Або ідіоти, — відповів я. — Всі інші пам'ятають, що вони живуть у цивілізованому суспільстві. В якому треба шанувати і щадити одне одного. Але ж ти вихована...
— А чому ти не обурюєшся, що тут ображають мене?! Чому ви всі заступаєтеся за новеньку, за цього, — кивнула у бік Бочарука. — За будь-кого, тільки не за мене?!
— Ні, справді, Нелю, — увірвався терпець Ірині Федорівні. — Я розумію: ситуація конфліктна. Але поводишся ти сьогодні не кращим чином. Такі оцінки, такі висловлювання...
— А вона завжди так поводиться, — озвався Льонька Запорожчен— ко, який досі зберігав олімпійський спокій. Клас одразу притих. Чомусь завжди виходило так, що коли починав говорити Льонька, клас замовкав. Він не обіймав у класі жодної громадської посади, не був ні найсильнішим, ні відмінником. По суті він "ніхто" був. І, водночас, виявлявся справжнісіньким інкубатором ідей, бо майже всі цікаві за— думки, які тільки виникали в шостого "А", належали Запорожченко— ві. — Вона давно такої думки про кожного з нас. Женька, звичайно, теж не права...
— Не треба, Льонько, — мене здивувало, що новенька знає його ім'я. — Щоб не роздмухувати цей конфлікт, я сяду біля Бочарука. Якщо він, звичайно, не заперечує. — І, швидко зібравши свої речі, ввічливо сказала Нелі: — Сідай, крихітко.
Першим розсміявся Бочарук. За ним ще дехто. Всі знали, що цим "крихітко" полюбляла звертатися до своїх однокласників сама Неля Ковальчик.
— Ну, гаразд, — припечатала долоню до столу вчителька. — Хто піде відповідати урок? Ми з вами й так втратили чимало часу. Майже зірвали урок.
— Ні, чомуж? — заперечив я. — Ми його не зірвали. — Я сказав це не для вчительки, і не для Ковальчик. Це було продовження моїх роздумів, тільки тепер уже вголос. Я розумів, що мала на увазі Женька, говорячи про "конфуз в благородном семействе". — Навпаки, урок відбувся.
— Атож, — докинув Льонька. — І головне, поза розкладом.
З
Далі урок англійської проходив на диво спокійно. Ірина Федорівна викликала новеньку, і Гайдученко, хоча вона й не готувалася до уроку, досить легко прочитала текст, пояснила правило і ще відповіла на кілька запитань учительки. І знову ми були вражені.
Так у класі англійську не знав ніхто. Та й відповідь Женьки була непоганим повторенням пройденого матеріалу.
— Чудово, просто чудово, — всміхалася Леді Макбет, виставляючи новенькій п'ятірку. — Нарешті в класі з'явилася учениця, яка по— справжньому цікавиться моїм предметом.
Почувши це, Неля Ковальчик тільки знервовано пересіпнула плечима. Вона сприйняла це як зраду.
— Нічого, — погрозливо прошепотіла вона, скоса зиркаючи на мене. — Завтра моя мама приведе сюди піврайвно. — І нехай вони розберуться, звідки тут новенькі, чому так поводяться, і взагалі, що в цьому "цирку Шапіто" відбувається. А ти... Теж мені, джентльмен! Ти ж міг прогнати її...
— А Зойка вважає, що міг прогнати тебе. Хіба сама ти повелася з нею по-товариському?
— Закохався в цю сіру конячину — так і скажи, — знову в'їдливо прошепотіла Неля. — Хто вона така, що ти її жалієш?
Я не відповів. На перерві мені хотілося пересісти за іншу парту, щоб Ковальчик залишилася одна. І, здається, всі, в тому числі Зойка і новенька, які почали триматися разом, чекали, що я поведуся саме так. Але хіба я не розумію, як нелегко Нелі пережити це "вигнання з відмінницького Олімпу"? їй, немилосердно самолюбивій. Отож я залишився сидіти за своєю партою тільки з милосердя до Ковальчик. Ну а в Зойку я, звичайно, не закохувався. Вона давно дружить з хлопцем з іншої школи.
