І Тиші розпростерті крила.
Мене хвилює цей пейзаж,
Мов голос твій і твоє тіло.
Безвітряно. Цвіте лоза.
Ще мить —— і в дім проллється світло.
Таке високе, чисте й світле,
Що ти б сказав: "Це —— небеса!"
Я кісь навроки далі,
І знову я сама,
І повторяю з болем:
Без тебе світ —— пітьма.
Мову у смертельній зморі,
До сонця і до неба
Шепчу слова суворі:
Пітьма —— це світ без тебе.
Я тільки мрево над тобою.
Любить мене? О, не спіши.
Ти найдорожчою ціною
Заплатиш за порив душі.
Я тільки мрево, тільки мрія —-
Це все, чим стати я змогла.
Я ніби хмарка золотію
У присмерку твого чола.
Згори дорога бігла вниз.
Каштани у пітьмі світились.
Зустрілись і не розійшлись.
Ця пауза тривала мить.
Але буває ж —— за хвилину
Ми перестали буть чужими.
О ні, таке не пояснить.
Я озирнулась: ах, весна!
Він ледве вскочив до трамвая.
Я імені його не знаю.
Він імені мого не зна.
Коли туман спаде і сад
Повстане просто неба,
Коли надворі листопад,
Я думаю про тебе.
І я не знаю у житті
Хвилин, за ці п'янкіших,--
Лишатися на самоті
І промовлять до тиші.
Сердечна і палка молитва
Зірвалась з уст того русина,
Який побачив вперше світло,
Що довкруги Софії лине.
Отак і я, тебе зустрівши,
Шепчу прості слова подяки
За те, що не зустрівся інший
Під віщим знаком зодіака.
Коли погаснуть ліхтарі,
А місто міцно спить,
Приходять в місто звіздарі
Свої дива чинить.
В смішних костюмах доміно
Вони не знають сну,
Підкинуть мамі у вікно
Троянду запашну.
А хлопчику, що чемним був
І кашу їв за двох,
Допоки хлопчик не заснув,
Розкажуть казку "Ох",
Так шепотіла сину я,
Він посміхавсь у сні
І раптом: "Ох!
Це ж звідкіля
Троянда на вікні?"
Найважча з мук —— це мука по тобі.
Яка вона чіпка, яка всевладна.
Вгрузає в душу, мов коріння саду,
Спиває соки вогкої землі.
Але, допоки мука ця жива
Душа, мов сад, плодами вибухає,
Мудрішає і важчає душа.
Бджолиний хор, і кухоль з мадом,
І кошик стиглих полуниць...
Сховаюсь під кошлатим пледом
І знов згадаю до дрібниць
Цей літній натюрморт. Буває,
Повітря наче не стає —-
Я наше літо пригадаю,
Перегорну життя своє.
Переглядаєм наші літні слайди.
Невже це ми? Не віримо самі.
Вже листя облетіло, вже зима йде.
Мине лиш мить —— і буде по зимі.
О, проминальність часу невмолима!
Чому ж її душа не визнає
І зазирає в завтра, мов дитина:
"А що там буде?" Щось-таки там є...
Липень засліплений золотом лип,
Липовий лепет і липовий схлип,
Лагідна липа, ласкава лебідка
Каже: "Негоже так бачитись зрідка.
Де ти блукала, де ти бродила?
Серце втомила, ноги вросила?"
Легко зітхаю, вся золотію.
Липі, мов мамі, душу відкрию.
О ластівко! О геометр.
Що креслиш ти у небі синім?
Довершеність класичних ліній
Вінчає блискавичний лет.
О ластівко, ти диригент.
Керуєш всім пташиним хором.
Зорі музичний інструмент.
Пестунка ніжної Аврори.
І з кожним днем світліша радість,
І з кожним днем гіркіш печаль,
І дотиковіша принадність
Дороги, що тече у даль.
Не хоче серце поспішати.
Я жадібно й повільно п'ю
Життя, неначе й непочате,
І долю, ніби й не мою.
О муже мій, о друже мій, мій брате!
Найвища мудрість —— вміти пробачати.
Заплатимо за всі образи всує
Любов'ю. Лиш вона нас порятує
Від сірого намулу чвар і злоби,
Мізерії, бездонної "утроби".
Лише вона підніме нас до світла,
Що в ньому суть життя, як віть розквітла.
