Лихий попутав

* * *

Мені тоді вісімнадцятий пішов. Молода, здорова — я на норов була весела-жартовлива. Без мене і улиця — не улиця, і вечорниці — не вечорниці. Хто всякі квітки хлопцям пришиває? — я, Варка Луценкова; хто дівчатам сміється з кохання? — я; хто жидів та лазарів передражнює? — я! Я ще тоді нікого не кохала; не знала, що то за лихо те кохання, і жила собі, як пташка повесні, вільна-весела!..

Зосталася я малою від батька та матері; під холеру полягли вони. З усього роду зосталася я та рідний брат батьків — мій дядько. У його я зросла і викохалася, хоч добра ніякого не зазнала. Звісно — без батька та матері... Дядько мав своїх дітей, до їх його серце і лежало. А я, як чужа була, то жила у його за наймичку. До того ще дядина — злюща-презлюща, і чоловіком своїм орудувала, а то що вже казати за мале дівча-сиротя! Я все була у роботі та роботі: коли не гусей пасла, то шила; коли не шила, то пряла; стала підростати — до печі запрягли. Бувало, як попотягаєш золійники, то й у грудях болить, і руки неначе не свої — аж не чуєш. А нас усіх у сім'ї було восьмеро: дядько, дядина, п'ятеро дітей — три сини, дві дочки — та я. І то все поралася сама біля їх: і нагодуй, і подай, і прийми! Як муха в окропі, бувало, вертишся цілий день. Зате ж у свято або в неділю як вирвешся на улицю — усе село розлягається... Нема мені впину, нема заборони! Як та вода повесні, розірвавши греблю, знай, біжить та клекотить — так я: ані вгаву, ані втоми мені немає... Язик той, як вітряк увосени, повертається у роті та все меле, все меле... Мене всі потроху не любили за мій язик. Вже що на умі — те й на язиці. Чи подруга яка похвалилася, кого укохала — вже я й сміюся з нього; чи забачила сама, що стояла дівчина з парубком, вже я й давай виспівувати та висукувати їм. Весела була! Всі, бувало, дивлячись на мене, кажуть: в тебе, Варко, видно, ані горя, ані лиха ніякого нема та і не було ніколи!

А проте — і в мене своє лихо було... Яка я не весела, не жартовлива на улиці, а, прийшовши додому, не раз уночі, щоб ніхто не чув, не бачив, кляла свою долю та своє безталання. У других — батько, мати; другі — зодягнені-зобуті, а я — як наймичка жидівська — доношувала тільки дядинине рам'я! Бувало, носить вона, носить, порве на шмаття та тоді вже й мені, — як там кажуть: на тобі, небоже, що мені не гоже! Я, бувало, й тому рада. Хоч переміна буде, думаю. Та виберу вільну часину, позшиваю та й пошию або керсетку, або спідницю. Ото і все моє збіжжя і вся худоба! А й те сказати: я вже дівка, мені вісімнадцятий пішов, а в мене ще нічогісінько немає — ні рушників, ні спідниці такої, як личить, ні керсетки нової, а за скриню — і думати нічого... Се мене дуже діймало: усе ж таки, я думала, не вік сидіти та дівувати, а при таких достатках хто мене візьме! Стали те й сусіди помічати. Бувало, почнуть мені раяти: "Чи тобі, Варко, довго ще наймитувати тут, даремно робити на чужу сім'ю?.. Пора тобі й про себе гадати. Ти вже дівка на порі, а що в тебе є? Однак ти служиш, то вже краще йти у місто служити, а не чорт батька зна у кого та ще й даремно! Там хоч грошей заробиш — зодінешся..."

Задумалася я над сим... А й справді — чого я тут дурно скнію, пропадаю? Он же Мотря Чубівна служила у місті, заробила худобу та тепереньки вже й своїх діток гойдає, а я все чужих тішу, на чужих роблю!..

