Останнім часом прагнення знайти її стає все настирнішим, я вже не здатний позбутися його. А можливо, і вона, ця "з воза", теж сподівається, що розшукаю її. Не можу сказати, що кохаю. Але почуваюся вже надто самотнім після того світанку, коли попрощався з Оляною і зрозумів, що всі сподівання щодо неї виявилися марен— ням. Коли довго не бачиш людину, прихильності якої не зміг домогтися, видається, що розлука все прояснить і розставить на свої місця. А коли побачиш — починаєш розуміти, що ви стали ще більш далекими. І ти — жертва самонавіювання.
Ще трохи постояв, вдивляючись туди, де за лісосмугою зникла постать бороданя. Повернувся і пішов до каналу.
9
Отак відбулася наша друга зустріч з цим старим чоловіком. Відтепер не лишалося сумніву, що він сектант, до того ж досить войовниче настроєний, і що стосовно мене ця войовничість проявлятиметься особливо чітко. Я не сподобався йому ще в дорозі, і зі мною він, мабуть, пов'язує "лихі" наміри своєї доньки, чи ким там доводиться йому та, "з воза".
Хто здатний пояснити, заради чого люди марнують життя, якого й так відпущено їм страшенно мало? Коли я замислююся над цим, а потім пригадую розповідь Ярослава, то марнотратство сектантів видається мені блюзнірством по відношенню до тих, хто загинув десь в окопах та гестапівських в'зницях. Релігійні погляди річ складна, і, може, не варто ставитися до них так спрощено, як оце я, але не вбачаю у них нічого, окрім людської слабкості, а до неї ставлюся скептично завжди, за будь-яких умов. Кажу про це зараз, бо все більше побоююся, що та, "з воза", теж виявиться сектанткою. Тоді все зведеться нанівець. Не уявляю, що в нас може виявитися спільного.
Досить швидко я починаю відганяти ці сумніви й намагаюся забути про них, як про щось неприємне. Пробую у найменших подробицях пригадати те, що розповів Ярослав, і розмірковую над долею тих двох людей.
...Отже, щасливо уникнувши небезпеки, Ярослав і Магда швидко спустилися крутим схилом пагорба, перебігли через дорогу й заглибилися у густий ліс.
Він ще кілька разів пробував заговорити до неї, проте Магда знову немов заніміла. Йому здавалося дивовижним, що все, що було між ними, анітрохи не зблизило їх. Ось вона знову тримається трохи позаду, знову рука в кишені, на рукоятці пістолета, і знову все виглядає так, ніби веде його, як полоненого.
"Клята баба, — вилаявся він про себе, зиркаючи на неї краєм ока. — Всікрасиві— кляті, в цієї ж характер — на трьох..." Але, попри все, він відчував щиру приязнь до цієї жінки і тягся до неї, як спраглий до криниці.
Він закурив і, трохи заспокоївшись, знову спробував поговорити з нею.
— Може, ти хоч скажеш, як потрапила до загону?
— Я ж не питаю, як потрапив ти?
Вона замовкла, і він не знав, як продовжувати цю розмову. "Хто вона насправді: друг чи ворог?" Він сподівався вловити хоч якийсь натяк на це.
— Просто ти занадто ретельно цілилася в німців. Все-таки союзники. — Те, що він назвав німців союзниками, не викликало у неї подиву, і Ярослав зрозумів як триматися далі.
— Ти теж цілився б, якби мав чим, — різко відповіла Магда. — Чи, може, зміг би переконати когось із них, що ми не партизани, перш ніж нас обох застрелили б?
— Не зміг. Не це важливо зараз. Я хочу знати, хто ти і як потрапила до загону. Відтепер мені не байдуже, хто ти...
— Я можу виявитися ким завгодно, окрім дезертира.
