Може, навіть завтра. Але сьогодні є діло.
Минуло ще кілька хвилин, і бот почав обережно йти вздовж берега. Я вже остаточно забуваю про снаряд, сиджу на кубельці з каната і милуюся селом, що райдужно зблискує під вранішнім сонцем бляшаними дахами. А Палац культури, що сіріє на високому пагорбі посеред села, видається старовинною фортецею, тільки без веж. І взагалі, все наше село на схилах долини видається містом на березі океану. Старовинним і химерним. Будівлі його, що постають із світанкового марева, набувають якоїсь незвичної форми.
— Знову замріявся, — шарпає за плече Філ. — Якір кинуто, ми біля островів Кука.
— Де? — не зрозумів я.
— Островів Кука, темряво географічна! — вигукує Філ. — Готуйся до пошуку скарбів.
Бот зупинився неподалік берега так, щоб не сісти на мілину. Гіві, Філ і я роздяглися, зійшли трапом у воду і побрели до берега.
Ось і три величезних камені, яких, мабуть, ніхто не заносив сюди, а просто вода вимила їх із дна.
Ми стоїмо на каменях, гріємося й пильно оглядаємо мілину навколо них.
— Що там? — цікавиться Робертович.
— Поки що нічого не знайшли, — відповідає Гіві.
— Уважніше огляньте мілину, а вже потім обстежимо глибину у скафандрі.
Гіві відповів, що згоден, і ми знову ввійшли у воду Довго місимо муляку поблизу каменів, аж поки Філ, як і минулого літа, не вдарився ногою об вершечок гільзи, що майже підступав до поверхні.
— Є! Знайшов! — заволав він, вхопившись за поранену ногу. Зараз, стоячи на одній нозі, він скидався на чаплю. — Ось він!
— Та вже бачу, — задоволено каже Гіві. — У тебе вірний спосіб розшукувати такі речі.
— Щастить тобі, Філ, — і собі підливаю масла у вогонь. — Якби гільзу залишити тут, калічився б об неї щоліта, але так і не запам'ятав би, де вона.
Утрьох ми досить швидко витягли Філів "снаряд" з води й побачили, що це звичайнісінька іржава гільза. Напевне, хтось із хлопців заніс її зі степу для якоїсь розваги.
— Я ж не знав, що це жалюгідна гільза... — почав було Стась, винувато потупивши очі. — Якби ж то я знав... Тоді я просто не зміг витягти її...
Одначе Гіві зупинив його:
— Навіщо виправдуєшся, дорогенький? Добре зробив, що сказав. Усе могло бути. А якби справді снаряд? Та, може, й не один? Хіба ж тут угадаєш? Щоправда, у цьому місці ніяких робіт не передбачається, проте все може бути. Краще перевірити.
— Ну що ти, Філ, ніхто ж не знав, що тут насправді, — одразу ж підтримав я водолаза. Звичайно, покепкувати один з одного ми іноді можемо. Але тепер Філові прикро на душі й треба його підтримати.
Беру у Філа гільзу й несу до берега.
Усі, хто був на боті, уважно стежать за мною, наче я несу не пусту іржаву гільзу, а міну, що ось-ось має вибухнути.
— Капітане, нічого страшного! — доповідає Гіві. — Гільза. Мабуть, зі степу занесли.
— Зрозуміло, — відповідає капітан умегафон. — Все одно хлопцям оголошую подяку. Тобі, Гіві, теж.
Ось я вже на березі. Ставлю гільзу на камінь, що лишився від фундаменту будинку, ще й обкладаю її камінцями.
Вже рушаючи назад, до друзів, які чекали мене на каменях, я озирнувся і побачив далеко в степу отару. І вершника. Це був не батько. Та все одно перед тим, як спуститися пологим берегом до води, я з хвилинку постояв, вдивляючись у постать на коні. Я заздрив тій людині. Бо заздрив кожному, хто може триматись у сідлі.
