Хай уже його буде зверху. Мені ще з ним працювати й повертатися додому. Чи варто ламати списи за якогось американця, якщо він навіть здобув усесвітнє визнання?
– Тепер уже можна говорити. Ви, сподіваюсь, добре потрусили мізки тим підслуховувачам, – похвалив його.
– Я їм завдав жару, – без удаваної скромності гордо відповів він.
– У такому випадку я б хотів запитати вас, як справи з досьє?
Чорт забирай, від цього останнього слова в нього десь спрацювала невидима пружина. Не віриться, що вона вмонтовувалася в американський диван, але можу засвідчити будь-де і перед будь-ким, що його підкидало саме після цього слова, і з такою силою, якій би могла позаздрити будь-яка катапульта в сучасних реактивних літаках.
– Про це тут ні слова, – застеріг він. – Тільки на вулиці, – прошепотів на вухо. – Там я вам усе поясню!
Я заспокоївся. Він також. Хоча мені дуже хотілося, щоб він ще раз підстрибнув. Але колега пересів на стілець, і тепер я не був певний, що там є такі ж пружини, як у дивані.
– Досьє, – сказав він після першого американського сніданку, який ми витягли з вітчизняних рюкзаків, – у них давно на всіх нас є. Вони все про кожного з нас знають. Навіть який колір ваших очей.
– Але в мене колір очей міняється залежно від ситуації, обставини і положення корпуса тіла.
– Вони й це враховують, – твердо запевнив він мене, бо йому, бачте, це було відомо. – Вони знають навіть те, чого ви самі про себе не знаєте.
Я йому вірив (а не вірити не міг – він же не вперше в Америці) і тому одразу з усім погодився. Хоча й сказав:
– Гаразд. А от звідки вони знають, що я містер такий-то, – як мене портьє назвав?
– Я ж вам пояснював: у цьому готелі, як, до речі, і в інших готелях, кожний третій... (йому здалося, що він трохи переборщив, тому більшу цифру збив на меншу) кожен другий – працівник фебеер. В кишені агента ваша фотокартка, й не в одному примірнику, Й не одного розміру, і не лише в анфас, але і в профіль. А щодо прізвищ, то їх в готель подав наш генсек.
– О господи! – зітхнув я.– Як усе просто. Ви мудрий чоловік! – Я не утримався, щоб не похвалити колегу.
Він не заперечував, і я подумав, що ще й до біса скромний. Мені було приємно мати справу з такою людиною. Та ще й далеко від рідного дому.
МАЛЕНЬКИЙ РЕКЛАМНИЙ АНОНС № 5
Шедеврів у світі чимало. Їх творили Гомер, Вергілій, Овідій, Рембрандт, Тіціан, наші вітчизняні класики. Але на подібне до того, що створив комісар поліції міста Нью-Йорка, не спромігся жоден з названих і не названих авторів. Це, скажу вам, воістину правдивий твір. Твір, якому можуть позаздрити найкращі реалісти світу, в тому числі і автор цих рядків.
Скажу більше: видавництво, яке випускатиме у світ "Вавілон на Гудзоні", могло б як безкоштовний додаток видати окремим випуском шедевр комісара поліції, друкувати окремою брошурою на 6 мовах ООН) і дарувати тим, хто збирається до Нью-Йорка. Повірте мені, там цей шедевр став би кожному туристові і другом, і порадником. Не зашкодить він і кожному, хто прагне вважатися літературно освіченою людиною і тяжіє до збирання раритетів.
Розділ V. ШЕДЕВР
У місії Української РСР на кас чекав не тільки по-справжньому королівський обід. Більше враження справило повідомлення про те, що до нашого приїзду там пролунало 400 телефонних дзвінків – один вагоміший за інший. Америка любить контрасти й розваги, і в цьому випадку вона лишилася вірною собі.
Жодного з тих дзвінків я б не назвав тим словом, що в німців називається "фройндшафт". А втім, самі посудіть.
Зміст кожного дзвінка був ясніший, ніж сонячний день на Манхеттені. То були одверті погрози: одного з дипломатів підріжуть (найкращий варіант за умови, що при доброму лікуванні будуть певні шанси вижити); другого уб'ють (зовсім нікчемний варіант, але зате чисто американський стиль); викрадуть дружину дипломата (варіант суто італійський, але тут невідомо, кому пощастить); і підкладуть магнітну міну під автомобіль нашої місії.
Я одразу вирішив не сідати в автомашину.
Життя – це рух. А рух – це життя. Тим більше що до 42-ї стріт на Іст-Рівер, де розташувалася штаб-квартира ООН, рукою подати, й ноги в цій справі – надійна річ. Особливо коли вони належать спринтерові на короткі дистанції, який їх пересікає з швидкістю кулі, випущеної з 3-ї авеню на 5-ту. Та мене відмовили. Мовляв, у США ходять тільки бідняки і, чого доброго, перехожі ще можуть як рівноправного заплювати. Люди, котрі поважають себе, їздять на кадилаках і роллс-ройсах...
Я себе поважав. Більше того, любив. Особливо вранці, коли треба було сідати в авто. Але скоро помітив, що тут я не оригінал. Як тільки перед посадкою у мене розв'язувалися шнурки на черевиках, вони розшнуровувалися і в інших. Намагався я заправити штанину в халяви чобіток – те ж саме робили й мої колеги.
Коли шматиною оксамиту наводив блиск на своїх штиблетах, його наводили й мої товариші по автомашині. Як я не намагався потрапити в автомобіль останнім з чотирьох, мені не вдавалося. Тут усі ставали джентльменами. Ні, таки правда – дурний приклад гірше, ніж епідемія грипу. Як би там не було, все минуло "о'кей", інакше вам ніколи не довелося б прочитати цих рядків, що здалеку нагадують любовну лірику, хоча дещо в спотвореному вигляді. Але в цьому нічого дивного. Більшість з них писалися на Тому Світі. Та ще й під дулом пістолета...
