Інтеліґент подав пальто своїй дамі і кинувся на розшуки шинелі. До дівчини підходить красивий самовпевнений студент, пропонує провести її до дому. Інтеліґент почув, раптом повернувсь, завмер. Ревнощі, турбота, страх… Дівчина неґативно хитнула головою, показала очима на Інтеліґента. Інтеліґент просяяв і з десятикратною енерґією почав розкидувати чужі пальта…
Адже оце – вже щастя, мій читачу! Просто, хіба не правда? Кохана хитнула неґативно милою голівкою – і у вас в душі спалахнуло отаке яскраве й ніжне сонце… Чому? Від чого? Чи варто? – Не думайте про це! Поперше, це вам і не вдасться, раз ви закохані, подруге, відчувати в своїй душі яскраве й ніжне сонце – завжди варто. Це надто рідко вдається…
Інтеліґент об руку з дівчиною підходять до її дому. На вулицях безлюдно. Глупа ніч…
Дівчина подзвонила швайцару…
Прощаються. Інтеліґент затримує руку дівчини. Говорить їй щось, що докупи не збереш, але – дуже й дуже ніжне… Дівчина низько вклонила голову, заховалася в футро коміра… Інтеліґент невміло цілує їй руку… Дівчина руки не відбирає… Інтеліґент несміливо вклоняється до її обличчя. Дівчина соромливо відвертається…
В парадному засвітилося…
Дівчина швидко глянула на двері й швидко підставила Інтеліґенту щоку. Поцілунок потрапив майже в повітря. Дівчина вирвалась і кинулась до дверей. Інтеліґент трохи збентежений…
Дівчина кілька разів весело вклонила головою, помахала ручкою і зникла в дверях…
Інтеліґент дивиться на двері, доки світло в парадному знову не гасне. Повернувся було, зробив два кроки, ще раз подивився назад.
Мені жалко вас, читачу, коли ви не розумієте того, що переживає зараз мій герой. Можливо, що ви завжди пам'ятаєте, що "кохання – це обмін двох фантазій та контакт двох епідерм"? Звичайно, і тут відбулося лише доторкання двох епідерм, – але ж що за діло мойому героєві до форми визначення того, що відбулося? Факт! Чудесний, дивний, потрясаючий факт! – Поцілунок! – Вона дозволила йому поцілувати себе, а значить… Значить!.. Значить!!! Ой, немає сил сказати, що це значить…
У Інтеліґента гордовитий вигляд тріюмфатора. Махнув руками, зовсім несолідно підскочив, вдаривши себе п'ятами по сідалищу… Пішов вулицею надто широкими кроками, надто енерґійно розмахуючи руками…
Щастя переповнює мого героя, переливається через край. Могутнє джерело творчих сил – кохання – палає в ньому міцним вогнищем. Вогонь цей не руйнує, але творить. Мій герой переповнений енергією й силами, він мусить негайно покорити світ, написати великий твір, зробитися всесвітнім ученим, скінчити університет, розбагатіти, як Морґан, стати могутнім і прекрасним…
Назустріч Інтеліґенту йде красивий студент з товаришем. Зупиняються, балакають. Красивий тримається звисока, поблажливо. Інтеліґент, переповнений бурхливими почуттями, розмахує руками, смикає за рукава обох студентів…
Ви ж розумієте: він мусить негайно покорити світ, скінчити університет, зробитися прекрасним, виграти 200.000 і т. ін., але…
…не можна ж іти додому в такому настрої!
Товариш красивого студента м'який, як віск. Красивий витримано подумав, глянув на годинника… Без чверти три… Діловито запитує про фінанси. Інтеліґент весело ляскає по кишені…
Всі в трьох сідають на візника. Красивий студент говорить адресу:
"Петровська чайна".
Вона ж – "Комариха".
Ледве освітлені маленькі ординарні двері з розбитим склом, заклеєним папером. Хід униз, у підвал, і з тротуару до дверей треба спускатися по стоптаних східцях.
