Чоловік не вміє говорити по-англійському і не знав попросити якогось "траґара", аби нам відвіз її до сплава. Аж над'їхав один і бачив, як ми мучимося, качаючи скриню вулицею, під'їхав і казав покласти її на віз. Мій чоловік ішов вперед перед коней і казав, кудою їхати. І коли привіз на ріку, то той чоловік аж зареготався, а міські діти позбігалися з цікавости дивитися, як то ми попливемо. Всі сміялися й казали: "Галішен ґов гомстед".
Цей чоловік нічого за перевіз не взяв, лише помахав до нас рукою і сказав "бай-бай". Було то вже з полудня, як ми спустилися сплавом на воду і відплили від берега, а другого дня над вечір були коло порону в Форт Саскачеван, то є 25 миль на схід від Едмонтону.
Вода на ріці була дуже мілка і сплав плив дуже поволі. Там здибалисьмо німців, які вміли по-руськи говорити, і казали, що візьме нам цілий тиждень дістатися на далеку Вікторію. — Ми мали їди лише на два дні і чоловік мусів побігти до форту, купити бараболі, сала й хліба. На сплаві мали бляху, на якій розклали ватру і пекли бараболю, мастили салом і так їли.
На сплаві збудував чоловік і колибу-буду, аби було де скритися від дощу та бурі, А вночі там спали діти. Ми їхали сплавом вночі. Трохи одно вночі дрімає, а друге пильнує сплава, аби не забрив на мілке, аби не вдарило ним до берега та не розбило.
Сплав плив дуже пиняво і третьої ночі., коли то почав падати дуже густий сніг, ми пообвивалися в верені й наприкучки сиділи в колибі й не завважили, як наш сплав занесло на мілину-пісок, і став. Ми мусіли босими ногами лізти в воду; і що ми ся не напручали та намучилися, а зсунути сплава нам ніяк не вдалося, там ми й заночували аж до ранку; так наприкучки сиділи при вході колиби. А снігом сипало, як назбитки, мов хотіло нас живцем присипати. Ватри розкласти не було як, бо снігу через ніч впало більше, як на дванайцять цалів грубо, і патики, яких чоловік придбав ще в Едмонтоні до палива, замокли й горіти не хотіли, бо все снігом мело. Думалисьмо, що до раня буде нам амінь, так ми позмерзали, що аж зубами затинали. Я тоді проплакала свою долю і прокляла чоловіка й його Канаду.
Вже пізно перед полуднем заглянули до нас індіяни, які мешкали недалеко коло ріки і прийшли подивитися, що то чорнілося на замулиску, і так нас забрали до своєї старої якоїсь хати. Там загріли чаю, дали нам якихось коржиків сухих і ми заледве огрілися. Діти наші не так змерзли були, як ми з чоловіком. Вони через ніч спали, бо я прикрила їх пириною, яку везли з собою із Старого Краю. Але ми дуже простудилися, тому що ходили в воді й пручали сплава. Того часу я й до смерти не забуду. Подумайте, на ріці, в болоті, кругом вода, а снігом сипало до безтями, а тут пуща й ми не знаємо, де ми знаходимося і ще як далеко прийдеться нам плисти, а хоч шукати людей, аби помогли нам сплав струнути в воду. Щастя велике від Господа Бога, що заглянули наш сплав індіяни, бо якби не вони, то приходилося нам там пропадати.
Виратували нас індіяни чабакою, котрою вони, певно, нераз цю ріку на другий бік переходили. Всьо було забрали гаразд, але з нашою скринею знов був клопіт.
Як вже ми трохи відігрілися, індіяни старалися до нас щось говорити, але ми їх ніц не розуміли. Мого чоловіка ще в Едмонтоні навчили, що як здибле кого в дорозі, аби казав: "Мій гов гомстед, Пасічний, Вікторія". Він це говорив і до індіянів. Вони, мабуть, зрозуміли його й питали: "Ю ґалішен?" Мій чоловік не розумів, що це слово значить, але махнув головою, що так. Вони тоді викликали його надвір і почали показувати в горб на стежку і казали йому йти туди, а там мешкає Стефан Рацой, галішен. А це було десять миль дороги, бо показували на пальцях на обох руках. Чоловік зрозумів і пішов аж на Пакан, а там його гефбриди справили до Рацоя, який жив тут два роки й мав уже свої коні. А я тим часом з дітьми лишилася між індіянами. Були і в них діти і хотіли говорити до наших, але одні одних не розуміли.
Вже над вечір приїхав Стефан Рацой і забрав нас до себе на Пакан.
Злидні, які я пережила в Канаді, не списав би й на воловій шкурі. Бо не досить, що через 22 роки дерли пні в Алберті, та чоловікові забаглося ще й Бритіш Колюмбії, там кедрові пні через 15 років добували. Там він і помер, там я стратила одинокого сина… Як нагадаю собі ще рідний край та свої роки молодії, то з жалю серце мало не пукне. Так там було весело жити, а тут я так тяжко гарувала і щастя не зазнала. Канада, може, добра країна, але не для мене."
6.
Вимруть ці люди, Кондра Дубець, Марія Юрійчук, — і вже ніхто не розкаже, з якими жертвами, пригодами, стражданнями завойовували перші українські піонери канадійську природу, як вони пристосовувалися тут і зробили життя таким зручним та приємним. А цих оповідань для майбутнього фільму ще можна назбирати багато томів. І це дуже легко. Кожен піонер і піонерка мають і хочуть щось своє розказати. Ось зустрілася я з піонеркою, М. Котик, побула з нею півгодини — й вона мені розповіла про індіян. Нехай там майбутні творці фільму перероблять сюжетно, я ж маю за честь собі передати дослівно розповідь піонерки.