Словом, радів я м'якій посадці передчасно.
Такі дзвінки-погрози дещо охолоджують твою гарячу голову і примушують на життя дивитися з меншою дозою оптимізму. Принаймні без жартів. Отже для нас наступало чисто американське життя – без будь-якої перспективи й віри у завтрашній день. Я знав, що американці, які дали людству найбільшого гумориста в світі Марка Твена (це моя особиста думка), не позбавлені гумору й досі. Єдине, чого я не знав до приїзду в Нью-Йорк, то це того, що тут гумор занадто чорний. Я знав, що в цьому міст; чимало населення чорного. А от що гумор... Для мене це було такою ж несподіванкою, як відкриття Америки рівно через 500 років після того, коли до берегів її вперше підплив Христофор Колумб.
"Якщо хочеш бути великим – дружи тільки з великими" – це я придумав такий афоризм й тепер його не соромлюсь, бо в ньому таки щось є. Принаймні на мій погляд. Не прославишся ти – вони прославлять тебе.
Але повернімося до дзвінків. Я спочатку сказав, що вибираю серіал другої порції дзвінків – убити. Щоб в одну мить, аби не мучитися, але мені товариші зауважили, що тут хазяїн не я, бо ж вибирають вони. То лотерея – кому що випаде. Я зрозумів і одразу здогадався, що це лотерея, в яку не всі хотіли грати.
Але на цих телефонних дзвінках психологічна обробка нас не закінчилася. Мій товариш мені щиро порадив:
– Ходитимеш по Нью-Йорку, ні з ким не знайомся. Краще обійди його десятою авеню...
Я це негайно взяв на озброєння. І треба ж, буквально наступного дня раптом помітив, як до мене наближається мій знайомий товариш, колега по серйозному перу, один з наших кращих прозаїків. Він так зрадів мені, встигнувши-таки помітити мене, хоч я намагався просковзнути у під'їзд на 2-й авеню. Так, мабуть, цей товариш ніколи не радів, коли навіть зустрічався з рідним братом. Він розкрилив обійми з твердим наміром кинутися мені на плечі, обійняти й полити мій найновіший костюм своїми чоловічими, добре солоними слізьми.
– Брате мій, – гукнув він. – Ніколи не подумав би, що ти тут, в Америці.
– Пане, – холодно, але у всеозброєнні зустрів його я. – Прошу пана, зверніть з дороги. Я вас уперше бачу й не хочу знати, хто ви й звідки.
– Ти що!
– Пане, – повторив я, і він одразу відчув, що в цьому слові щось таки закладено. Дружбою тут і не пахне.
– Тю! – сказав він. – Здурів чоловік.
Цього мені було достатньо, щоб щезнути з його обрію.
Коли через три місяці я зустрів цього товариша в Києві, на Хрещатику, крикнув:
– Брате мій, друже Романе!
Він гордо повернувся і сказав:
– Пане! Прошу, зверніть з дороги. Я вас уперше бачу й не хочу знати, хто ви й звідки.
Я все зрозумів, я ж бо догадливий. Мені багато не треба.
Це було потім, а тоді я присів на диван і взяв у рухи пам'ятку. Мені особисто подарували її у нашій місії. Я цю пам'ятку сховав і зберігаю як реліквію не тільки у своїй пам'яті, а й у шухляді – англійською і українською мовами. Я мрію дочекатися того дня, коли підростуть онуки й прочитають її в оригіналі. Хай знають, в якому пеклі перебував їхній дід.
Цю пам'ятку написали не наші працівники. Я їх не хочу ображати, але, впевнений, вони до такої пам'ятки не доросли. У них на таке таланту не вистачить. Це не пам'ятка – а шедевр. І якщо вона чогось варта, то не менше цілого розділу в такій книжці, як моя, котру пишу без будь-иєї допомоги. Якщо мені тут хтось і допомагав, то тільки комісар поліції міста Нью-Норка, і я йому безмежно вдячний. Наступного разу, як тільки поїду в США, обов'язково попрошусь до нього в гості. Все-таки приємно зустрітися зі своїм співавтором, якого, на жаль, не бачив і в очі, але з усього видно, чоловік він не без божої іскри. Іншого на таку посаду у Нью-Йорку не призначили б.
Почнемо з того, що, дякуючи йому, я зберіг двадцять доларів, які потім знадобилися мені. Купив за них прикраси своїй дружині, потреба в яких з роками все зростає і зростає.
Ці двадцять доларів, як і пам'ятку комісара поліції міста Нью-Йорка, я носив при собі, твердо пам'ятаючи: "Завжди тримайте при собі 20 доларів у нагрудній кишені. Якщо тільки незнайомець приставить вам до живота ножа чи пістолета, ви без жодного слова, спокійно, з посмішкою на вустах вручіть йому 20 доларів. Він вам скаже:
– Сенк'ю!
Ви йому у відповідь:
– Пліз[4], сер, – і, лагідно посміхнувшись, поклоніться. Для французів – зробіть реверанс. Для жінок – кніксен".
Я з півгодини тренувався біля дзеркала. Двома пальцями виймав купюру вартістю у двадцять доларів і вже через тридцять п'ять хвилин відчув, що можу виходити на сцену нью-Йоркського життя. А потім подумав, що для того малоприємного типа з ножем чи пістолетом вистачить і десяти доларів. І я поклав у кишеньку дві купюри по п'ять і взявся. далі штудіювати рекомендацію комісара, поліції міста Нью-Йорка.