Се я так думала та гадала перед Різдвом, а перед Великоднем покинула дядька. Усім шиють нові керсетки та юпки, а мені одній дають недоноски доношувати... Полаялася я з дядиною за се, сказала дядькові, що піду у місто найматись, — та й пішла.

Як виходила, то дядина стала така добра та тиха — і те мені радить, і друге. І все верне на те, щоб я зосталася, що вона мене від себе і заміж віддасть. А я собі на умі, знаючи дядину, друге гадала і хоч плакала, як прощалася, оже все понесла з села у серці ту думку, що дядина — погана людина.

І як вийшла з села, то якось мені так стало легко та весело, так неначе я знову на світ народилася... Пора була весняна, ранішнє сонце так любо світило, не пекло, а гріло; поля зеленіли, як рута; всяка пташка співала-щебетала... Оглянулась я, вийшовши на битий шлях, на село — там церква аж горить проти сонця; у зелених садках білі хатки тонуть, і вигін зеленіє, де ми на улицю збиралися... Все перед моїми очима, як на долоні. Все це нагадало мені і мою дитячу пору, і моє дівування, та й сама не знаю чого — мені так весело, а я стою з клунком за плечима та так плачу, так плачу!..

— Прощай, рідне гніздо, де я зросла в тобі, та щастя не знала! Прощай, улице, вечорниці і ви, подруги-дівчата! — промовила я та й сіла на клунок, скинувши його з плечей.

Сіла та плачу-плачу... Так мені жалко стало всього, так — немов хто його від мого серця одриває... І дядина здалася на той час не такою недоброю. "Та вже ж би вона не плакала, виряджаючи мене, якби не любила", — подумала я і вже хотіла вертатися назад, та знов подумала: "Ні вже! мертвого з могили не вертають; що буде — те й буде! Більше, кажуть, копи лиха не буде, а копою й чорт його одбуде!"

Знялася з дороги, перекинула клунок через плече та й потягла прямо у місто, не оглядаючись на село.

Шлях у місто мені вже знайомий був — кілька раз з дядьком та з дядиною їздили у ярмарок, — нічого було питати дороги. Пішла прямісінько до тієї перепичайки, у якої ми щоразу заночовували. Звали її Мотрею, і жила вона на Побиванці. Так той край міста звався. Там колись, кажуть, кулачки були, та такі страшні, що як розпаляться, то й кийками б'ються, і чим хто запопаде. Не раз, бувало, який чоловік або парубок, пішовши на кулачки погуляти, живий додому не вертався — там його і у копи уложать! Через те той край назвали Побиванкою, бо дуже там багато душ побито.

На тій ото Побиванці жила собі Мотря-перепичайка. Була вона удова, і тільки й дитини у неї, що чотирнадцятилітня дівчина Галя. Воно було собі таке мале, болізне, замліле, а в Мотрі діла багато: щодня, щодня печи. Що увечері напече, то те за день і розпрода, а на вечір знову вчиняй. То як Галя, кажу, була собі така замліла, то Мотря її й не приганяла до своєї роботи, а все наймала наймичку.

Я ще перед постом чула, що наймичка від неї відійшла. Се казала мені сусіда наша, і каже, що я раяла тебе, і Мотря буцім, так уподобала мене ще тоді, як у ярмарок бачила, що, каже, "якби вона стала у мене, то я б їй бігзна яку плату дала". Перед празником знову сусіда була у місті і казала, що знову бачила Мотрю і що знову вона розпитувала за мене. Так я ото прямо і пішла до неї. Приходжу, аж її дома немає; одна Галя сидить, сорочку шиє.

— Де мати? — питаю.

— На базарі.

— А коли вернуться?

— Увечері.

Положила я клунок, сіла коло неї, дивлюся на її шитво.

— Що се ви шиєте?

— Та се сорочку, — каже.

— Нуте я вам поможу.

Вона і віддала. Сіла я, шию, а Галя біля мене сидить, дивиться...

— Чого се ти до нас прийшла? — питає через скільки там часу.

— Найматися, — кажу їй, — коли наймете.

