І кожен із цих документів завдавав болю і страждань людям, які жили на цій землі ще з давніх часів, завдавав болю українському народу. Хоча часто не тільки йому.
Остапа нудило від усвідомлення того, що зібрано на цьому столі. Але він дивився далі, не міг не дивитися. Документи лежали невпорядковано, та все частіше траплялися датовані роками останніх десятиліть. Здебільшого українською, російською, англійською... Цілком таємно і з прихованим між рядками змістом. Байдужі до людей накази ділили владу, землю, людську свободу, позбавляли вибору і життя.
Хлопцю кортіло зіжмакати ці папери, спалити їх у холодному вогні свічок пам'яті, та він розумів, що це нічого не змінить, що чужі накази вже діють, щоб незабаром стати історією і поступитися місцем новим документам, які теж ділитимуть владу і принижуватимуть людей.
Погляд Остапа упав на ручку із золоченим пером. Облишивши документи, хлопець узяв ручку. Думав, буде важкою, як людське горе, якого вона завдала цілому народу, а на дотик ручка виявилась навіть нехолодною, хоч і металевою.
Від стіни відділилася тінь, одночасно схожа на вождів у чорно-білих кінохроніках і на тих, кого ледь не щодня показували по телебаченню. І водночас не схожа ні на кого, безлика, яка ніколи не була людиною.
"Стережися того, що неясно бачиш", – попереджав хранитель на руїнах Кодака, і, тримаючи в руках ручку, що підписувала всі ці вироки і накази, Остап розумів, про кого казав махновський братчик.
– Прийшов. Дійшов аж сюди...
Тінь наблизилась, набуваючи вигляду тирана, за чиєю волею "чорні ворони" забирали людей з родин; та за хвилину обличчя її змінилося, ковзнула вустами завчена посмішка, однакова майже для всіх, чиї обличчя дивляться з лайтів і бігбордів під час виборів.
– Мало хто наважується сюди дійти. Мало кому це до снаги. Та шкода, що ти сам. Так шкода.
Остап мовчав, не знаючи, що казати тіні з сотнями облич, деякі з яких він упізнав. Не запитувати ж її про Галю?.. Чужою здавалася вона тут, ворожою, як загарбницька влада. Не до неї звертався чаклун, коли викрав кохану Остапа. Хлопець із подивом чітко це усвідомив.
Тінь розсміялася, неначе відчула його думки, наблизилася, зупинившись так, між нею та Остапом був стіл із паперами з усіх часів поневолення народу цієї землі.
Тисяча років неволі. І вся у цих пожовклих паперах, на яких не видно ані сліз, ані плям крові.
Тінь простягнула руку.
– Підкорись. Віддай зброю, – наказала тінь, дивлячись на Остапа чужими мінливими очима. – По добру віддай. За власним вибором і бажанням.
Остап мовчав. Зле марево найшло на мінливі очі, і голос тіні змінився, сповнившись погрозою.
– Ти лише віддай шаблю, у рік кривавий створену, коли брат на брата йшов і стогоном земля ця повнилась. І я зітну тобі голову, бо мою руку твоя вишиванка не відведе. Бо слово прадавнє і пісню батьківську люди і так мені віддали. Віддай шаблю, і замість чорнила проллється на цей стіл твоя кров, – мовила без жалю тінь. – А як знехтуєш моїм проханням, то ще більше шкодуватимеш, що від легкої смерті відмовився...
Остап жбурнув ручку на стіл, відступив. Задзвеніла, виходячи з піхов, подарована чаклуном шабля. Не проста зброя, зачарована, кров'ю ще до народження омита, тому і жалю не знає. Стискаючи руків'я, Остап згадував, як дивились у такі самі тьмяні очі його пращури і билися з тінями, що живляться забуттям. Билися і перемагали.