"Приїхала я в Канаду, мала дванадцять років. На фармі не було чого їсти, то родичі завезли мене до еміграційного будинку в Едмонтоні. Я хотіла найнятися на роботу. Приходили англійки, дивилися на мене й казали: "Вона ще сама така, що її треба глядіти". Ніхто не найняв. Побула я три дні — і вже не маю чого їсти, ще й за ночівлю треба платити. Я й пішла додому пішки. Тільки пішла я не на схід, як треба було, а на північ, де й доросла людина могла б пропасти, бо там сама дичина була, а люди ще не жили. Іду біля якоїсь цельти, файна така при дорозі, і намагаюся її швидше пройти, бо мені ще вдома казали, що в Канаді є такі чорні люди, індіяни, які вбивають і їдять наших людей. Я вже минаю ту цельту, як вибігає з неї старий індіянин із заплетеними косами, хапає мене силоміць за руку й тягне до цельти. Притягнув і, хоч я пручалася, силою посадив мене на шкурі. Я вже думаю: "Зараз буде убивати".
"Але його жінка, бачу, порається біля вогнища, — налляла мені ковбик (чашку) зупи й дає, ще й коржика. А я боюся, тремчу, й на миґах показую, що їсти не хочу. Тоді індіянин розкрив якісь бакси і витягнув звідти мокасини. Сів біля мене й почав роззувати. Ну, це вже буде зараз мене різати, — думаю собі. Були на мені крайові черевики і скарпетки із взором, мама ще виплели. Він подивився, помахав головою, тоді почав примірювати мені мокасини. Одні були завеликі, тоді він пошукав другі — ці були на мене добрі. Узув, зашнурував міцно. Тоді знову пошукав у своїх баксах, вийняв хліб і м'ясо, налагодив мені пакуночок їсти і взяв за руку та повів. Назад до Едмонтону. Там привів до маркету, де було багато українців з різних околиць, і штовхнув мене межи них. "Ось твої люди". Це ж якби не той індіянин, то я б пропала на тій дикій півночі.
"Минуло багато літ. Я вже була замужем, як заїхала на подвір'я до нас одна вдова-індіянка з малими дітьми. Просила дати їй щось їсти. Я тоді й згадала, що було зо мною в дванадцять років, і обдарувала ту бідну вдову. Наложила їй яєць, курей, хліба — всього, що мала — і вона дуже-дуже дякувала.
"А жили ми тоді в лісі на фармі. Чоловік піде, бувало, на роботу, а я з дитиною сама. Одного разу заліз до мене ведмідь. Ведмідь той спочатку пішов до худоби, почав ловити телят, а телята зачали рикати, корови розбили загорожу і все розбіглося по лісі. А ведмідь тоді йде до хати просто в сіни. А в сінях сиділи квочки на яйцях. Квочки ті повилітали надвір, а я в хаті сиджу з дитиною на руках і не знаю, що мені робити. Чую, ходить медвідь по сінях, от зараз у хату залізе. Походив, походив по сінях і, чую, вже знов вийшов надвір. Підійшов до вікна, виліз одною ногою на шибу й дивиться у вікно. Я тоді з хати — стала на порозі і так стою з дитиною. Ведмідь дивиться на мене, а я на нього. Він від вікна відхилився і так на двох лапах стоїть. Подивився на мене, щось подумав — і пішов геть… А я тоді пішла до сусіди на фарму, що була за милю. І вже тоді боялася вдома ночувати, аж поки чоловік не вернувся.
7.
Я так захопилася "Спогадами", проведенням паралелі між буковинськими й канадійськими Шипинцями, індіянами й ведмедями, — що й не почула, коли біля хати спинилось авто, а до хати увійшла пані Пауш.
— Як, ви вже вдома? — не могла повірити своїм очам вона. — Та ми ж виїхали по вас на автобусову станцію і там довго чекали. Приходили автобуси, а вас не було. Де ж це ви взялися? Ми ще й шофера вашого автобусу питали, чи не їхала така пані…
Я була вражена також. До чого ж поширюється гостинність моїх Паушів! Не досить того, що пані Пауш встала була о п'ятій годині ранку, щоб випровадити мене до Драйтон Велей, тепер ще й на станцію по мене виїжджали!
— Я їхала попри хату, впізнала й зійшла, — виправдувалася, як могла. — А тут хата стоїть незамкнена.
— То нічого, до хати ніхто не зайде, — найменше журиться цим пані Пауш. — Ми й на старому мешканні ніколи не замикали… А ми думали були, що ви вже зосталися в Драйтон Велей, може зустрілися з паном Купченком. Вчора ми довідалися, що він туди призначений на працю. Та… ось знайомтеся!
8.
— Знайомтеся, я привіз гостя, каже й пан Пауш, увіходячи із якимось старшим сухорлявим чоловіком тонкої артистичної породи. — Знайомтеся, це пан Купченко.
Який це Купченко, чи не той, що вже стільки разів про нього з особливою теплотою мені розповідали? Той незвичайний промовець і ентузіяст? Цей непересічний талант душі, що зв'язав свою долю ідеаліста-народника із долею темних "пур ґалішен" та вірно служив їм, скільки мога?
Володимир Купченко, справді він. Призначений до Драйтон Велей на директора школи, він на два дні приїхав до Едмонтону, і ото там, у книгарні Дмитра Фербея, традиційному місці всіх зустрічей, і здибались Пауші з ним. Затягли такого дорогого гостя до себе.
Як Володимир Купченко познайомився зо мною, так його очі відразу й затяглися вологою.
— Оце так, як із вами близько, так колись говорив я з Ольгою Кобилянською. Я тоді був ще молодим чоловіком, приносив до неї свої вірші.