— Наймем! наймем! — аж скрикнула.

— Мати тебе щодня сподівається та виглядає. Уже скільки других було, то мати подержить з тиждень та й розщитає... "Коли б, — каже, — мені та дівчина, що у ярмарок з села приходила..."

— Так оце ж і я прийшла.

— А ти у селі служила де? — питає мене.

— Служила, — кажу їй. — Та що моя служба?!

— Як? — пита. — Хіба не заплачено тобі?

— Та мені ніхто й не платив ніколи, — кажу їй. — Я у дядька жила, на його дітей робила, — так, дурно, за те тільки, що він мені дядько, а я його племенниця...

Так сидимо собі, балакаємо... Коли двері скрип — аж і господиня, Мотря, іде.

— Здорова, — вітає мене, уступивши у хату, — а я тебе вже давно дожидаю.

— Здрастуйте, — одвітую їй, — оце ж уже і я прийшла.

— А що ж ти так пізно?

— Та не хотілося все якось кидати своїх. Думаю: свої — все ж не чужі; а воно ще гірше вийшло.

— То-то й є. А перед тобою у мене вже аж три наймички перевелося. Все якісь не швидкі, не поворотні, не моторні... Ну, гаразд же, що ти прийшла; тепер мені нічого розшукувати. Ти ж їла що досі чи ні?

— Та йдучи, — кажу, — з дому, поснідала, а після того ще нічого не їла.

— Ну то будемо ж обідати.

Посідали, пообідали. Після обіду мене Мотря питає:

— А що ж ти з мене візьмеш, дівчино? За рік чи помісячне? чи на своїй одежі, чи на моїй?

— Та на одежі вже, кажу, вашій. А що ви дасте?

— Та хто тебе знає, що ти хочеш?

— І я не знаю, — кажу. — Я ще нігде не служила за гроші і не знаю, по чому рік служать.

— Та дівчина, що у мене була, п'ятнадцять карбованців на рік брала на моїй одежі.

"П'ятнадцять карбованців! — подумала я. — Скільки-то воно? Велика, мабуть, сила!"

— Та коли за п'ятнадцять, — кажу їй, — та служила, то й я за п'ятнадцять згодна.

— Тільки ж ти мою роботу знаєш? У такі дні раз учиняти на хліб, а під ярмарок — двічі.

— Та все, — кажу, — люди якось служили, то й я буду.

— Ну добре.

Ото згодились. Пішла вона знов на базар, видавши борошно, а я заходилась учиняти.

Та так мені весело, легко робити. Тепер я не дурно служу, за гроші роблю!.. Так весело, що якби не було нікого в хаті, так би, здається, і завела на увесь голос, щоб аж улиця розлягалася, так Галя біля мене — мені якось і соромно... Мовчу вже, роблю та радію, а п'ятнадцять карбованців так і вертяться у мені на умі. Уже я розщитала собі, чого й купити... "Куплю зараз, — думаю собі, — скриню, куплю дві хустки: одну велику жовтогарячу, а другу — шовкову; куплю плахту — не буду у спідницях ходити, — наберу на керсетку, куплю кубового ситцю, закажу чоботи: одні чорноголовці, з жовтими халявами, а другі сап'янці; та на той рік уберуся якнайкраще та й піду у село в гості. Ото-то я посміюся з дядька та дядини! Прямо у вічі скажу, що у вас з самого мала служила, та як жидівська наймичка ходила, а в чужих людей за один рік те заробила, чого б у вас за цілий вік не мала. Не піду і в двір до їх, зостануся у сусіди — вона така добра..."

Отак усе й думаю собі; сказано — рада-рада. Як воду у сінях набирала з діжки, то попереду глянула у воду, сама на себе подивилася... та й не пізнала: лице розгорілося і очі грають... аж підскочила... Чи се я, думаю, чи не я? Сказано: дурна!

Ото і зосталася я у Мотрі! Вона така добра, приязна. Що не так, то без крику, без гуку того покаже й розкаже.