Над дверима вивіска:
НОЧНАЯ ЧАЙНАЯ ДЛЯ ИЗВОЩИКОВЬ М. В. КОМАРОВОЙ
Спиною до дверей на вулиці – солідна фігура городовика.
Красивий студент спиняє візника, не доїжджаючи до чайної. Інтеліґент розплачується. Студенти далі йдуть пішки.
Красивий взяв у Інтеліґента грошей, пішов вперед. Інтеліґенту й другому, мовчки, вказав на двері. Сам підійшов до городовика і заплатив. Городовик діловито козирнув. Демонстративно стоїть спиною до дверей. Студенти входять у чайну…
Городовик подивився в руку, закрутив пишного вуса, підняв полу шинелі й заховав монету в кишеню штанів…
Слово чесне – це не для ідеології. Чиста правда. Мзда давалася не за право входу, звичайно, а на всякий випадок… – швидше за право виходу.
Досить велика низька кімната. Стеля – склепінням – і стіни пофарбовано брудносірою олійною фарбою. Фарба блищить від випарів, що осіли на неї густою росою. Лямпочки горять попід стелею в авреолах тютюнового диму. Столики майже всі занято. Основний континґент публіки: студенти, представники художнього суспільства, окремі Інтеліґенти віку солідного і – повії не дорожче трьох карбованців… Бігають "полові" в "косоворотках", брудних передничках з іще бруднішими серветками на лівій руці.
Студенти займають столика. Скатірка подрана й залита чимось. Стільці розхитані… Красивий дає замовлення:
"Три пари чаю й закуска".
Інтеліґент здивовано дивиться на красивого. Той звисока посміхається, показує навкруги. Інтеліґент оглядається.
Мій дорогий читачу! Доки мій, не менш дорогий, герой оглядатиме з властивою його молодості жадібністю представників чоловічої породи його кляси, що його оточують, мені хочеться побалакати з вами про загадкову тягу культурного індивідуума до бруду. Чудна властивість, що ріднить його з відомою домашньою твариною… Культурний індивідуум, що так цінує блага цивілізованого побуту, що любить ванну, чисту білизну, манікюр… і раптом – Петровська чайна. (Такі є у кожнім місті)… А проте – спочатку подивіться…
Два молодих студенти й давно неголений тип ("доне муа кельк шоз, як інтеліґентній людині"). Дві дівиці. Всі п'яні. На столі – чайник великий, на ньому – чайник маленький. Перед усіма – склянки. На тарілках недогризки ковбаси, солоних огірків, недокурки, попіл.
Два юнаки. Один – вигляду поетичного, другий – художньо-малярського. Один п'яний меланхолічно, другий – розм'як і розніжений. Розніжений наливає з чайника в склянку меланхолічного до половини світлої рідини. Чаркуються і п'ють. Один п'є з одчаєм, а другий – зворушливо.
Чотири вакантних дівиці від 18 до 40 років. Так само – чайники, так само – склянки, так само – п'яні.
Подобається? – Не кажіть "ні"! – Коли ви культурні, коли ви інтеліґент, коли ви родилися в 19 столітті, коли ваше життя змолоду було подібним до життя мого героя – не кажіть "ні". – І не стидайтесь сказати "так". Я вас зрозумію й виправдаю. Те, що я сказав вище відносно свині – це просто літературний прийом, властива мені слабість похизувати "кріпким слівцем". – Інтеліґентні індивідууми давно придумали багацько красивіше визначення для тих із них, що люблять оці чайні й ін. – "богема"! – Звучно, поетично й пахтить Парижем, Монмартром, жерцями мистецтва й іншим таким. Я персонально – з презирством ставлюся до всіх, в кому немає духу богемности. Без нього бо живуть – міщани, філістери, німці з "залізними сідалищами", педанти, зубрили, акуратні службовці, домашні хазяйки, старі рахівники, дрібні крамарі та власники ощадних книжок. – А все вільне, все молоде, з бурхливою кров'ю, все, що не може вміститися в узеньких рамках ощадної розщотливости, всі, в кого емоції могутні й темперамент яскравий, всі хто заслуговує на високе ймення Людини, – мусять час від часу валятися у власній блювотині… Це ж бо прекрасно, поетично, пахтить Парижем, Монмартром…
Не подобається? – Мені теж…
Інтеліґент повертається до красивого з веселим здивуванням. Красивий, задоволений вражінням і з самоповаженням досвідченого мужчини, стримано посміхається.