Тінь розреготалася, здійнявши руки. Кривавий вітер гуляв кімнатою, підпалюючи стіни, книги у шафі, стіл. Відлітали попелом палаючі аркуші, та насправді не зникали, бо вже стали історією.
Остап не зважав на танець закляття, поглядом змагаючись із тінню і шкодуючи лише про те, що немає поряд хранителя, з ким він бився на руїнах Кодака. Подумалось, що чаклун, не роздумуючи, став би на його захист, на відміну від усіх, кого Остап називав найкращими друзями.
Тінь опустила руки, коли пожежа схаменулась, і її відблиски розтанули на лезі козацької шаблі. Тінь та Остап стояли на вершечку кургану, стелилася полями імла, ще не передсвітанкова; та сонце невдовзі зійде, розчиняючи у промінні надію Остапа на перемогу, і Галя, де б вона не була, забуде його і всю радість, відчуту в людському світі.
– Хто ти такий? – рука тремтіла під вагою волі, що незримо намагалася змусити хлопця опустити зброю.
– Хто я чи хто ми? – осміхнулася тінь, вбрання якої ставало панським, невиразно поблискувала густа золота і срібна вишивка.
З передсвітанкової імли вставали інші тіні, легіони безликих, що за свої ганебні і підлі вчинки чи через байдужість до життя втратили і свої обличчя, і свої імена.
– Хто ми? – перепитала тінь, обводячи поглядом своїх прихильників, мов владар потай рахує кріпосні душі. – Ми такі, як ти. Ми – це ти.
– Неправда! – шабля була неймовірно важкою, та Остап руки не опускав. Не здавався в ім'я Галі, чию присутність відчував зовсім поряд. – Я не такий, як ви!
– Навіть на сонце находять хмари, і місяць раз на кілька років повністю краде сонячне світло. Темрява ласує хоробрими серцями, збуджуючи жадібність і заздрість до чужого щастя. Наївно заперечувати, що в тобі немає її відбитку. Ти забудеш усе, що бачив тут, коли повернешся до людей. Повсякденні справи затягнуть тебе у суєту, розчинять у собі, і ти станеш таким, як ми.
– Ніколи!
Очі хлопця сяяли рішучістю, і погляд тіні у панському вбранні посуворішав, більше не ховаючи за мінливістю тьмяних очей втілення голодної і невблаганної порожняви.
– Гадаєш, ти бачив зло? Так, бачив. Та чи зрозумів ти, де його витоки? Люди байдужі – це їхня природа. Вони йдуть по життю, лише зрідка озираючись навколо. Людей полонять високі цілі і мрії, і раптом вони помічають, що йшли до мети по кістках і зламаних долях. Але і те їм байдуже. Лише б їх не зачепило, лише б буревії народного гніву і горя пройшли стороною, а вони мали щастя, коханих, друзів, купили дім, отримали гарну роботу, завжди знаходили нові розваги. А зазирни в очі – порожнеча. Вони тіні, хоча не померли, і не живе в їхніх серцях пам'ять народу, а майбутнє вони будують лише для себе.
Тінь дивилася на імлистий ніж у своїй руці, і здавалося, що крові він напився доволі, й на смак і понівечені долі знає, і зраджені обіцянки.
Невже була на цьому ножі і кров Галини?.. Чи кров когось із названих Ніччю хранителями?..
– Боїшся, – сміялася тінь. – Не за себе. За неї боїшся. А страх – основа невірності і товариш байдужості, а байдужість – найгірший злочин перед життям. Люди слабкі, тому прагнуть, щоб ними керували, щоб спокутували за них гріх байдужості. І тоді з'являються ті, кого потім клянуть і кому таємно вклоняються ще довгі десятиліття. Тирани, завойовники, кати... У їхніх серцях немає байдужості, тільки темна велич, вони беруть на себе гріхи всіх, хто виконує їхні накази, не замислюючись про їхнє значення, живучи лише власним благополуччям. За часів війни і негоди, за часів миру і суєтного спокою...
