Мама знала розклад уроків дочки назубок, і запитання "де ти пропадала?" частіше лунало в їхній квартирі. Яринка могла б, звісно, відповісти, де і з ким, але це була таємниця, якою вона воліла не ділитись навіть з батьками, тож доводилось вигадувати про чергову подругу і при цьому чесно дивитися в мамині очі.
— А чого червонієш?
Червоніє? А чого це їй червоніти? Уже не можна й прогулятись з подругою!
— Ну, гляди. Бо щось у тебе в останній час завелося багато подруг...
Ото так! Вже й подруг не можна заводити!
Паленіючи праведним гнівом, йшла до себе в кімнату.
А там на неї вже чекав Юрко. Невидимий ні для мами, ані для тата, Юрко підступав до неї з порога, заволодівав усіма її помислами. Вчив разом з нею уроки, гортав сторінки художніх книжок, дивився телевізор, йшов, коли надходив час, разом з нею вечеряти. Сідав поруч, брав одну й ту ж виделку, мішав разом з нею цукор в одній і тій же склянці з чаєм, пробував з однієї й тієї ж ложечки, чи не дуже солодкий. "Ти чому усміхаєшся?" — дивувалася мама. "Я? — здригнулась Яринка. — Нічому". — "Ні, з нашою дитиною таки щось робиться. Ти не помічаєш?" — це вже до тата. Тато в усі очі дививсь на Яринку і, звісно ж, нічогісінько не помічав. Навіть того, що дочка дуже вилюдніла за останній рік, стала зовсім дорослою.
Кінчалась вечеря, і Яринка знов поспішала до своєї кімнати. Щоб лишитися наодинці з Юрком. "Завтра ми зустрінемось!" — бриніло, видзвонювало, і нехай зустрічі ті будуть, як пісня пташина, короткі, хай весь час оглядатись доводиться, щоб ніхто не помітив, тим дорожчі вони для Яринки.
А цей вечір весь належатиме їм. Цього вечора не треба буде, зустрівшись, одразу ж прощатися, щоб вчасно прибігти додому: навіть мама прийде опівночі, то що говорити вже тоді про Яринку! Цього вечора вона постарається якомога раніше зникнути зі школи, з якою сьогодні буде прощатись, і до дванадцятої вони будуть з Юрком. Три години, три довгі години, три безконечно довгі години, в які можна вкласти всеньке життя.
— Може, зайти за тобою?
— Що ти, ма! Я сама прибіжу.
— Ну, гляди. Щоб була вдома не пізніше дванадцятої.
Вийшли разом. Яринка в свою школу, мама в свою. На мамі темно-сірий костюм строгого крою. Яринка ж у червоній, яка так їй личить, сукенці. Ще й нові імпортні черевички на високих шпильках (місяць вчилась ходити) — вся в новому, в святковому, Яринка так і світилась — стрічні мимоволі задивлялись на неї, задивлялися, і в самих яснішали погляди.
А школа вже чекала Яринку, святково заквітчана, школа вітала Яринку осяяними вікнами, крізь які хлюпало веселою музикою. Школа, помолодівши разом з оцими вісімнадцятилітніми, що веселими зграйками злітались до неї, сама наче зірвалася в танок, у кружляння завихрене, що триватиме до самого ранку.
Тільки Яринку даремно шукати серед тих, що танцюють.
Яринка вже в одному з київських парків, і поруч Юрко, і їй більше нічого не треба.
І вже десь опівночі, коли довкола знелюдніло і тиша лягла на склеплені сонно повіки великого міста, попросила жагуче Яринка:
— Візьми мене з собою! Ну візьми!
— А як упадемо?
— Не впадемо.
Стояли над урвищем, що темно западало донизу, і там, далеко внизу, мерехтів таємниче Дніпро, і ліворуч рухливими вогниками перетинав могутню ріку міст метрополітену, а праворуч — міст Патона, а за рікою навпроти вгадувався великий острів: тільки піщана смужечка берега одсвічувала над урізом води. А в темному небі жодної зірки.
— От побачиш — долетимо!
