Аби чим одговоритися!.. "Підожди ж,— думаю,— піймаєшся й ти мені: стане тобі шкурка за вичинку!"
На кухні почувся гомін. Хтось усилковувався пройти в горницю. Наймичка не пускала:
— Ти куди лізеш? Дай хоч чаю напитися!
— Хто там такий,— обізвалася попадя.— Пусти, Параско.
У хату вступила Уляна — розпатлана, бліда, тремтить усім тілом.
— Здрастуйте, батюшко! — уклонилась трохи не в ноги.
— Чого?
— Синок занедужав... Ледве дише третій день... Прийдіть, батюшко, причастіть!
— Ти відкіля?
— Я — з двору... Хведорова жінка...
— А-а... Це того Хведора — кучера? А ти знаєш, що твій чоловік досі не віддав мені карбованця за молебень, що правив, як ви сюди перейшли? Тоді сам пан прохав, обнадежив. Ну, думаю: одправлю вже... Аж ось — котрий год — ні кує ні меле!
— Батюшко! Коли б же ми вільні... своє мали... А то де нам у наймах взяти?
— А панського добра мало крадете?
— Хай над тим ворони попокаркають,— одказує, спалахнувши, Уляна.
— Ну, добре... Піди ж попереду принеси мені карбованця, та тоді приходь із сином.
— Синові п'ятий годок. Не донесу, батюшко...
— Уже ж і я не піду! Віддайте хоч те, що винні осталися.
— Копійки, батюшко, мідної за душею немає... Вовчисі останню сороківку оддала... Може, у Хведора є... Так же, на лихо наше, Хведора дома нема!
— Отож як Хведір вернеться, тоді те й буде. А тепер з богом!
То бліда, а то як стіна біла, вийшла Уляна з попової хати. Нездужа не то клясти — слова вимовити. Сльози так і душать її, так і заливають очі... Насилу втрапила додому.
Івась тихо лежав, водив по хаті очима...
— Сину мій, лихо моє! Від нас не тільки люди—сам бог відцурався! — заголосила Уляна, припавши до дитини.
Івась притулився до неї, обвів своїми гарячими рученятами її холодну шию, цілував заплакане лице... Так минула й ніч; так застав їх і ранок ясний.
Потягся день за днем... А Хведора немає та й немає.
Діждали Петра. День зранку був ясний, погожий, сонце зарані схопилося і, червоне, котилося по небу, угріваючи та припікаючи. Івасеві зранку трохи полегшало: кашель улігся, огник спав, Івась забажав пити й їсти. Веселіше глянула на світ божий Уляна. Дворові молодиці утішають: "А може, дасть бог, воно ще піде на поправку". Знову ожила надія в материнім серці; знову душа її покійніша стала хоч трохи... За всі дні Уляна на Петра, видавши обід, перший раз задрімала...
Одначе незабаром прокинулася. Надворі парко, варко, дихати нічим. Сонце, наче розкалена куля, стоїть серед неба та як приском палить; вітрець ані повійне, гаряче повітря ані заколихається, ні поворухнеться... Тільки здалека тем-ріє — ніби насовують хмари. Ось вони й ближче... забігають зо всіх боків. Темні, аж сині, клекочуть вони та здіймаються чорними клубками, котять одна навпроти другої — мов назброїлись супроти ясного сонця, як свого ворога! Темні паруси, наче довгі чорні рушники, спускаються од хмар на саму землю... Десь у людей дощ іде. Треба й у нас ждати...
На дощ Івасеві погіршало: не дає йому ні дихати, ні покійно полежати. Кашель б'є його, підкидає, перевертає з боку на бік; горло наче чимсь заліпило — аж рве його; кривава слюна виступає на попалені смагою сухі губи, прокашлятися ніяк не здолає!
Надвечір сонце зовсім сховалося; небо чорними хмарами замазалося; чутно здалека грім; моргає блискавка... Уляна ходить, як тінь, по хаті; затуляє вікна, щоб не світило в очі. А блискавка, мов нарошне, раз у раз шарпає чорні хмари, чертить огненими стрілами: хмари то розходяться, то сходяться; борюкається світ із тьмою... Грім гуде, аж земля тремтить, наводить страх на душу, обгортає холодом серце...
