Раптом відчув, що за ним хтось іде назирці, обернувшись, побачив біленьку кізочку.
— Чого тобі? Схожий на господаря? Вертайся вже, вертайся, ти обізвалась.
Але кізочка забігла наперед, заступивши дорогу, й втупилась у нього допитливими золотими очима.
Олекса понишпорив у кишенях, однак нічого не знайшов.
— Немає! — розвів руками.— Розумієш? Ну, нічим тебе пригостити. Та й врешті ти не можеш бути голодною, бо маєш доволі чудової трави.
Кізочка мекнула, ніби хотіла сказати: "А я нічого від тебе й не чекаю. Подобаєшся ти мені — і край".— І трохи схилила свою гарненьку голівку з рожевими ріжками. Від тварини віяло якимсь особливим теплом.
Раптом Олекса відчув, що йому лестить увага цієї безсловесної істоти — так, ніби похвалили котрусь з його картин, а може, сталося щось іще приємніше. Кізочка уособлювала щось таке, що стояло над людиною: сама Велика Природа дивилася на нього золотими очима, сподіваючись на добро.
"Медитація... спрямованість на красу,— згадав Олекса Севині слова.— Мабуть, і це вона".
Другого дня Оксана Петрівна за сніданком сказала:
— Сьогодні та маєш занести Тетяні Кравець молока й пирога з капустою — вона його дуже любить. І взагалі спитай, що їй потрібно. Сева з Женею за нею доглядають, та все ж...
— Вона що — хвора?
— Гіпертонічний криз. Та й взагалі — якось одразу ослабла, зів'яла, стихла... Вона ж старенька, набагато старша, ніж на вигляд. А тут ще ця історія так не до речі...
— Яка?
— Ти що — не зустрічався з Севою? Він тобі нічого не розповідав? Крутився тут такий собі Йосип, брався організовувати йогівський ашрам й для того приїздив чи не з самого Києва. Машина до послуг, та й шофер добровільний за кермом...
— Ну, це я знаю, гостроокий такий добродій.
— ...Так от — Йосип виявився книжковим спекулянтом — міліція наводила про нього довідки. Місяць тому виманив у Кравець "Махабхарату" — всі томи, нібито щоб вивчати. Тепер чи й з'явиться у нашому місті.
— Де ж з'явиться, якщо ним займається міліція?
— Та вже ж, мабуть, по Йосипу, та й по ашраму теж. Кравець, звичайно, почувається скривдженою, адже так йому довіряла. Та й мені шкода "Махабхарати", у нашій бібліотеці цього твору немає, а я хотіла б, щоб ти його прочитав. Ось послухай.
Вона повела плечима так, ніби їй враз забракло тепла, й дістала з шафи шаль. Вгорнувшись у неї, продекламувала тихим від несподіваного хвилювання голосом:
При страшній небезпеці, щоб життя врятувати, Мною пущена в хід зброя ця.
Зупинити її—-це мені не під силу, Та наказ твій, владико, закон.
Ось коштовність, ось — я, але встоїть билинка!
І в жінках вона... зародки вб'є!
Наймогутніша зброя мені непідвладна,
Я негоден здолати її.
Ненароджених нею дочасно пронижу, Аби вволити волю твою.
— Дивовижно, правда? "І в жінках вона... зародки вб'є!" Що тобі нагадує ця зброя?
— Атомну бомбу, що ж іще. Ви — як на уроці!
— А слухай далі:
Коли пустили в бій цю дивну зброю, Здригнулась, захиталася земля.
І потекли назад великі річки.
Від тріску гір сполохались вітри.
Вогонь стьмянів і сонце спохмурніло, Арджупо, в хід цю зброю не пускай, її будить не можна без потреби.
І ціль вражати просто так не слід.
Коли її на зло застосувати, Великі біди світ спіткають наш!
Олекса й собі пройшовся кімнатою, витримуючи належну паузу. Але зараз його куди більше від глобально-земних проблем хвилювало інше.
