Отож, почувши вигук, всією силою мотнув головою до вікна. Встиг углядіти, як промигнув біля мене той зустрічний потяг, але роздивитись його не міг, — бо впав назад. Переділ був повен скалок віконного товстого скла, а мого студентського кашкета зірвало стовпом семафору. Коли б вікно не було зачинене, вкупі з кашкетом зірвало б мені й пів черепа. І довелося б стратити "Жизнь за царя"[22] ні за каналову душу. А тим часом тепер я вив'яз із тієї смертельної небезпеки навіть без поранення. Правду бо говорить наша приказка, що "Отцева молитва зо дна моря виносить".
***
Щасливі були ми з Сашком у подорожі, але ще мабуть щасливіші повернулись у Диканьку повноправними студентами, бо в Харкові по дорозі ми вписались до інституту. Тепер же треба було поділитись силою вражень із ближчими околишніми товаришами й приятелями. Тож коли вже дома ми розповіли все, взяли ми рушнички, вивели зі стайні коней, що їх у нас двоє ходили під сідлом, щоб майнути до Опішні саме на сезон отих, оспіваних Котляревським, опішнянських слив.
А тато міркував: — Чи не було б вам ліпше піти пішки: таки ж саме тепер у полі повно дичини. Коні ж наші потомлені возовицею й ще мають багато спішної праці.
Та ж у нас уже був розроблений план: майнути на конях, перебути в Опішні тільки сьогодні — в суботу, а в неділю на обід вернутися додому.
Коней же там і нагодують, і доглянуть, як належиться.
Та ж вийшло трохи не так, як ми сподівались. Вже по дорозі в Опішню, хоч їхали ми й битим шляхом, сталась маленька прикрість, що про неї тут не було б варт і згадувати, коли б не довелось нам дуже докладно її згадувати на другий день. Посеред дороги між Диканькою й Опішнею є глибоченька балка з не зовсім слушним найменням — "С… Балка". Коли ми доїхали до її споду, з великим здивуванням побачили на високих осокорах силу, просто — отари вивірок. По наших сторонах взагалі вивірок мало-коли й углядиш, бо в тій частині Полтавщини борів чи взагалі шпилькових лісів нема. Що ж нам трапилось таке диво в С… Балці, то ми махом спішились і кинулись до осокорів: та ж таки наловимо вивірок! Бігали, кидались на землю, дрались на вершки дерев, але звірята були спритніші за нас: літали мов руде клоччя з дерева на дерево й цілими табунами втікали вподовж тихого потічка, що сріблився в зеленій долинці мокляка. Наш газард привів тільки до того, що ми потріпали на локшину свою легку літню одежинку, аж незручно було проїздити потім великими містечком, що за тих часів начислювало щось коло 23 000 мешканців та виглядало, як повітове місто.
Та ж наша мисливська жага страшенно розпалилась. В Опішні, дискутуючи з приводу тієї події в Балці, ми гуртом із приятелями прийшли на думку, що треба було бити вивірок прутами. Отож вертаючись у неділю домів, ми мали з собою довгі галузини, як козацькі списи, бо ж вирішили пошукати мандрівних вивірок. Подалися Балкою, понад потоком далеко вбік дороги. Проїхали може з десяток кілометрів, — ані слідочку вивірчиного не знайшли і, жаліючи коней, вирішили припинити шукання та вертатися додому, як обіцяли. Але ж вертатися знову до великого шляху — була далеч. Чи ж не простіше перебрести потік і тоді шкварити навпростець? Чом не думка! Цілком типова слов'янська імпровізація.
Гарнесенька долина в Балці вкрита соковитою, шовковою зеленою травою-осокою. Та й досить широченька. Де не ткнемось до потоку — коні з місця починають глибоко вгрузати у твань. А що, як розігнати коні й спробувати перескочити потік?