Уляні страшно... тяжко... важко... Вона ламає сухі руки, читає молитви — й разом проклинає свою лиху долю...
Надворі потемніло, як уночі. Дощ лапастими краплями то там, то там пада. Суха земля зразу вбирає в себе великі бризки — тільки круглі сліди остаються на версі. От зблизька свіркнула блискавка. Уляна затремтіла; у віччю потемніло в неї. Гогонув грім... тріснуло, мов провалилася земля... Далі загурчало, рокочучи страшними перебоями, запахло сіркою, гаревом. Дощ линув, як із відра!.. Івася наче що підкинуло. Міцно стуляючи кулаки й наливаючись на лиці кров'ю, він почав рвати... Кривава піна тяглась довгою смужкою з його розкритих уст. Уляна перелякалася... Не знаючи, як і для чого, вона стала бігати по хаті, ухопившися за груди, мов здавлюючи серце, з котрого лилася її кров, її...
Аж ось почувся знадвору крик: "Ідуть, їдуть!" Чутно, як хлющать по калюжах колеса, як фиркають та сопуть коні... Ось загурчало повз саму хату... "Слава тобі, господи!" Уляна й боса, й простоволоса вискочила надвір.
— Хведоре! Хведоре! Йди, бога ради, швидше! — стоячи на дощі, гукає Уляна й махає руками, забувши, що тепер ніч.
— Зараз, Уляно, зараз!..— почувся Хведорів голос.
— Та йди швидше!.. Івасеві дуже погано,— крізь сльози Уляна.
. Хведір, покинувши коней на двірника Карпа, мокрий, як хлюща, пішов до хати.
Уляна вже була коло дитини й ламала руки, дивлячись, як воно металося, як хапалося рученятами за налите кров'ю лице... так силкувалося викашлятися! Хведір, як укопаний, став біля полу й не спускав з болящого похмурого погляду... Вода тоненькими смужками збігала з його одежі.
— Івасю! Що з тобою, дитино моя?..— не швидко запитав Хведір, доторкнувшись своєю мокрою рукою до розпаленої голови сина.
Івась лупнув очима та не обізвавсь... Він дихав важко, хрипко...
Хведір безнадійно похитав головою. З його смутних очей бризнула крапля додолу.
Хто одгадає: чи то холодна дощова крапля?., чи то гаряча сльоза батькова?
IV
— Івасю!., дитино моя!.. Тато приїхав... тато пита тебе...— поправляючи подушку, обізвалася Уляна.
Івась знову лупнув очима, поворухнувся...
— Не руш його,— каже Хведір.— Ось я управлюся з кіньми.— І, повернувшись, вийшов з хати.
Знадвору доносився крик. Уляна вибігла в сіни. Пан з рундука кричав, що й досі стоять на дощі нерозпряжені коні.
— У мене, пане, син умирає,— виправляється Хведір, добираючись до коней.
— Хай він тобі хоч здохне! — кричить пан.— А мені щоб коні не мокли!..
— Пропади краще ти з своїми кіньми!..— гукнув перший раз на віку на пана Хведір, та грім покрив його голос.
Моргнула блискавка прямо панові в очі; він мерщій подався в горниці. Вислухавши лайку, Уляна й собі повернула назад.
Хведір швидко попорався, ввійшов у хату ввесь мокрий, у калюці. Лице його, завжди таке добре та тихе, тепер було зле; очі грізно світилися кошачим поглядом... Наче скриваючи його, Хведір одвертався од жінки й од дитини.
— Ти б передігся,— сказала Уляна.