— Оксано Петрівно! Невже ви не бачили, до чого йдеться? Та ж він виглядав доволі підозріло, той тип. Мало не мій ровесник — і такі претензії. Яка нірвікальна самад— хі? Який з нього вчитель? Теж мені...
— Може, й бачила, та що з того? А втім, що я могла бачити? Це тепер легко казати що завгодно, усі ми скорі на вчорашній розум... Ну, підозрілий, несимпатичний, але ж це суб'єктивне. Женя, наприклад, щиро захоплювалася його небуденністю, а вона славна дівчина, та й Сева ставився до нього з повагою.
— Сева — той з етичних міркувань. Вони там одне перед одним змагаються у великодушності.
— Що ж, це не гірше для молодого подружжя. Та коли б несимпатичність була підставою для якихось акцій проти людини — ого, скільки б лиха ми наробили одне одному! Жити б стало страшно.
— Але ж і так не можна. Цьому ж виданню ціни немає!
— Кравець давала його читати всім, хто хотів, та, на жаль, таких мало знаходилося серед молодих. А шкода...
Вони довго мовчали, й Оксана Петрівна примирливо завершила:
— Бог з ним! Аби лиш Кравець не зашкодило. Вона так вірила цьому Йосипу, так його поважала. Та ще б пак не поважати! Коли ж узявся прочитати цілу "Махабхарату".
Вона раптом засміялася так щиро, що Олекса й сам не міг стриматися від сміху. Щосили старався зберегти серйозний вигляд, кусав губи і врешті, поставивши склянку, вискочив з-за столу.
— Ні, ви таки неможливі — усі! Живете, ніби на світі зовсім немає зла. Як діти...
— А тільки так ї треба жити, Олексочко! — сказала Оксана Петрівна з несподіваним смутком.— Тільки з позиції добра та довіри й треба давати бій злу. Інакше не помітиш, як і сам злим станеш.
— От і маєте наслідки своєї філософії,— не стримався Олекса.
— Що ж, виняток тільки підтверджує правило.
До кімнати влетіло кілька парашутиків кульбабок і, трохи повисівши над столом, почали спускатися на вазочку з варенням. Маленький червневий десант, що неправильно обрав місце висадки... Оксана Петрівна дмухнула на нього, відправляючи за вікно, й давня ніжність до цієї і на відстані близької жінки перейняла Олексу.
— Ви пам'ятаєте, як розповідали мені про зміст деяких народних забобонів? — спитав він.
— Яких саме?
— Ну, що не можна радіти, коли тягнеш з води рибину, інакше втратиш коли не здобич, то щось інше. Я тоді безтямно захоплювався риболовлею й нічого іншого знати не хотів. Ви ж казали, що рибальське щастя — це й загибель живої істоти, звичайно, вона тобі потрібна, так поклала природа, але радість тут недоречна.
— Ти пам'ятаєш?
— Так. Або ж пояснювали, чому вважають, що коли дорогу перебіжить косуля або заєць — не на добро. "Ходи по лісу так, щоб від тебе ніхто не сахався,— казали ви.— Поважай спокій усього живого".
— І це пам'ятаєш?
— Я пам'ятаю все й давно хочу зізнатися, що я вам багато чим завдячую, і взагалі...
— Таж ти все сказав,— поклала йому на плече руку Оксана Петрівна.— Ти все сказав, і я щаслива.
Тетяна Петрівна сиділа в ліжку й щось писала, тримаючи в скарлючених пальцях авторучку. Тепер, коли її очі були опущені, обличчя й справді здавалося дуже старим, надто поряд з букетом рожевих троянд, що стояли на маленькому старовинному столику, та коли вона, відклавши папери, глянула на прийшлого, це враження одразу щезло. Тепер троянди творили гармонію з сяйливим синім взором, де не було й тіні старечої збляклості. І зморшки, і темні плями, і сивина ховались у тіні, яку відкидало світло цих двох маленьких сонць.