— І все-таки не збагну, навіщо ти все це заварила? — наважився я підійти до Женьки Гайдученко аж під час останньої перерви. — Тільки тому, що хотіла провчити Нелю? Але від кого ти знаєш про все, що в нас відбувається?
— Ось про це поговоримо згодом, — спокійно відповіла Женька. — Не заперечуєш?
— Але знай, що поводишся ти зараз не краще, ніж Неля і уся наша "пупо-еліта".
— Нарешті й суддя знайшовся. Я, серденько моє, поводжусь так, як мені хочеться. — І, насмішкувато глянувши на мене, Женька пішла коридором до сходів, що вели на перший поверх.
Так вона й залишилася тоді для мене загадкою. Та й для всіх інших — теж. Може, тому клас одразу розбився на групки, які по— змовницькому перешіптувалися, обурюючись, підсміюючись та висловлюючи найнеймовірніші припущення.
— Що це за фронтова подруга завелася в тебе? — насмішкувато поцікавилася Аліса, щойно я випадково опинився поблизу пупо-еліти, що зайняла своє звичне місце біля вікна навпроти дверей нашого класу.
— Це ти про кого?
— Та все про неї ж, про новеньку.
— Я теж її вперше бачу.
— Театр тепер не в моді.
— Нічого, ми ще влаштуємо їй цирк Шапіто, — зумисне голосно, погрозливо мовила Неля, що якимось дивом зуміла залагодити конфлікт із Жоркою і тепер міцно трималася "пупо-еліти". — Якась мим— ра з підворіття — і та встановлюватиме тут свої порядки!
"І все ж таки дивно, що вони так швидко помирилися, — вражено подумав я. — Невже пробачили одне одному всі кривди, аби тільки об'єднатися проти новенької?"
— Не беріть дурне в голову, дівчатоньки, — напучував своїх підлеглих Жорка, прикриваючись великими темними окулярами з наклейками на обох скельцях, наче за забралом. — Не знаю, з якої планети цю новеньку закинули і хто її проти нас настроїв. — Але факт є факт: вони не розуміють нас — ми не розуміємо їх. І навряд чи колись порозуміємося.
— А що вас так обурило? — наважуюсь я. — Поведінка Женьки? Тоді давайте одверто. Як поводитесь ви самі? Спеціалізована фізико— математична школа. Як ви сюди потрапили? Вас цікавить фізика або математика? Вас взагалі що-небудь цікавить з того, що ми вивчаємо на уроках? Ви не вчитесь самі і заважаєте всім іншим. Ви заважаєте класові бути класом.
Жорка дивився на мене, наче на лютого ворога, й ошелешено мовчав. Досі я ніколи так рішуче проти нього і всієї пупо-еліти не виступав.
— Ні, ви бачили таке? — єхидно посміхнулася Неля. — Ще один бунтар-самоучка. Голос у нього прорізався. Як у месії посеред пустелі. А ви ще й хотіли запрошувати цього "механіка з буксира" у свій недільний рок-клуб.
— Ну й "механік з буксира", — відрубав я. — Що далі? А ваш снобістський "недільний рок-клуб" мене просто не цікавить.
Не знаю, як там стосовно "вони" і "ми", але те, що відтоді я завжди пам'ятав, що існують вони, тобто команда Жорки, ія — то це безсумнівно. І тепер частенько ловлю себе на думці: "добре, що в нашому класі з'явилася Женька. Відтоді Жорці Глудову, цьому, як назвав його Льонька, "чорному лідерові", живеться не так спокійно, як до її появи. А головне, у нас з'явився ватажок, який ні в чому не поступався самому Жорці і з яким ми могли протистояти всій цій пупо-еліті".
