Марш уроки вчити! І не смій більше у двір і ногою потикатися!..
Та через тиждень син знову за своє:
— Та-атку... а що таке — гоноровитий?..
— Відчепись, — кажу, — не знаю! І тобі не рекомендую цікавитись. Теж мені... професором хоче стати!
А сам думаю:
"Ну й люди!.. Що тільки не базікають, що тільки не патякають при малих дітях! Баляси точать, ще й авторитет батька в очах сина підривають! Дать би отим балалайкам тлумачним словником по в'язах, вмить би заціпило!.."
ХУЛІГАНАМ — ДОСТОЙНУ ВІДСІЧ!..
Шановна редакціє!.. У своїй статті ти правильно ставиш питання про те, що з хуліганами нічого панькатись, що їм треба давати достойну відсіч!.. І лише тоді молодики будуть вести себе, як то кажуть, тихіше води, нижче трави.
Отож я й хочу тобі розповісти про один із таких випадків, коли брутальному шарамижнику було дано рішучу і своєчасну відсіч.
Їхав я трамваєм № 3. І ось на одній із зупинок у вагон піднявся при допомозі не лише ніг, а й рук один типик... Так, недоросток у хіппових джинсах, придбаних, звичайно, за батькові трудові... Зіп'явшись на рівні, ця ханига захиталася і, падаючи, вхопилася за пишне волосся однієї з пасажирок... А в тієї виявився шиньйон, і ханига у джинсах полетів із шиньйоном в руках на громадянина Вергуна Л.М., котрий, діставши газету, саме заходився її читати тихо та мирно.
Впавши на громадянина Вергуна Л.М. , той субчик закричав:
— Ей ти, у шляпі?!. Чого писок уткнув у газету? Ану віддай оці патлі отій дамочці і скажи, хай вона міцніше їх прив'язує...
І з цими словами надів шиньйон громадянину Вергуну на шляпу.
На щастя, громадянин Вергун Л.М. їхав того вечора не сам, а з своєю дружиною Наталією Павлівною. Мужня жінка, не стерпівши такого хамства, рішуче звелася у притихлому трамваї, зняла із шляпи свого чоловіка шиньйон, передала його власниці, а сама стримано зауважила хуліганові, що так, мовляв, не годиться вести себе молодому чоловіку у громадському транспорті.
— Ти закрий своє піддувало в помаді! — вишкірився до неї хуліган.
Вагон затих, як перед грозою.
Всі з напруженням чекали, що буде далі... Лише громадянин Вергун Л.М. спокійно і далі читав газету. Він бо чудово знав свою дружину.
І не помилився.
Наталія Павлівна зблідла, рішуче осмикнула свою кофту, зробила крок до хулігана, що вже геть розперезався, і твердо сказала:
— Ану зараз же... негайно вийди із вагона!..
— Ах, мерсі-пардон! — як блазень, розшаркався перед нею той субчик. — Я вийду, але вийдеш і ти зі мною, сива принцесо! Побесідуємо... ха-ха... на темній зупинці...
— Що ж... вийдемо, — раптом сказала Наталія Павлівна і знову рішуче осмикнула свою білу кофту. — Давай я тобі допоможу, бо ти ж, бідолашний, і на ніжках не тримаєшся.
З цими словами відважна жінка вхопила хулігана за грудки, підняла його і не встиг він і отямитись, як вона виставила його за двері.
— Як кажуть, щасливого...
— Та як ти смієш?.. — загаласував хуліган. — Я буду скаржитись!.. У міліцію!..
Трамвай рушив далі. Наталія Павлівна повернулася на своє місце і спокійно сіла, як ніби нічого й не було.
Всі вражено дивились на неї.
— Правильно, Наталіє!.. — схвально сказав їй чоловік. — З такими типами інакше й не можна.