Він нехотя почав скидати мокру одежу. Івась притих — не кашляв... тільки болізно водив по хаті смутними очима, наче шукав кого. Хведір опустився коло столу на лаву, похнюпився; голова звисла на груди, по обличчю пробігли якісь темні смуги... Уляна крадькома перевела свій боязкий погляд з дитини на чоловіка... Вони обоє мовчали... В хаті зробилося душно, важко... Знадвору чутно — хлюскав великий дощ об калюжі, тріскаються бульби, бурчить рівчаками вода... Ось знову гогонув недалеко десь грім; забрязкали шибки у вікнах, залущали стіни, покрівля... Блискавка розпанахала хмару, наче широку полосу видрала, і в темноті зникла...
— Тату,— тихо відмовив Івась, уздрівши батька. Хведір підвівся з лави; підійшов до полу.
— Івасю!., синку мій!..— грубим задавленим голосом обізвався Хведір, струснувшись усім тілом.
— Та-ту... та-ту...
— Ти скучив за татом? — питає Уляна.
— Скучив.
— А тато гостинець привіз із міста...
Хведір і забув, що в каптані лежав пряник, котрий він нарошне купив для сина. Тепер він згадав і кинувся до кешені, витяг червоного москалика із золотою голівкою. Погляд у хлопця загорівся, ожив... Він узяв той пряник своєю гарячою рукою, та не знав, чим йому утішатися — чи москаликом, чи батьком... Усім стало якось легше: думка повернула на іншу дорогу.
— А була Вовчиха? — запитав Хведір.
— Та була ж... Я тебе, Хведоре, дожидала-дожидала... А от — зовсім памороки одбило...
— Може, що раяла?
— Еге ж... Казала: хай батько або мати піймає рака, вилущить жорна,— вона одшепче,— та зав'язати в пазуху хворому... як рукою здійме!
— Що ж, ти рака не добула?
— Де ж мені його добути?.. Без Лейби не можна ловити... та хіба б же я зуміла?.. Я тебе виглядала, як бога... зараз, думаю, скажу... Аж от зовсім памороки одібрало!.. Кілька днів думала, а тут і забула... А баба Вовчиха казала, щоб таки зараз, як вернеться, приніс рака...
— Шкода!.. Тепер ніч: жид уже, мабуть, спить...— І Хведір підійшов до вікна, приложив лице до шибки, затулив його од світла обома руками, дивився, чи світиться на млинах. У крайньому млині ще виднівся огонь.
— От трохи підожду ще... Може, перестане дощ...
— То що? — спитала Уляна.
— Піду на річку...
— У таку лиху годину?.. А Лейба що скаже?..
— Хай бісів жид що хоче, те й каже... а вже піду! Коли б тільки чортяка уложив швидше...
Уляна замовкла — не спитала й "кого". Хведір собі мовчки ходив по хаті та позирав то в одно, то в друге вікно...
— От не вкладає лиха година проклятих! — од нетерплячки лається він.
— Невже ж ти справді підеш у таку горобину ніч?
— А що ж?
— Страшно... Не дай, господи, чого!.. Темрява така, хоч око виколи... дощ як із відра ллє...
Хведір замість одмови тільки хитнув головою: як вовка, мов, бояться,, то й у ліс не ходить. Івась погрався пряником, заснув. Розкуйдана голівка спокійно лежала на подушці; важке хрипле дихання виходило з невеличкого ротка... Каганець з комина кидав підсліпий світ на Івасеве обличчя; воно здавалось укритим сизою наміткою... Уляна злягла стиха над сином і, обпершись однією рукою об піл, закрила його своєю постаттю... Хведір сидів коло вікна та, знай, позирав, чи скоро погасять огонь на млині та в горницях. Він собі так порішив: що б там не було, а він цю ніч рака добуде!.. "Ну, що ж воно рак?..— думає він.— Плодиться й живе у воді: ніхто біля нього ні ходить, ні робить... сам собі, як вода сама собі!.. Хіба ж бог плодить його не на всякую долю? Невже ж іти купувати в Лейби... одним одного невеликого рачка? Коли б тільки погасили!.." Він раз по раз заглядає у вікна. "Ет! чорт їх не видав... Ще хоч би для здорового, а то ж для болячої дитини!.. От тільки коли б швидше уложив дідько!.." Хведір знав, що Лейба свої снасті ховає в млині, свої два човни приковує...