— Господи благослови! — гукнув я й хльоснув стеком свою, дуже нервову кобилу, що була незвичайно висока на зріст і мала незвичайне наймення, якого жоден земляк не міг висловити: "Люїза Пойнтдекстер" — на честь одної Майн-Рідової героїні. Кобила, не призвичаєна до такого єднання, дійсно рвонула, як дракон, зробила величезний скік і цілим тягарем важкого тіла вгрузла в мочарі. Задні ноги аж по хвіст — у болоті, передніми шалено гребе по мілкому багні. Я миттю скочив у дряговину, заглибився по пас, але з найбільшим запалом та напруженням усіх сил підпомагав Люїзі. Перелякана кобила напнулась іще раз, ще раз і, нарешті, вирвалась на бережок.
Аж тоді я оглянувся позад себе. А там іще кроків на два далі від берега, вгрузши по шию та кульбаку, в повній резиґнації лежав вороний кінь. Біля нього, — немов на столі зеленого сукна видко було — білу, як крейда, Сашкову голову, поляпану чорним болотом.
У мент розстібнув я свого ремінного пояса й кинув колезі, тягнучи його на берег до себе. За коротку хвилю Чаковський уже був у безпеці. Але ж четвертий наш товариш "Ворон"?! Кінь був у явній резиґнації: ані не пробував вириватись з обіймів смерті. Потоне!.. Таки ж ми бачимо, що його зад уже зовсім пірнув у багно і, здається, менше й менше його спини видко над осокою. Тим часом Люїза вже обтрусилась і, тремтячи всім тілом, з виразним жахом дивилась на свого товариша.
— Сашку! Скидай швидше Люїзі сідло, витягай попругу, а мені давай свій пояс! — гукав я, мов у маточину, і швидко зв'язував ремені в довшу линву.
Тоді ми накинули одну петлю на шию Воронові, другу — Люїзі. Як не тріснуть ремені, — Люїза свого друга витягне. Хіба що задушимо коня.
Не своїми голосами кричав наш жах і, мабуть, це передавалось і нашим коням: обоє напружувались з останніх сил. Ремені були добрі, одначе Ворон усе був ніби в тім самім стані. Нарешті, на півкроку наблизивсь до нас. Тепер ми вже могли вхопити його за гриву, потім і за вуха. Були то неймовірні зусилля й певне за ті чверть години, що ми бабрались у тім багні, в наших чотирьох печінках згорів увесь запас глікогену[23]. Фу! Таки вже й чорний кінь — на бережку!
І, коли вже ми вивели коней на суходіл, зі мною сталось щось зовсім неймовірне: я — здоровий парубійка — заридав уголос, так як дитина, і впав на землю. Колега з ляку кинувся до води, щоб бодай кашкетом її зачепити для мене, — та ж тільки знов зав'яз у багні. Добре, що ремінь ще мав у руці — і з його поміччю виліз на сухе. Але поки він вовтузився, я вже заспокоївся й несподівано для себе враз заснув, бо ж, здається, ніколи потім не почував я такої безмежної втоми. Тимчасом Сашко намагався привести до порядку свою одіж та бідних наших коней. Чистив чоботи та сідла віхтями мокрої осоки чи рогозу, але ж, коли я незабаром прокинувся, мене знову вхопив жах: таких марюк побачив я перед собою!
До смерку ще було досить часу, їхати ж у такому вигляді Диканькою та й такими чортяками об'явитись дома, — не було можливо. І ми повели коней пішки на поводах. Ішли помалу стернями та ріллями, змучені, млілі, аж кілометрів за три перед Диканькою вгляділи під вербами хуторок. Там стирчав біля колодязя журавель, а під ним сиділа нестара жінка з дітьми. Йти просто до неї було б гріхом: не то що дітей, а і її саму могли б ми злякати на смерть. То ж колега оддалік тримав коні, а я подався на переправи.
— Ой, леле! — вигукнула молодиця! — Та ж це ви вгрузли в С….. Балці! — і вона перехрестилась широким хрестом.
