я Маркса тоді прокуняв (після роботи, уночі вчились), але він, Ромен, він його гриз... Так оце я думаю, а що, як справді він не так вже й помиляється? Га, Майко?
М а й к а. Ти це справді, Гайко?
Гайка. Справді. Вчора я з ним дискутував. А він показує мені на чергу по хліб і питає: коли до Жовтня кричали в чергах—"Хліба!" і йшли з червоним прапором — це була революція. А коли тепер крикнуть — "хліба!" і підуть з червоним прапором, то що це буде?
М а й к а. Ти сказав...
Гайка. Я нічого не сказав. Але після цього я почав думати.
М а й к а. Ти тільки почав думати? Г а й к а. Я почав думати, чи не напоролися ми, Майко? Майка. Давай подумаємо разом! Перевіримось! Зараз давай. Чого черги? Гайка. Ет!.. Залиш!
Майка. Ні, не залишу! Коли ти про це тільки почав думати. Чого черги? Гайка. Людей багато.
Майка. Без жартів, Гайко, чого черги? Гайка. Ну, хліба мало, хіба не знаєш? Майка. Чого мало?
Гайка (розсердившись). Село не продає! Чого не продає? Мартюк за нашу ціну не дає, ховає, середняк хитається, у незаможника в самого не вистачає, п'ять на п'ять — двадцять п'ять раз думав, знаю!
М а й к а. А як Ромен каже? Я питаю, як Ромен каже?
Гайка. У Мартюка нема, село бідне, вигибає.
Майка. Тепер питання — як дістати хліба?
Г а й к а. У Мартюка взяти. Не даватиме — довбні дати. У середняка— по-друзькому купити.