— Прийшов Олекса, і я його рада бачити! — сказала Тетяна Петрівна своїм дзвінким голосом.— Ану, постійте трохи біля дверей, щоб я вас гарненько роздивилася. Засмаг, подужчав, в обличчі з'явилось щось нове: отже, ці дні для вас даремно не минули. Чудово! Молоко? Спасибі, але попросіть Оксану Петрівну більше не клопотатись, у мене припаси не вміщаються в холодильнику. Що треба? Щоб ви мені подали отой рукопис — он він, на підвіконні. Спасибі. Ще — течку, більшу і твердішу. От так. Повний комфорті Коли ви квапитесь, то — вільні.
Вона негайно зайнялася своїм ділом, і, трохи постоявши, Олекса тихо причинив двері. Проте не втерпів, від ганку повернувся:
— Тетяно Петрівно, вибачте, ну як ви могли довірити "Махабхарату" фактично незнайомій людині? Усі томи!
Зовсім не здивувавшись запитанню, стара жінка знизала плечима:
— А що тут особливого? Бачите, я поклала собі взагалі подарувати цю книжку тому, кому вона по-справжньому потрібна. Не для того, щоб хизувались нею перед знайомими... По-справжньому. Така людина довго не знаходилась, і от... Ну, помилилась — то й що? У піч, сподіваюсь, цей твір ніхто не кине, отже, рано чи пізно всі томи потраплять до того, хто про них мріє. Нічого особливого не сталося!
Вона схилилась над рукописом, і знов поєднання безнадійно зів'ялого обличчя й пасторальної свіжості французьких троянд вразило Олексу. Тепер гармонію з квітами творила якась особлива погідність, що лежала на обличчі старої жінки.
"Мабуть, справжня мудрість і повинна бути такою,— подумав Олекса.— Проясненою. Радісною. Інакше — для чого вона?"
Відчувши його присутність, Кравець всміхнулась:
— Я вам подарую "Историю искусств" Гнєдича.
— Спасибі! — зрадів Олекса. Тільки ж даром я у вас нічого не можу взяти.
■ — Візьмете! — м'яко вдарила рукою по аркушу паперу Кравець.— Книжки ціле моє життя були для мене добрими друзями, а друзів, як відомо, не продають, для них шукають надійного прихистку. Одна з останніх радощів людини, яка закінчує свій шлях,— роздати улюблені книжки тим, кому вони ще придадуться. Ви скажете мені спасибі тим, що колись так само вчините. Бажаю, щоб це сталось через багато-багато десятиріч. А зараз ідіть на річку, голубчику купайтеся, загоряйте, радійте світові. Ну? Ви ще тут?
...Коли Олекса спускався яром, літній день нарешті наздогнав його.
І для Севи не сталося чогось особливого. Він і разу не дорікнув дружині за довірливість, не сказав жодної з тих фраз ("От бачиш, я ж застерігав тебе..."), що їх так люблять говорити люди в подібних випадках.
— "Махабхарату" я все одно не подужав би — і навчання, і син малий, і знову ж таки клематиси. Скоро вже місяць як тримаю їх на сухому пайку, і — процвітають у прямому розумінні цього слова. Одна щеплена лоза дала дуже цікаву гаму кольорів — отож можна братися за виведення нових сортів. Але колись я трохи звільнюсь і неодмінно прочитаю цей твір...
Вони повільно йшли центральною алеєю експериментального квітникарства. Сонце дивилось на землю з-під хмари, як з-під руки, і в його скісному промінні золотинками товклася комашня.
Сева... Дитинний Володя з такеном... Він сам... Брали соки з однієї землі — чому ж такими різними вдалися?
— Сево,— сказав раптом Олекса.— Мабуть, я і справді можу прикрасити ваш палац. Ось трохи попрацюю над етюдами й скажу тобі остаточне рішення.
— Яв цьому не сумнівався. І що ти намалюєш?
— Як ти гадаєш?
— Насамперед — учителя, який з учнями садить дерева.