А янголятко сиділо поміж ними ні живе, ні мертве і навіть ворухнутися боялося. Аж ось підсунулося щось по снігу до нього та й каже:
— Сідай на мене! Я вивезу тебе звідсіля! — А це був зайчик.
Сіло янголятко на зайчика, міцно вхопилося його довгих ушок, а він тихесенько виповз з-поміж звірів і погнався чимдуж лісом, а потім полем. Тільки ж забуло янголятко, що на плечах у нього — легкопад! Почав зайчик чистим полем гонитись, а легкопад розгорнувся, вітер їх підхопив, і полетіли вони високо-високо, аж понад хмари.
Позліталися всі янголи до небесної брами (ті, що не їздили з святим Миколою), коли почули, що одне янголятко приїхало домів на якомусь дивному звірі! А коли побачили зайчика, що так гарненько ушками стриг, коли розказувало їм янголятко, як то він його від хижаків урятував, то вирішили залишити його в себе. В Райському Саді для одного зайчика квіток стане!
Так і досі живе він у небі — одинокий зайчик.
А чортикові з того часу кажуть ждати святого Миколая на землі, а в небо вже більше не пускають!
1) Легкопад — прилад, що разом з ним зіскакують з літака на землю, коли є небезпека. Це — великий парасоль з шовку, на мотузках.
КОЛИСЬ ВЕСНОЮ НА ВОЛИНІ1)
Надворі будилася весна. Сніг уже танув, і на дорозі, що вела крізь село Колодяжне, стояли тут і там великі калюжі. Подекуди земля вже просихала, а при шляху несміливо показувалася соковита весняна травичка. Дорогою поміж хатами бігло біляве дівчатко, років, може, дванадцяти. На ньому — по-волинському вишивана сорочка, свитка2) і спідниця. Бігло воно, уважно оминаючи калюжі, і все щось стиха собі підспівувало.
Дівчинка добігла до останньої хати, що за нею вже починався ліс, густий та дрімучий. Під хатою сиділа старенька бабуся і перебирала якесь сухе зілля.
— А куди це ти, дитинко, йдеш? — спитала бабуся.
Дівчатко спинилося, всміхнулось:
— До лісу, бабусю.
— До лісу? А хіба ж ти лісовика3) чи русалки4) не боїшся?
— Чого мені боятися? Ось я читала в книжечці про Вілу,5) то вона зовсім не страшна.
— У книжечці, кажеш? А хіба ти читати вмієш?
— Вмію. А хіба що? Всі ж уміють!
— Дивна ти, дівчино! — зачудувалася бабуся. — Убрана, як усі люди в селі, і по-нашому говориш, а от і читати вмієш. Хто тебе навчив?
— Матуся. Вона і мене, і брата Михайлика навчила і книжечки нам спроваджує. Батенько хотів був нас у школу віддати, та матуся нас у чужу, московську
школу посилати не схотіла.
— То, кажеш, і мати твоя читати вміє? А чия ти будеш? Щось я тебе ні під церквою, ні на вигоні між дівчатами не бачила.
— Бо я лише недавно зі Зв'ягеля приїхала. Я — Косачівна, а звуть мене Леся, он там із двору, знаєте, з-за гаю...
— То ти панова донечка! — здивувалася старенька.
— А я й не знала, що з панночкою говорю... Бо як же тут пізнати? І одягнена, як усі дівчата, і говориш, як усі... Я думала, що всі пани, прости Боже, лише помосковському балакають та з-панська носяться ...6)
— Може, інші й по-чужому розмовляють, а нам чого своєї рідної мови соромитися? Ми всі вдома лише по-своєму говоримо: і матуся, і Михайлик,7) і родичі наші Старицькі8) та Лисенки,9) і дядько Драгоманів,'") і ті
точка ...
Аж тут у дівчини так і стали на очах сльози. Трохи-трохи не розплачеться.
— Чого ти так посумніла нараз, дитино? Отака веселенька була, мов пташка...
— Бо... тіточку москалі в Сибір вивезли за те, що по-нашому говорила і була українкою. Я її так любила!
І знов оченята в Лесі зайшли сльозами, і устонька вона прикусила. Жаль стало старенькій:
— Бог милостив, дитино! Із Сибіру люди вертаються! А ось коли тіточку засудили, то тобі хіба не страшно по-нашому говорити і вдягатися, та ще, як кажеш, і книжки читати?
Тут Леся, мов огонь, спалахнула:
— Ой ні, бабусю! Нізащо в світі мови не покину! Я читала книжечку про відважного лицаря, що його вже з коня скинули, до землі списом прибили, а він ще говорив: "Убий — не здамся!" То знов писали, як то перших християн посилали на муки, вогнем палили, диким звірам на поталу кидали, а вони своєї віри таки не зрадили. Так і ми свого ніколи не покинемо!
— Що ж, дитино; бачу, ти мудра, на книжках учена та ще й завзята вдалася. Але в ліс таки не йди! Тепер весна — таке там у лісі твориться, що й не здумаєш!
Небезпечно тепер людині туди заходити!
А в Лесі оченята новим огником загорілися.
— Що там таке твориться? Розкажіть, бабусю! — почала просити.
— О, багато, багато чого! Ліс зимові білі шати скидає, у весняні, в зелені одягається. А з ним і цар його, лісовик. А лісовик такий: ти з ним добра, то й він з то бою добрий. Та коли розгнівається за щонебудь — горе тобі! З озера, що на поляні, водяник11) виглядає, а з ним і донечка його, русалка. Вона дуже любить затягати у воду рибалок молодих! А до неї заходить той, що греблі рве. Хорони Боже, щоб він цього року знов такої потопи не вчинив, як торішньої весни! А зі старої верби виходить мавка. Там вона всю зиму спала. Приходить до неї перелесник, та такий меткий, такий палкий, як сам огонь. Коли його розгнівиш, він відразу хату спалити може! А потерчата понад болотом огники палять — людей у трясовиння заманюють. Треба, доню, добре знати, яке зілля з собою носити, щоб у біду не попасти: чи мак-відюк, чи терлич, чи полин...