Відчувала таку легкість у тілі, таку невагомість, що здавалось: дмухне вітерець — і вона злетить у повітря.
І таки домоглася свого: Юрко роздягнувся, роззувся, обхопив її спереду, міцно притис до грудей.
— Може, й мені роздягнутись? — прошепотіла Яринка: все в ній враз обмерло, зібгалося в темненьку грудочку страху.
— Не треба.
З м'яким шурхотом розпростались крила, і Яринка не встигла охнути, як моріжок, на якому вона щойно стояла, провалився донизу, а назустріч понеслися чорні списи гостроверхих дерев. Проносились миготливими тінями і щезли одразу; промайнула вузька смужка шосе, гранітна набережна, і вже лиш вода, чорна вода, що волого дихнула в обличчя. Нижче й нижче, Яринка навіть ноги підібрала, боячись зачепитись, їй здалося, що ось-ось вони упадуть, та враз попід нею промайнула світла смуга, і вогонь при самій воді, і чиєсь догори задерте лице з роззявленим од подиву ротом.
Спустились недалеко від берега, на галявині. І майже поруч залунали людські голоси:
— Василю!
— Гов!
— Ти бачив, що за чортівня?
— Яка чортівня?
— Над головою щось пролетіло!
— Птах?
— Та який там птах! Кажу ж: чортівня!
— Пити менше треба було...
— Руки, ноги і дві голови... По пиці ледь не проїхало!
— Якщо по твоїй, то не жалко.
— Тьху!.. Ще й не вірить! От кажу ж, що летіло!
— То піди подивись.
— Еге! І ноги ось трусяться.
— То не ходи. — Василь належав, видать, до стоїків, і його не можна було нічим здивувати.
А вони стояли завмерлі, боячись себе виказати, потім, коли ті двоє нарешті замовкли, Яринка, обернувшись лицем до Юрка (він усе ще тримав її у обіймах), прошепотіла:
— Летімо назад.
— Не зможу, — так же тихо відповів їй Юрко. — Удвох не піднімемось.
— Тоді ходім. Міст недалечко. Я тут бувала.
Взявшись за руки, якомога обережніше перетнули галявину, і тут Яринка знову зупинилась:
— Там же міліція. Як ми пройдемо?
Юрко ж був лише в плавках.
— Постій тут, — сказав тоді Юрко. — Ти можеш мене почекати, поки я злітаю за одягом?
— Можу.
— Стій і нікуди ні кроку. Інакше я тебе не знайду.
Юрко махнув крилами й одразу ж щез, так було темно, а Яринка лишилась сама. І кущі, й дерева одразу ж обступили її, стискаючи простір, а чорне небо опустилось ще нижче. Повітря наче аж згусло, тисячі чорних очей понуро вп'ялися в неї. "Хоча б він мене знайшов!" Яринці вже чомусь здавалось, що Юрко не знайде її і їй доведеться самій вибиратись до мосту.
— Ти! — скрикнула зраділо Яринка, коли Юрко виник із темряви.
А поруч знову настраханий голос:
— Василю!!
— Та що?
— Знов пролетіло!.. Господи, так і померти недовго!.. Кинь газету, бо і в кущі збігати ні з чим.
— На, тільки біжи далі.
— Господи, господи, щоб я по цю рибу ходив! — пролунало вже з іншого місця.
— Навіщо ти його лякав? — з докором спитала Яринка: зараз, коли Юрко повернувся, їй було зовсім не страшно.
— А як би я тебе розшукав? — запитав у свою чергу Юрко. — Коли б не летів на вогонь?
Яринка не знайшлася, що відповісти, лише щасливо зітхнула.