У парку музика звучала,
Було морозно, сніжно, голо.
І Я б тебе не дочекалась,
Якби не музика довкола.
Як ненароком і поволі
Щось коригує всі начала.
Та музика, мов голос долі,
Нас освітила й поєднала.
Місяць виплив повільно і тихо,
Зупинивсь між розлогих узваш,
Над рікою, що вічністю диха,
Диха вільно, мов еллінський вірш.
Я подумала: Боже, земля ця
Часом зорана, мов переліг.
Що є Вічність?
Це, мабуть, сучасність.
Що є Всесвіт?
Це рідний поріг.
З книги
"Дні і ночі", Київ, 1987
Збирати восени каштани,
Коли надворі догоряє
Жовтневий день і промінь сяє
На вогкім листі крізь тумани.
Розшиті золотом жупани
Дубів, і відлітають зграї
В далеку путь, і сповиває
Журбою душу. Осінь. Тьмяно.
Та раптом розлетяться хмари —-
І синь прозора і неждана...
Так вириваються із брану!
Так нищать строгі часу чари!
І Все, немов у мить останню,
Запрагне бунту починання.
Коли весна зненацька вибухає
Цнотливим гроном молодих суцвіть,
У неї вчусь натхненню світ любить
І знову світ для себе відкриваю.
І сад пливе, неначе біла зграя,
І місто схоже на бузкову віть.
Душа зрина у синю небозвідь
І світить, мов зоря, що не згорає.
Весна і Київ —— сонячний союз,
Злиття сердець, сплетіння теплих уз,
Краси єднання й сили проростання.
Мов птиця, набираю висоту,
Дивлюсь на землю мудру і святу
І шепочу прості слова кохання.
У цім провулку, золотім
Від ліхтарів і від фіранок,
Я знала кожен сад, і ганок,
І кожен кущ, і кожен дім.
Минуло стільки літ, а втім,
Мені насниться часом ранок,
Вікно, що ледь торкнув серпанок,
І мальви під вікном твоїм.
Любові пам'ять незбагненна!
Переболіло, вмерло, темно,
Німа душа, сліпе вікно.
Та тільки ніде спогад діти:
Вікно і мальви, сад і літо,
Вікно і мальви... Все одно.
Тут все лишилося таким,
Як і тоді, в ту осінь віри,
Ці лави із овалом ліри,
Це клени з профілем м'яким.
Тут все залишилось чітким.
І Тільки я —— саме сум'яття,
Неначе присмерком латаття,
Білію, ніби крізь віки.
Спогадують... Чи є резон
Відчуть минулого полон?
Спогадувать... Чи є потреба?
Та ось розгублено, невлад
Я забреду в осінній сад...
І небо мало... Мало неба!
Це вірш для друзів, котрих я люблю
Так сильно, мов спокутую провину,
За те, що не завжди бувала з ними
Погідною, а кликала на прю.
І нині, місто, я тебе молю:
Ти вбережи їх від хвороб і спліну,
Пошли їм долю, що не знає спину
В пориві і в рівнянні на зорю.
Найбільше з благ, що нам життя дало,--
Це дружби надихаюче тепло.
Не мати друзів —— не життя, наруга.
І Київ схвально вітами хитав
(Ми розмовляли) й раптом запитав:
"Навіщо жить, коли не маєш друга?"
У сутінках знайомий силует
В кінці алеї... Воскрешаю словом
Далекий вечір, очі, руки, брови
І вірші, бо мене чекав поет.
О магія зими! Який секрет
Приховано у дійстві снігопаду.
Чому мені до божевілля радо
Вдивлятися в цей дар, цей шал, цей лет.
І я сказала: "Любий, відпусти
Мене за білим чаклуном брести
І згаснуть в світі тихо, мов свіча.
Але тобі світитиме повік
Над нашим містом вічно юний сніг,
Що доторкнеться до твого плеча".
Чому я кожен рік тікаю з міста?
Приходить час, нестерпним день стає,
Печаль стискає горло і снує
Зі споминів принадливих намисто.
Це ностальгія. Їду до села,
Ступаю на поріг земного раю.
А серце —— мов у дзвони калатає:
О доле, як давно я тут була.
І я кажу: "Incipit vita nova!"
Але не вірте, це прийшлось до слова.
Приречено до міста повернусь.