Ви пам'ятаєте першого друга мого героя? – Мойому герою, очевидно, везе. "Прекрасна посланниця небес", як сказав колись якийсь то поет в якомусь вірші, – знову посилає мойому героєві нового друга, збагаченого дорогоцінним досвідом… "Наука скорочує нам досвіди швидкотекучого життя", а досвіди – скорочують життя…
Половий з бруднішою серветкою на руці подає замовлене. Вишукано витирає склянки серветкою. Красивий студент наливає. Всі троє чаркуються, п'ють.
Красивий п'є з виглядом звичним.
М'який, як віск, студент п'є непомітно, як воду. Випив і насів на закуску.
Інтеліґент закашлявсь, відставив склянку. Красивий протестує. Інтеліґент, давлячись, з труднощами й огидою, але силкуючись посміхатися – допив склянку. Довго кашляє й безглуздо моргає безтямними очима. Одразу спітнів. По вказівці красивого починає закушувати.
І ще раз скажу – коріння навчання гірке… І солодощі плодів його ви побачите самі в найближчий час…
Щось стороннє звернуло на себе увагу Інтеліґента. Відірвавшися від закуски, він дивиться в бік з певною тривогою. Красивий дивиться з посмішкою. М'який, як віск, глянув і зараз же знову повернувся до закуски…
За сусіднім столом бійка. Хлопчик-студент в новесенькому мундирчикові, заллятому чимсь масним, з розкуйовдженою зачіскою, цілком п'яний, плачучи крупними сльозами, що котяться по його ще ніжних, майже дівочих щоках, – одною рукою вчепився в волосся дівиці рядом і б'є її головою об стіл, обличчям у тарілку з недогризками солоних огірків, недокурками й попелом… Другою рукою б'є себе в груди.
Дівиця з другого боку регоче на всю пельку… Від реготу по її далеко не дівочих щоках теж котяться сльози…
Фізіономії поета і художника: одна – похмура і з надривом, друга – зворушена і співчуваюча…
Режисер з майстерністю, що доводить його талановитість, показав нам так саму подію, як і три типи вражінь, що створено цією подією. Я не знаю, хто ви, мій читачу – поет, художник чи дівиця з другого боку. Тому необережно мені виказувати своє вражіння. Врешті, це було б навіть неделікатним нав'язуваням… Дозвольте розказати вам одну веселу єврейську анекдоту…
Одного разу до рабина прийшов з позовом на сусіда Шмуля бідний єврей на ймення Хаїм. Як вимагає пристойність – приніс курку. "Мудрий ребе, – сказав Хаїм, – скажи мені, хто прав, хто винуватий?" Після цього він розповів детально справу, що зводилась до самовільного відвідування його двору й городу маленькими дітьми й великими козами сусіда Шмуля. Мудрий ребе подумав і сказав: "Ти Хаїм, правий, а винуватий – Шмуль". Сказавши так, він одержав курку від вдячного Хаїма. На другий день до мудрого ребе прийшов бідний єврей на ймення Шмуль з позовом на сусіда свого Хаїма. "Мудрий ребе, – сказав Шмуль, – скажи мені, хто правий, а хто винен?" Тримаючи курку під пахвою, Шмуль виклав справу, що зводилась до того, що сусіда його – Хаїм побив його, Шмулеву, козу і перекинув через тин його маленького синочка, що він же ще дитина й тому не розуміє, що можна, а що ні.