Острів водив їх до самого ранку. Вони то виринали на галявини, то пірнали під густі крислаті дерева, і земля дарувала їм тисячі пахощів, а небо надійно прикривало їх від заздрісних поглядів. Яринка, не витримавши, скинула свої "шпилечки" разом із панчохами і відчувала підошвами кожну травинку, кожен листочок, кожну гілочку, що траплялися їй по дорозі. Це було ні з чим незрівнянне почуття дотику до таємничого й вічного лона, яке її колись породило, ще задовго до того, як вона з'явилась на світ, яке чекало всі оці роки на неї, терпляче й лагідно, наперед знаючи, що Яринка прийде, нікуди не дінеться, бо навіть найтовщі асфальти й бетони не в спромозі убити в людині предковічну пам'ять землі. І дивне почуття поступово оволоділо Яринкою. Наче вона на острові цім і народилась, і всі оці роки нікуди звідси не йшла: засинала разом з деревами в білому сні, коли наставала зима, а навесні просиналася жадібно, теж разом з рослинами, і була то галузкою, що вкривалася першою зеленню, то травинкою, то квіткою, то метеликом з яскравими, наче в сонця позиченими крилами.
А під ранок впала роса, і вся вона просякла росою.
Потім сходило сонце — велике, червоне, спокійне і добре, і світлішало, підіймаючись, небо, і сині, зелені, а потім і блакитні кольори щедро розливались по ньому. Все довкола пронизалось червоним промінням, до найдрібнішого листочка висвітлившись, спалахнуло такими чистими вогнями, що вони зупинились і, заворожені, довго не могли зрушити з місця.
Мокрі, забрьохані по коліна в росу, добрались нарешті до мосту. Яринка тільки натягнула панчохи, взула свої модні туфлі.
Молоденький, наче в цю ніч народжений міліціонер, який стояв на мосту, зустрів їх приязним усміхом. Виструнчився і козирнув: віддав честь їхній молодості, їхній закоханості.
— Можна я його поцілую? — спитала Яринка Юрка.
— Цілуй.
Дивуючись власній сміливості, Яринка підбігла, обійняла отетерілого міліціонера, цмокнула в щоку. Щока була туга, наче яблуко.
— Ти всіх цілуватимеш по дорозі? — спитав згодом Юрко.
— Всіх! Боже, які люди хороші!
Сонце вже висіло над обрієм, золотило Яринчині очі. І вона геть зовсім не думала, як з'явиться додому, що казатиме мамі.
Вже біля під'їзду Юрко запитав:
— Може, я з тобою зайду?
— Не треба. Я сама... Іди, я сама. Юр, — коли він уже відійшов, — а ти забув мене поцілувати!
Юрко вернувся.
— Отепер мені нічого не страшно, — сказала Яринка.
Присмак поцілунку ще зберігався на її вустах, коли вона натисла на кнопку дзвінка.
Мама наче всю оцю ніч простояла по той бік дверей. Одчинила одразу ж, і на Яринку мов хлюпнуло крижаною водою: таке було в мами обличчя.
— Де ти ходила?
— На випускному вечорі, — пробелькотала Яринка: все в ній враз опустилось, зібгалось у клубочок.
— З випускного вечора всі давно повернулись додому! Я всіх твоїх подруг обдзвонила. Ми цілу ніч не спали, хтозна-що й передумали. Де ти була?
— На острові, — чесно сказала Яринка.
— На якому ще острові? З ким?
— З Юрком.
— З яхим Юрком, господи? З яким, питаю, Юрком?!
— Ну, з Юрком. — Яринці так важко пояснити зараз мамі, хто такий Юрко, як важко було б пояснити, що таке сонце. Чи небо. Чи день. І, спалюючи за собою всі дощенту мости, вона рубонула: — Я виходжу за нього заміж! От.
— Що ти сказала? — не повірила почутому мама.
— Я виходжу заміж, — повторила Яринка не так уже голосно. — За Юрка.
Тут зчинилось таке, що краще про це й не писати. Мама ковтала пілюлі, тато підносив їй воду. Яринка, набурмосена, стояла посеред кімнати. Відчувала власну велику провину, а разом кам'яніла в рішучості: вона таки вийде заміж! Що б там не сталось.
— Ця дитина таки зведе мене в могилу! — поскаржилась мама, коли трохи отямилась. — Де ти взяла того Юрка?
— В Криму.
— Час од часу не легше: в Криму! Коли ти встигла з ним познайомитись?
— Вночі.