V. Женька Гайдученко
1
Щоб уже закінчити з історією моєї появи в школі, я змушена дещо додати до того, що розповів Вадик. Справді, трійця Глудова сприйняла мою появу і мою поведінку так, ніби мене підсадили до їхнього класу прямо з "літаючої тарілки". Вже й не пригадую: запитував хто— небудь із них, чи я, бува, не звалилася з неба. Проте, відхворівши свій лікарняний, класний керівник Ганна Степанівна сприйняла мене саме такою — "небесною". Знали б ви, як безнадійно вона розчарувалася мною.
— Навіть припустити не могла, що ваша донька здатна так поводитися в класі! — схвильовано проказувала вона, переповідаючи моїй матері жахливу історію мого знайомства з шостим "А". — Ви вже даруйте, Кіро Іванівно, але досі мені здавалося, що учениця престижної англомовної школи має бути значно вихованішою. Значно, ви розумієте мене?
— А вона... значно, — розгублено й наївно якось виправдовувалася моя мати. — Вона, знаєте... завжди за справедливість...
— Може, й так, може, й так. Одначе виходить це в неї якось аж занадто войовниче.
Як на те, ми з Ганною Степанівною живемо в одному будинку, в одному під'їзді, а її квартира знаходиться якраз під нашою. Чесно кажучи, таке сусідство з класним керівником мені ні до чого. Та й кого це втішить? Що б у класі не сталося — того ж таки дня все стає відомо батькам. Але нічого не вдієш. Тільки-но ми переїхали до цього будинку, матері одразу ж порадили звернутися до Ганни Степанівни, щоб вона зарахувала мене до свого класу. І Ганна Степанівна сама ходила до директора школи. І зарахувала. Не дивно, що тепер матері дуже не хотілося, аби вчителька розчарувалася в мені (про те, що ми теж здатні розчаруватися в учителях, дорослі чомусь не замислюються).
Вже навіть не знаю, про що вони там далі говорили, бо, пам 'ятаючи, що підслуховувати розмову дорослих нечесно, я подалася у двір. Але, мабуть, ніякої згоди щодо рівня моєї вихованості вони так і не дійшли, тому що ввечері Ганна Степанівна несподівано зателефонувала матері і попросила, щоб я зайшла до неї "на кілька слів".
— Тільки, Женечко... Я тебе благаю... Не забувай, що ти розмовляєш з класним керівником, — безнадійно напучувала мене мати, геть забувши, що я "значно вихованіша". — Пам'ятай, що в цій школі тобі ще треба буде закінчувати принаймні два класи — восьмий, і дев'ятий.
— Не хвилюйся. Я поводитимусь, як на дипломатичному прийомі, — з сумом пообіцяла я, даючи собі слово не розчаровувати ні матір, ні вчительку.
— Сумніваюсь, що ти здатна на це, — зітхнула мати. — Як і твій батечко, ти ніяк не можеш зрозуміти, що цивілізоване суспільство існує тільки завдяки розумним компромісам.
— Ти втокмачила мені цю істину ще в дитячому садку. В "повзунковій" групі.
— Тоді поясни, навіщо тоді здалося сідати за одну парту з цим хлопчиськом. Адже в класі було кілька вільних місць.
— З принципу. Ти забуваєш, що цивілізоване суспільство існує ще й завдяки принципам.
— Начиталася, бідна дитина, — пробурчала мати вслід мені.
— Можливо. Але почувши від Зойки, що там у них у класі відбувається, я вирішила кинути цій пупо-еліті виклик. І ми ще побачимо, чи їм і далі так само весело житиметься у класі, ніж досі.
— Ах, он воно що! Отже це виклик, — полегшено зітхнула мати. Ніби це пояснення одразу знімало всі проблеми конфлікту, що виник між її донькою і частиною класу. — А може не варто було кидати його... цей виклик?
— Його кинуто! — рішуче заявила я. І звідки тільки береться в мене в останні дні ця рішучість?
Дозволивши сісти за однупарту з Віричем, Ганна Степанівна, звичайно, була впевнена, що я переговорю з Нелею (я запевнила в цьому вчительку) і та повернеться на своє місце.