Тінь розвела руки, наче запрошуючи за свідків усіх тіней, що стояли навкруги кургану.
– Ти станеш одним із них. Твої неуважність і байдужість калічитимуть життя інших. Ти слухатимеш і коритимешся наказам величніших за тебе або просто не постанеш проти їхньої несправедливості, обираючи суєту і безтурботне життя. Нас мільйони порожньооких тіней, яких людьми називають. Хіба можеш ти перемогти нас, хлопче?
Зловтішалася тінь, і світлішало небо на сході, рожеві смуги хмар тяглися до кургану, а земля золотилася стиглою пшеницею.
– Ти брешеш, – тихо мовив хлопець, опускаючи зброю, без жаху дивлячись на безіменні легіони виконавців чужих наказів. – Брешеш, бо боїшся згадувати, яким був за життя, тому і приймаєш чужі подоби. Завинив ти чимось перед цією землею, тому і ховаєшся за чужими обличчями. Ти тінь, що заблукала в часі, ти навіть не пам'ять. І всім, що бачив сьогодні, я присягаюсь не стати таким, як ти!
– Чи знаєш ти, хлопче, що буде з тобою, коли ти не дотримаєшся такої клятви? – прошипіла тінь і змінилася.
Вродливим чорнявим яничаром ставала вона, блищали у ранковому світлі турецький шолом і захисні пластини на грудях військового одягу, та пломеніла вишивка на сорочці Остапа, даруючи хлопцю не гірший захист.
Остап ударив, і ятаган яничара, зітканий з мороку, прийняв удар на себе. Страшною була відповідь ворожої зброї, та хлопець втримався.
Бився Остап навіть не за кохану, а за загублену пам'ять, за зруйнований Кодак і затоплений Великий Луг, за рідну мову, яку нині так рідко можна почути на вулицях українських міст, і за мамині руки, що чарівними червоними і чорними нитками з любов'ю творили візерунки на його вишиванці. І пам'ять крові і роду скеровувала його руку, а козацька шабля служила новому хазяїну не гірше, ніж чародію-хранителю.
Не зміг яничар поранити хлопця, а Остап вибив ятаган із рук зрадника свого народу. Упала тінь, злетів із неї шолом. Іншим вже було її обличчя, немолодим, а волосся посивіло. Наче на себе в старості глянув Остап і не зміг вдарити.
Заграва вставала на небі, віщуючи появу сонця. А полем йшла дівчина з довгим русявим волоссям, заплетеним у косу. Галя!
– Доведеться обирати тобі, хлопче, – мовила тінь, біля чийого горла зупинився край леза козацької шаблі. – Кохана чи загублена пам'ять твого народу. Не має хранитель права на людське щастя, лише у боротьбі радість знаходить. Обирай, хлопче...
Не світилися очі тіні владою, не брехала вона більше і не спокушала, та небуття не лякалася.
Знову двоє їх було на кургані, зникли разом із передсвітанковою імлою легіони безлицих тіней. Біг до Галини Остап, кличучи кохану на ім'я. Почула Галя, озирнулася, побігла йому назустріч. Обнялися закохані.
Підвелася тінь. Таке саме обличчя у неї яничарське, тільки волосся сиве. Посмішка кривить вуста, а з рук річкою ллється вогонь, підпалюючи стиглу пшеницю.
Сходило сонце, лютував зрадливий чаклунський вогонь і розгорявся ще сильніше.
– Я майже забула тебе, коханий. А побачила – і все згадала, – шепотіла Галина, палко цілуючи Остапа.
Обіймаючи кохану, хлопець зрозумів, що вона не пройшла тим шляхом, що відкрився йому, а покаранням за відступ від слова було для Галини – забути найдорогоцінніше для її серця, і що, подолавши страшний шлях, він узяв на себе провину коханої і тим звільнив.
Волею яничарської тіні вогонь утворював широке коло.