— Вистачить того, що дезертир я, — спокійно відказав Ярослав. — Чому Корінний послав тебе зі мною? Не довіряє? Гадає, що перебіжу до партизанів? Якого дідька мені там робити? Я досить надивився на шибениці, щоб самому лізти в зашморг. Можеш одверто сказати, навіщо він послав тебе?
— Багато базікаєш, — роздратовано відповіла вона. — Обличчя в тебе ніби вольове. А насправді...
"Проклята війна, — подумав Ярослав. — Чому я мушу верзти їй якісь нісенітниці, коли хочеться тільки одного — цілувати її й забути про все на світі? Не варто говорити з нею так. Відвертою все одно не стане. Занадто багато ризику... Все це безглуздий сон. Якогось сонячного ранку ми прокинемося, протремо очі, плюснемо в обличчя струмковою водою і все щезне. Залишиться дійсність здорового глузду".
Поминувши густі зарослі лісової малини, Ярослав несподівано побачив перед собою озброєну людину. Чоловік стояв під деревом, спиною до них і справляв потребу. Почувши кроки, він здригнувся всім тілом і, зірвавши з плеча гвинтівку, обернувся.
— Відведи рушницю і веди до штабу, вояко!— суворо мовив Ярослав. — Та штани застібни, зі мною жінка.
Це був зовсім молодий хлопець, років дев'ятнадцяти, не більше. Рудий і страшенно кирпатий.
— Ще не відомо, хто ви! — відказав рудий.
— Якби ми були тими, за кого маєш нас — вже не тримав би в руках цього оцупка, — спокійно відказав Ярослав. — Веди. Командир у загоні?
— Де йому ще бути?
Ярослав швидко озирнувся на кущ, за яким стояла Магда і стиха проказав:
— Як тільки приведеш, попроси його, щоб підійшов до санітарної землянки, зрозумів?
Той витріщився на нього, потім теж зиркнув у бік кущів і знизав плечима.
— Ну, веди. Магдо!
Рудий залишив їх біля пригаслого вогнища і побіг до командирської землянки доповідати. Магда, здається, нічого не підозрювала, трималася вона досить упевнено і спокійно. Роззирнулася довкола, сіла на один з каменів, що лежали доокруг вогневища, і, засунувши руки у кишені ватянки, задрімала.
— Як з'явиться рудий, скажеш, що я на хвилинку в кущі, — мовив їй Ярослав.
Вона розплющила очі, уважно подивилася на нього й знову заплющила.
"Можливо, вона чула, що я сказав рудому?— закрався сумнів. — Ніколи не можеш збагнути, які наміри в цієї людини, що вона знає напевне, а про що й не здогадується..."
Опустившись у вибалок, Ярослав швидко обігнув табір і зупинився за землянкою, яку в таборі називали "санітарною". Командир — літній кремезний чоловік — уже чекав на нього. Тут, у ліщині, де їх не могла побачити й підслухати жодна душа, вони швидко обговорили усі свої справи. Ярослав попередив, що незабаром йому доведеться залишити табір "хортів", бо Корінний встановив нагляд і є загроза провалу. І що при жінці, яка прийшла з ним, слід бути дуже обережним.
Він встиг повернутися рівно через стільки, щоб не викликати в неї зайвої підозри. Відразу ж нагодився їхній супроводжувач із запрошенням від командира, і вони опинилися в землянці старого. Поки Ярослав і командир вели переговори про об'єднання загонів, Магда усім поводженням своїм давала зрозуміти, що вона не причетна ні до чого, що тут відбувається. Сиділа біля малесенького віконця, й погляд її блукав весняним лісом. То був погляд людини, яка вже втра-
тила надію на будь-що світле у своєму житті. Ярослав міг поклястися, що вона не чула тоді жодного їхнього слова.
— Отже, для остаточного рішення зустрінемося через тиждень, — сказав наостанку старий.
— Якщо доживемо, — підвівся з-за столу Ярослав.
— Мусимо дожити, — відповів той по якійсь хвилі мовчання. — Чому ця жінка така сумна?