— Перескочили на конях, — пояснив я.— Ледь-ледь виборсались. Дозвольте, тітко, помитися біля криниці.
— Перескочили? З другого боку? — жінка плеснула в долоні й ураз почала нас оплакувати, як мерців.— Маєте ж ви милість Божу, — сказала, нарешті, заспокоївшись.— Та ж із цієї зрадливої дрогви без чуда Божого вилізти не можна!
Вимили ми коней і себе. Напились молока, коням дали трохи вівса. Аж затемна повернулись додому. Крадькома завели коней до стайні, самі непомітно перебрались і, не знаючи, що буде з кіньми завтра, — міцно прикусили собі язики. Аж на Різдвяних феріях розповів я домашнім, як
"Вилітало потя з лісу,
Та й сіло на млачку",
згадавши підкарпатську пісеньку.
— Оттак ми полювали за виверицею! — закінчив я своє оповідання.
А тато похитав головою:
— Дуже подібна історія сталась була й із нашим старим дяком. Був він під чаркою, мжа мжила, зблудив. Тай скінчилось йому гірше, як вам: так таки й задушилась його кобильчина в тім мокляку.
— Та ж якби й ми не були два…— почав я, а тато лиш усміхнувся:
— Як богослов, мусиш знати, що сказав Еклезіаст:
"Молодий дурень — ліпше за дурня старого"… То ж не хочу бути старим дурнем і дорікати молодому за те, що вже давно та й щасливо минулось.
***
У високій школі вакації довші, як у середній. Натурально: є й більше часу на всякі пригоди. А що я, враз як опинився в Харкові, почав слушно заробляти пером у місцевій і петербурзькій пресі, а почасти підробляв і пензлем, — був я заможний, як "кум короля". Були мені приступні й узимі, і тим більше влітку далекі мандрівки. Та ж саме в мандрах і живуть пригоди. І надибав я їх на силу. Та ж таких, що загрожували смертю, нині пригадую лише три.
Влітку пекло, як на Суматрі чи, як говорив Гришуня в о. Гермогена, "як на тропику козлорака". В таку спеку добре бути близько біля річки. Майну я на кілька день до Лубен, де при Сулі живе мій близький друзяка. Так: — Бувайте! Бувайте! — і вже я в Лубнах, найкращому місті на Полтавщині, повному історичних і географічних згадок.
Спіткав я там велике й за винятком славнозвісного потім Юди — Анатоля Савенка — премиле товариство. Колеги на честь мого приїзду впорядили "пікнік" чи "Венеціанську ніч" на Сулі. Ще й увечері було так парко, ніби в печі, з якої щойно вийняли хліб.
— Вертатися додому, коли вже ось-ось благословиться на новий день? Чого? Подрімаймо тут, а вернемось на обід!
Пропозиція всім сподобалась. Ще трохи поспівали, ще трохи посміялись, але ж в головах джмелі гудуть і очі самі собою злипаються. Поділились ми на два гурти: під одним стогом — "жіноче кодло", під другим — козацтво. І певне тільки простяглись на теплій, як живе тіло землі, вже янголи й накрили нас своїми крильми. Та ж незабаром я прокинувсь: щось дуже неприємно мазало мене по обличчі. Я прудко тернув рукою, глянув — і підскочив: на руці був величезний роздушений тарантул. У тій хвилині я почув, що й поза коміром лізе по мені такий же павучище. Метко зірвав із себе сорочку — і знайшов брата задушеного. Поки я його посилав за попереднім, почув рухи на нозі. Затанцював я "тарантелу", не штучну й не навчену — і стягав штани. Мабуть кричав, бо ж дехто з колег прокинувся. Почали прокидатись і "на жіночій половині".
Я сховався за стіжком, оголився до Адамового стану, перетрусив одіж і білизну й підрахував свої влови: прийшло мене відвідати четверо чисторасових, випасених тарантуляк.