І в товчії безжальній і нестримній
Я раптом пригадаю поклик півня
І усміхнусь, до себе усміхнусь.
Провулок зветься Липський. Тут мій дім.
Навпроти вікон —— два старих платани.
Я зупинюся, під платаном стану
І буду тихо розмовляти з ним.
Чи пам'ятаєш батька ще живим?
Коли спадали вранішні тумани,
Він усміхався: "Ще цвітуть платани,
Тож не страшний нам холод лютих зим".
Усе минуло. Не спинилась мить.
Поміж акацій гойдалка летить,
Летять роки, немов казкові птиці,
Щезаючи повільно назавжди.
А ти бунтуєш, не скорився ти.
Жива вода тобі ночами сниться.
О кущ півоній під моїм вікном
У прохолодних, дощових краплинах.
Пелюстки сніжні схожі на пір'їни,
Уквітчані смарагдовим зелом.
О кущ півоній, ніжності крилом
Все втихомирить —— суперечки, кпини,
Мов марево, безплотний, безневинний,
Він стане благодаті джерелом.
За ніч змінився світ. Поглянь довкруг:
Пейзаж з вікна впізнати неможливо.
Розцвів клематіс, облетіла слива,
І зав'язь позбивало з диких груш.
"Змінився світ?" —— здивовано питаю.
"Змінилась ти!" —— луна відповідає.
Яка трава! Я упаду в траву,
Щоб серцем —— до землі, й порину в тишу.
І Все в мені, клітини найдрібніші
Підтвердять суть просту, що я живу.
Неначе спринтер, стрічку розірву,
З розгону опинюсь в обіймах вишні,
Й печаль моя, немов сніги торішні,
Зійде, аби явись мене нову.
Мій друже! Киньмо геть свої гризоти.
Парує гречка. Грузне мед у сотах.
Дзвенить повітря, ніби тятива.
Всесильна ця наснаженість природи
Вливається в дішу таємні броди
І поверта незаймані слова.
Верталися з дороги уночі.
Вже вийшов місяць, і сова гукала,
І тепла скирта уві сні зітхала,
І дуб дрімав у срібному плащі.
Світилися жасминові кущі,
І дика рожа, гостра і зухвала,
Дитинно і беззахисно припала
До тину, мов душею до душі.
Як затишно було мені іти
Доріженькою спокою і згоди.
Навчитись рівноваги у природи,
Розвиднілось або на всі світи.
Та серце застережливо навчає:
"Життя людське тривога сповиває".
Бунтує серце, спать не хоче,
Час перемелює, мов жорна.
Та ось хвилина неповторна —-
Зійшла зоря, прозріли очі
Бездонний світ вікна щоночі
Звучить манливо, як валторна.
Там —— Всесвіту струна мажорна,
Тут —— вічний віз турбот грімкоче.
О літня ноче, спекла, мов пустеля,
В душі лишай не солов'їні трелі,
А полум'я багряне, мов любов.
І над розкішним перезрілим садом
Містерію шалену зорепаду
І цю жагу —— все пережити знов.
Цей погано спланований сад,
Він, безцінний і рідний до щему,
Був для мене фрагментом Едему,
Уособленням райських пенат.
Кожен кущ, кожен пес був як брат,
Кожна пташка як справжня сирена,
А заросла, в октинії, сцена —-
Кін дитячих забав і принад.
В цім саду ми, голодні і босі,
Проживали життя дивне й досі,
Ми безстрашні були і всесильні,
Вельми щедрі і дуже веселі.
Нас до неба несли каруселі.
О, такими б лишитись і нині...
Я у минулому, я з бантом.
Червоний коник, жовтий м'яч.
Я плачу. Каже хтось: "Не плач",--
І простяга блискучі фанти.
Зайшла у двір. Цвіли троянди.
Кричали діти: "Цур, не квач!"
Все, як тоді. Футбольний матч
І дві замурзані команди.
Як часом кличе нас минуле.
Бере за руку і веде
В той двір, де сонечко руде
Над каруселлю спалахнуло,
І зупинилось, і всміхнулось,
Як більш ніколи і ніде.
Чекання —— тонізуючий бальзам,
Настояний на зіллі сподівання,
В дитинстві, що жада зачудування;
Весь білий світ тоді —— казковий храм.
Як нині це назвать, як передам
Несамовитість самоподолання?
Від себе дива жду.