— А ви, бабусенько, маєте таке зілля? Як же вам його не мати, коли ви так близько лісу живете!? Багато його отут довкруги вас на призьбі. Дайте ж мені, рідненька, щоб я теж у лісі хоч русалку, хоч мавочку побачила! Так дуже я їх побачити хотіла б!
Довго-довго просила вона, аж поки бабуся не всміхнулася ласкаво, не вибрала з усього зілля маленького пучечка. Дунула на нього тричі, перехрестила, щось пошептала та подала Лесі. Подякувала, вклонилася дівчинка, заткнула пучечок за пояс і побігла в ліс.
Не знати, чи бачила вона в лісі мавку, чи ні. За нею незабаром прибігла наймичка з двору, бо приїхали дядько Старицький з тіткою, а з ними і їх донечка, посестра Лесі, Людка.12)
Та мавку вона, мабуть, таки бачила, бо багато років пізніше, як уже виросла, написала про неї в "Лісовій пісні"! І як чудово написала!
І про лицарів писала, і про перших християн, і про всіх, що за правду з неправдою боролися. Бо маленька Леся — це була велика письменниця Леся Українка.
1) Волинь — земля на заході України.
2) Свитка — сукняна блюзка. Одягають її поверх сорочки.
3) Лісовик — наш нарід уявляв собі, що є такий дідусь, півбожок, що опікується лісом.
4) Русалка — так називає наш народ дівчину, яка ніби живе у воді.
5) Віла — мавка (в повір'ях південних слов'ян).
6) Це було в минулому сторіччі. Тоді українською мовою говорили здебільшого тільки селяни, бо московська влада забороняла говорити нею освіченим людям. Багаті пани, хоч і були часто українці, соромилися своєї мови.
7) Михайлик Косач — молодший брат Лесі Українки.
8) Михайло Старицький — визначний український письменник.
9) Микола Лисенко — найславніший український музика-композитор.
10) Михайло Драгоманів — український учений.
11) Водяник, мавка, той, що греблі рве, перелесник, потерчата — все це уявні постаті, що про них наш нарід розказував у казках.
12) Людмила Старицька-Черняхівська — українська письменниця.
РУШНИЧОК
Гануся рушничок біленький вишивала. Приглядалися: сміхунчик, ведмедик і ляля. Сіла Ганя в куточку кімнати, почала нитку в голочку заволікати. В голки гарне ушко золотаве. Втягнути туди нитку — нелегка справа. Щось Гануся разів з десять пробувала! Аж журилися: сміхунчик, ведмедик і ляля.
Розшивала Ганя квіточки навколо. Хрестиків зо три поставила, а два порола. Все пильненько шила чорними нитками, бігала щось радитись до мами. Розцвітала усмішка в Ганусі на личку, а на полотенці — квіти невеличкі.
Ще й дала квіткам барви: червоні, жовті, сині, щоб цвіли, неначе справжні в Україні. І листочки там зелені вишивала. Любувалися: сміхунчик, ведмедик та ляля.
Та не думала Ганусенька ніколи, що ця голка не тільки шиє, але й коле! Ой! Вколола Гані пальчик, ще й мізинний! Ганя плакала, що голка всьому винна! Навіть три дні в руки рушничка не брала. Аж заплакали: сміхунчик, ведмедик та ляля.
Засвітило сонечко в суботу, а Гануся знову при роботі. Знов квітки одна за одною росли поволі, наче між пшеницею у полі.
Витягнула нитку непотрібну і змережала мережку дрібно. Ще й сама у мидниці рушник чистенько прала! Усміхалися: сміхунчик, ведмедик і ляля.
Коли ж сонечко зійшло в неділеньку раненько, то рушник уже висів понад образом Шевченка. І Кобзар на образі радів у цю днину, що кругом побачив квіти з України. Що Гануся, хоч далеко проживала, свого краю рідного не забувала. І що тямила в Кобзареве свято1) його образ рушничком прибрати.
1) Пам'ять Тараса Шевченка вшановують усі українці на всьому світі дев'ятого березня (роковини його народим), або десятого березня (роковини його смерти).
ПРО ХЛОПЧИКА ТАРАСИКА ТА ЙОГО ЗОЛОТЕ ПЕРО
Золоте українське сонечко світило так гарно, так весело понад білим селом. Хатки немов потопали в білому, як молоко, вишневому цвіту, а на пригорбі за селом красувалася панська палата. Дальше зеленіли розлогі поля та луги, а далеко-далеко над річкою стояла висока, давня могила.1) На лугах хрупали кучеряві вівці сочисту весняну травичку, а над річкою зібралися хлопці-пастушки та заводили свої гри. Один із них, чорнявий, промовив:
— Глядіть, хлопці, як високо вже сонце піднялося!
Час нам повертатися в село на полуденок, а то знов їсти не дадуть. "Запізно прийшли!" — скажуть.
— А справді, час би нам уже йти!
— А хто ж тут з вівцями останеться?
— Та хіба вже Тарасик!
— Йому і так ніколи до їжі не спішиться!
— Він завжди не такий, як інші...
— Та де це він пропав? Треба ж йому сказати, щоб глядів.
— Хіба не знаєш? Певно десь на вершку могили в бур'яні заховався! Ми ж там його трохи не щодня знаходили...
— Гей, Тарасе, а ходи сюди-и-и-иии! Тарас-е-е-ееее! — гукали хлопці.
Та ніхто не відповідав їм.