Всі мужчини, — а їх було у трамваї більшість, — з неприхованою заздрістю поглядали на громадянина Вергуна Л.М.: "Повезло ж чоловіку з такою дружиною, — так, напевне, думав не один із них. — А тут сидить під боком власна половина і навіть не поворухнулася, коли той молодик хапався за чужий шиньйон".
Що ж, бувають і такі жінки.
Одна з пасажирок — старенька бабуся — щиро подякувала Наталії Павлівні за її відважний і сміливий вчинок.
— Ах, облиште, — соромливо почервоніла Наталія Павлівна і зауважила, що ніякої тут відваги немає, адже ж на її місці, мовляв, так би вчинила кожна жінка.
Звичайно, що так. Хуліганам треба давати достойну відсіч!
Завжди і всюди.
Ігор Золотаревський, кандидат у майстри спорту, боксер першого розряду
З ЧОГО ПОЧИНАВ ДІОГЕН!..
... От візьмемо Діогена. Завдяки чому він став знаменитим філософом Давньої Греції?.. Та завдяки тому, що він ще з малих літ, майже з колиски займався філософією і вже тоді вражав мудреців своїми філософськими роздумами, які згодом привели його до всесвітньої слави.
Із виступу одного лектора
Чим займався Діоген у колисці, автор, на відміну від лектора, на жаль, не відає. Та, мабуть, цього не знає і сама історія. А ось чим займався Діоген у юнацькі літа, добре відомо.
Бо починав Діоген не з філософії..
А починав Діоген з карбування... фальшивих монет.
Мешкав він зі своїм батьком — міняйлою Гікесіем — у місті Лідії, на березі Егейського моря, у тій Лідії, котра винайшла перші у світі монети. Золоті й срібні лідійські кружечки, перепливши Егейське море, швидко розійшлися по всій Греції, а згодом і по всьому тодішньому цивілізованому світі.
Потреба в грошах, таких зручних при торгівлі, зростала з кожним роком, і лідійська казна ледве встигала їх випускати.
Державним карбувальникам охоче "допомагали" й добровольці. Тихцем чеканячи монети із значно меншим вмістом золота і срібла, вони пускали їх в обіг під виглядом справжніх.
Одним з перших фальшивомонетників став і молодий Діоген, син міняйли Гікесія. Доки батечко міняв монети, кмітливий синок його тим часом карбував фальшиві пригорщами і, сплавляючи як справжні, мав од того зиск.
Але чи досвіду путнього в Діогена ще не було (не забуваймо: він був одним з перших фальшивомонетників, торував, як то кажуть, незвідані путі), чи був надто необережний, але казна його швидко викрила. Запахло смаленим (ні, не в переносному, а в прямому розумінні, бо фальшивомонетників у ті часи без зайвих балачок просто спалювали на вогнищах). Отож вночі Діоген у чім був, у тім і втік з Лідії. Після довгих поневірянь та жорстоких пригод дістався втікач нарешті до Афін.
Житла чи якого-небудь терпимого пристанища годі було й шукати, і збіглий фальшивомонетник поселився... Ні, не в дерев'яній бочці, як про те кочує легенда з однієї збірки цікавих бувальщин в іншу. Кочує і, мабуть, ще кочуватиме не одне сторіччя! І, очевидно, не одне сторіччя художники-карикатуристи малюватимуть чорнобородого (варіант: лисого) елліна, сиріч Діогена, котрий з комфортом сидить у дерев'яній бочці, стягненій обручами, у тій бочці, повторюємо, що так похожа на виріб колгоспних бондарів.
Річ у тім, що дерев'яних бочок у Давній Греції... не було. Взагалі. Жодної. Як не було й жодного бондаря. Бо такої речі, як дерев'яна бочка, античний світ просто не знав.
А поселився Діоген у великій глиняній посудині — піфосі. Ось там, а не в колисці, як свідчить лектор, і потягло збіглого фальшивомонетника на філософські роздуми про смисл життя. А задуматися було над чим. Університетів у ті часи з філософськими факультетами ще не було і бажаючі стати мудрецями поступали учнями до відомих філософів.