9
Крізь ранковий напівсон чую дзвоник і миттю прокидаюсь зі щасливою думкою: "Приїхав!" Розплющую очі і підхоплююсь на ноги, щоб бігти до драбини, але чиясь дужа рука зупиняє мене. Оглядаюся — батько.
Він стоїть біля мого узголів'я у сірому костюмі, купленому спеціально для будинку відпочинку, при картатій краватці, весь такий міський, геть не схожий на вівчаря Василя Гороча.
— Це ти мене будиш?!— кричу я, націлившись головою у живіт, і кидаюся у наступ. Ми падаємо на мою лежанку й борюкаємося, мнучи його костюм, аж поки знову не пролунав дзвоник, яким мати або кликала снідати, або ж благала не трощити стелю. Тільки тоді ми всідаємось, і я починаю допитуватися, коли він приїхав та як йому велося у місті. Розпитую, а сам чекаю, коли нарешті батько поцікавиться, що новенькою чути у мене, і тоді я розповім йому і про водолазів, що обстежують озеро, і про опріснення, а головне, про знахідку біля острова. Але, на лихо, батько ні про що не розпитує. І тільки тоді, коли я вже вирішив, що треба хвалитися самому, він раптом каже:
— Ну, хвалися, хвалися. Знаю вже і про твій мішок, і про водолазний бот.
— Чим же хвалитися? — запитую я, вражено дивлячись на батька, а сам думаю: "І коли це мати встигла викласти йому все, просто дивно?"
— Як це, чим хвалитися? Ти тут такі відкриття робив без мене, що незабаром озеро назвуть твоїм ім'ям, — напівжартома-напівсерйозно каже батько. — Давай спускатися, щоб не примушувати маму-фельд— шерку, — це він такжартома її називає, — навідуватися сюди. І взагалі треба поспішати. Я привіз тобі морозива. У термосі.
Почувши це, я хапаю свої шорти і теніску, каменем кидаюся вниз і ще з порога бачу термос, але не встигаю де нього. Мати перехоплює мене за вухо і через мить термос виявився аж наприкінці довгого шляху через чищення зубів та умивання, а батько міг лише співчутливо поглядати на мене, не сміючи порушити раз і назавжди запровадженого матір'ю жорстокого ранкового розпорядку мого існування у цій хаті. Підозрюю, що його й самого мама-фельдшер примусила скоритися цьому розпорядку не одразу Тільки й того, що він навчився приховувати це, а я — ще ні. Хоч мати каже, що я просто не звик. Можливо. Коли всі гігієнічні муки минулись, я нарешті взяв свій термос, пропустив повз вуха наказ матері не їсти більше десяти ложечок і пішов у свою "зимову резиденцію" — кімнатку з одним вікном, що виходило на річку. У цій кімнатці ще й досі поруч з дерев'яним ліжком, яке змайстрував для мене дід Ромодан, стоїть моя колиска, яку теж змайстрував він. Стоїть вона тут, мабуть, для того, щоб я не забував, що хоча вже й не дитя, але ще й не дорослий.
Я сиджу у своїй кімнатці, їм морозиво, прислухаюсь до розмови батьків і поглядаю на двері, чи не з'явиться в них мати. Вона не з'являється, і це мене дивує. Я знаю її натуру: якщо вона сказала, що не більше десяти, то саме тоді, коли їстиму одинадцяту ложечку, вона повинна з'явитися. Я поглядаю на двері і на вікно, у якому ледве вміщуються дві вишеньки, низенька кам'яна огорожа, рудуватий пагорбок на самому березі річечки і вузенька смужка зеленавої, забитої водоростями води. Чомусь здається, що мене зачинено у цій кімнатці, приречено на тупе, мовчазне поїдання несмачного місива, яке годі назвати морозивом, і ніхто не дозволить мені вийти звідси. З'ївши двадцяту ложечку (я все ще мужньо рахував їх), підходжу до дверей, зазираю і бачу, що батько і мати сидять собі, обійнявшись, і пошепки перемовляються. Між іншим, я уже не вперше бачу, як вони сидять ось так і шепочуться, щоб я не почув. Але деякі великі секрети моїх батьків я знаю. Вони побралися, коли батькові було лише вісімнадцять, а матері ще не минуло й сімнадцяти. Мати тоді навчалася в училищі і приїхала на практику, а батько вже пас отару з дідом Ро— моданом. І познайомилися вони в степу. А восени побралися, і їх за це лаяли. Казали, що рано їм одружуватися. Усі лаяли. Навіть дід Ромодан. От і вийшло так, що син у них уже дорослий, а самі вони ще молоді й несерйозні.