— Сам ніяк не збагну.
— Може, їй не хочеться повертатися до табору?— запитав старий. — Таку красуню можемо залишити і в себе.
— У вас вона не залишиться, — відказав Ярослав, бо годі було чекати на відповідь самої Магди. Але та несподівано заговорила. Прудко звелася на ноги, пильно оглянула обох і, звертаючись до старого, мовила тоном, що не допускав жодних заперечень:
— Через тиждень чекаймо вас у себе. Але до того посильте охорону табору і не приймайте нових. А тих, кого прийняли, — перевірте. Серед нових бувають усілякі.
— Ми приймаємо кожного, хто вміє тримати в руках зброю і прагне воювати, — зауважив старий.
— Зброю тепер уміють тримати навіть немовлята. На жаль... А кілька вбитих ще не доказ, що людина хоче воювати...
Вона повернулася і вийшла.
Старий з Ярославом перезирнулися, проте не сказали один одному ні слова і теж подалися слідом. Потім послів нагодували, і вони відразу ж вирушили назад, до лігва "хортів".
— Що ти хотіла сказати цим, Магдо?— поцікавився Ярослав, коли вони відійшли від табору.
— Чим?
— Попередженням, щоб не брали нових. Можливі якісь провокації? Ти щось знаєш про це? Зі мною можеш бути відвертою.
— Тільки те, що й ти.
— Але ж ти на щось натякала.
— Хотіла, щоб у старого не виникло ніяких сумнівів щодо нас.
— Нічого не розумію. Чому він повинен сумніватися?
— Ти занадто невпевнено почувався під час переговорів.
"Звичайнісінький контрприйом, — з роздратуванням подумав Ярослав. — Втім, смішно вимагати одвертості від жінки, коли сам граєш якусь потрійну гру і навіть натяком не наважуєшся відкритися їй".
Ярослав ішов, замислившись над чимось своїм. Про Магду він, здається, зовсім забув. Раптом під ногами в неї гучно тріснула суха гілка, й у цьому тріскові йому чомусь вчулася небезпека. Це було те підсвідоме відчуття, якому не один солдат завдячував на війні своїм життям. Він різко обернувся і побачив наведений на себе пістолет. Якби відстань між ними була трохи ближчою, він, безперечно, спробував би обеззброїти жінку. Але тепер це було б самогубством. Тому єдине, на що він спромігся, — впасти. Магда не встигла зреагувати, і куля прохуркотіла високо над головою. Потім вона ще двічі стріляла вже по лежачому, і тільки несподівані і сильні ривки з місця на місце врятували його від вірної смерті.
— Кинь палити, суко! — зле гаркнув він, відкотившись після третього пострілу за товстий стовбур дуба. — У тебе лишилося два патрони, і ними ти мене не прикінчиш. Ти що, збожеволіла? В спину стріляєш?!
— Чекала, поки обернешся, — ледь чутно відповіла вона й, опустивши руки, знесилено сіла на повалене дерево.
— Чому ти стріляла?— запитав він, притулившись палаючою щокою до прохолодного стовбура. — Хто наказав?! Чого ж мовчиш?— запитав уже лагідніше, — тепер уже мовчати нічого.
Здається, вона плакала. Ярослав утер обличчя засмальцьованим рукавом ватянки і відвернувся. Цього він не чекав. Міг сподіватися чого завгодно, тільки не цього.
— Цікава у нас з тобою любов — на дикого звіра надійніше покластися. Але пестиш все одно краще, ніж стріляєш. Це я вже знаю.
Він встромив ніж поруч себе і закурив.
— Ненавиджу... — мовила Магда.
— Хіба ненависті досить, щоб вбивати?
— Цілком.
— Нападатимеш на мене?
— Тепер навпаки — оберігатиму.
Вона ще трохи посиділа вагаючись: вірити йому чи ні, зрештою підвелася і пішла.