Діоген прийшов до філософа Антисфена.
Глянув Антисфен на юнака в ошарпанім плащі й торбинкою в руках, мовчки взяв палицю і вигнав його геть.
Раз вигнав, Діоген вдруге прийшов.
Вдруге вигнав його Антисфен, Діоген втрете прийшов.
Втрете вигнав, вчетверте Діоген прийшов.
І вчетверте замахнувся Антисфен палицею.
А Діоген, підставивши голову під палицю, сказав:
— Бий, але ти не знайдеш такої міцної палиці, щоб прогнати мене, доки ти що-небудь не скажеш.
Антисфен не тільки сказав впертому юнакові "що-небудь", а кілька років підряд проводив з ним бесіди.
А коли вже Діоген став знаменитим, коли навіть сам Олександр Македонський сказав: "Якби я не був Олександром, я хотів би бути Діогеном", ось тоді до знаного по всій Греції філософа підійшов один дрібний злодюжка і зловтішно протягнув:
— Ага, а ти підробляв фальшиві монети! Ага!..
— Так, підробляв, — спокійно мовив Діоген. — Але то був час, коли я був таким, як ти зараз. — І з притиском закінчив: — Але таким, який я зараз, тобі ніколи не стати!..
ПОЕТОВІ МУЗА ЯВИЛАСЬ...
Являться муза стала мне.
О.С. Пушкін
З'явилась нарешті муза й поетові Альберту Савочці.
Альберт Савочка, саме з натхненням кленучи пункт прийому склотари, зішкрібав ножем із порожніх різнокаліберних пляшок (чвертки, півлітрівки, сімсотп'ятдесятиграмові) різножанрові наклейки (пиво, горілка, вина, сидр, кальвадос тощо), як до квартири негадано завітала молода пресимпатична жіночка із флейтою в руках і так милозвучно відрекомендувалася:
— Муза Евтерпа, покровителька ліричної поезії. Прилетіла надихати вас на писання віршів.
— О-о!.. — тільки й вигукнув Савочка у творчому пориві. — Який я радий, що ви завітали й до мене. А то все з'являєтесь тільки геніям та класикам, а про нас, скромних ратаїв поетичної ниви, вже, либонь, і забули. А ми теж, як то кажуть, творці і теж потребуємо поетичного натхнення.
— Дорогий мій поете, — ласкаво і ніжно каже муза. — Зараз я вам заграю-заспіваю і під звуки ось цієї чарівної флейти ви будете творити, творити, творити...
— Одну хвилиночку, — перебив її Савочка. — Воно можна б, звичайно, вам і пограти-поспівати, але... Хай якось вже іншим разом. Розумієте, дружина, йдучи на роботу, веліла сьогодні будь-що поздавати ось цей склопосуд, — кивнув поет на різнокаліберні пляшки. — Та воно й пора, бо вже з-за цих пляшок, як бачите, до кухні ніяк зайти. А тут ще пункт прийому склотари каверзує: велить наклейка з пляшок здирати. То я оце пів творчого дня вгепав, зішкрібаючи наклейки. А ви, музо, будьте ласкаві, поздавайте оці, значить, пляшки... Ну чого ви так жахаєтесь, шановна? Скільки тих пляшок? У дві руки візьмете дві сітки, один баул на плечі, клунок спереду і — помаленьку два квартали прямо, потім два вліво, три прямо і — готово. А я тим часом сяду до столу та щось напишу...
Зітхнула муза, нічого не сказавши, у дві руки взяла дві сітки, а поет їй ще й на спину баул виважив, спереду клунок причепив та й побажав щасливої дороги.
Повернулася муза годин через чотири, закудлана вся, м'ята-перем'ята, наче її через соковидавлювальний пристрій прокрутили. І простягнула поетові на почервонілій тремтячій долоні кілька зіжмаканих карбованців з металевим дріб'язком...
— От спасибі за вашу творчу допомогу, — зрадів поет, вигрібаючи з її долоні виручку.