Дійшовши такого висновку, я тихенько прочинив вікно і вислизнув з кімнати. Тільки підбігши до берега річки й заховавшись там у кущах, я щасливо всміхнувся. Нехай вони собі там шепочуться. Мабуть, знову про те, як мене виховувати. Скільки разів я чув, як вони сперечалися через те, що не могли дійти згоди щодо мого виховання. Мати вважала, що все літо я повинен сидіти за книжками, щоб устигати протягом навчального року лише на "відмінно". Вона хотіла, щоб після школи я неодмінно пішов учитися на лікаря. А батько доводив, що мене слід виховувати, як степовика, щоб я загартовувався і міцнів і нічого в житті не боявся, тому що це головне. А вже ким я стану — час покаже. Хоча, звісно, він знав, ким я повинен стати, — вівчарем. І мати це знала. І казала батькові, що він не справжній батько. Бо справжній батько, навіть лаючи свою дитину, не став би зичити їй лишатися на все життя чабаном. Світ не вигадав роботи жахливішої за чабанську. І, може, тому, що матір дуже вражала їхня родинна професія, батько з такою впертістю доводив, що його син таки стане чабаном. Кращим чабаном у цьому степу.
Від цих слів мати жахалася ще більше і казала, що він, батько мій, просто не любить свого сина. І не дбає про його майбутнє. І взагалі, якщо так, то нехай він виховує свого чабаненка, як хоче. Вона у цю справу не втручається. А батько сміявся й казав: "Нарешті... Тільки ти мені й заважаєш виховувати його по-спартанськи". І хоча я достеменно не знав, що означає "по-спартанськи", але однак схвалював батьків намір. Навіть двічі перечитав пошарпану, з загубленими сторінками книжку про Спартака. Хоч там і слова не мовиться ні про яке виховання. Просто він був рабом і повстав. Я, правда, запитав батька, що означає: виховувати чабана по-спартанськи. Він довго витлумачував мені, але, бачачи, що я так нічого й не второпав, махнув рукою.
— Отак, як я тебе виховую, це і є по-спартанському. У грецькому місті Спарті так виховували воїнів.
— Так тож воїнів... — розчаровано мовив я. — Ми з тобою хіба воїни?
— Нічого ти не розумієш, — сердився батько. — Головне — виховання. Щоб людина уміла вижити за будь-яких умов. Щоб навчилася задовольнятись найнеобхіднішим. їсти — що знайдеться, спати — де доведеться. І ні за яких умов не скімлити. Ти пригадуєш, щоб я коли— небудь хворів? Або хоча б застуджувався, як інші? Ніколи. їм траву, можу кілька діб харчуватися жолудями, листям, чим завгодно. А можу спати на мокрій землі, і ніяка болячка мене не візьме. Бо все своє життя я під вітрами, дощами і під палючим сонцем... За це я люблю своє вівчарування. Хоча, ніде правди діти, не модна це професія. Усім чомусь здається, що, як чабан, то неодмінно неук якийсь.
Я сиджу на маленькому півострівці, прихованому за кущами бузку. Навпроти, по той бік річки, — старий радгоспний сад. Трохи далі, за просікою, вже насаджено молоді яблуні, а тут, біля річки, ще й досі стоїть з десяток зістарілих дерев, які вже не родили і навіть не зеленіли.