Я б навіть і показав, але дуже вже похмуре видовище.
На кладовищі.
Приховане якесь трапилось кладовище. Зазвичай їх помітно ще здалеку — огорожа якась, церква № капличка, пам'ятники, нарешті. № тут — ось вона дорога, ось вона, стежка, ось вона лісосмуга... ой. № що я тут роблю, серед пам'ятників та хрестів?
Небагате видалося кладовище. Сільске, й при тому села теж небагатого. Та й стареньке, свіжих могил не видно. Мабуть, повоєнне, №, максимум, років із п'ятидесятих родом. Важкуваті були часи, голодні, холодні й злиденні. № ще — густо политі страхом. Звідусіль було страшно, і зверху, й знизу, й голод міг повторитися, й повторити його могли, й кожен другий був соціально-чужий, й американські бомбери літали аж до Кіровограду, й заіграшки могли бомбу скинути, № не лише шпигуна-парашутиста.
Важко було жити... № все ж старі люди кажуть, що тоді було краще. Пояснюється це просто — молодші були, № молодість — воно завжди краще. Кажуть, на комуністичному мітингу в Харкові якийсь ветеран заліз на трибуну й сказав: "При Сталіні було краще! При Сталіні у мене стояв, № зараз...."
Що він хотів далі сказати — біс його зна, бо швиденько стягли геть з трибуни, але чи багато тут варіантів?
Стареньке було кладовище, і занедбане. Заросло бур'янами, кленками та тереном — не скрізь і пролізеш. №, як пролізеш, то залишиш пів-куртки на тих колючках.
Брунатної шкіряної куртки...
Я уважно оглянув клаптик, придививсь до потоптаної трави... так, справді. Туди, туди він пішов! Дякую вам, люди. Здали шпигуна живими, здали й терориста мертвими.
І діда мого, правда, здали. Мав необережність організувати в школі, де вчителював, гурток української мови. Призначили націоналістом — й в Архангельськ. Мавши нагоду, зазирнув до архівів... чесно кажу — хотілося знайти всіх, хто мав до цього причетність й... ні, не розстріляти. Допитувати! Довго так допитувати, з використанням як новітніх, так і найтрадиційніших заходів. І не для того, щоб розповіли щось — що нового вони мені скажуть? Як треба людину бити, щоб вона себе китайським шпигуном визнала? Хе. Таке я й сам розповім.
Просто так допитувати. Задля процесу.
Але ж не дотягнешся вже до них. Нічого вже їм не зробиш. Вже лежать вони — хто на отаких-от забутих кладовищах, хто на Байковім, хто на Новодівичому. Кимось, можливо, я зараз дихаю, № хтось став землею, травою, водою і зараз знову посиплеться на мене холодним осіннім дощем.
Я пройшов крізь терен, і хай йому чорт! — теж залишив на колючках декілька клаптиків з куртки. Ну й чорт з ним. Може, ще хтось ітиме слідом.
Кладовище скінчилось так само раптово, як і почалося, і я опинився на полі.
Оглянувся.
І знаєте що? Мені тут сподобалося. Якби я був терористом — то, мабуть, теж пер через пів-країни сюди. Good day for die, як кажуть американці, № ми кажемо — чудове місце, щоб гигнути.
З одного боку земляними хвилями тягнувся за обрій степ, і якби Ератосфен не лазив по колодязях, № приїхав до України, то поміряв би земний радіус без всяких хитрощів з кутами, стадіями та іншою морокою.
З іншого — місто. Середнього розміру місто, на півтори сотні тисяч. Не Київ, звісно, але й не якась Заштанизачепилівка. Он дві труби димлять — мабуть, заводи; № ондечки церква намагається проколоти небо хрестом.
Не вийде. Хоч і низьке сьогодні небо, сіре та хмарне — але все-таки хресту до неба ще тягнутись й тягнутись.
№ з третього боку — Дніпро. Стародавній, сивий чи то од вітру, чи то од віку, але водночас — дужий та вічно молодий. Ех, хотів би я провести решту життя так, щоб виходиш вранці — й можна вмитися водою з Дніпра, № якщо влітку — то й скупатися, поборотися з хвилями, пропливти з кілометр проти течії, ех...
Хоч як не хотілося крутити головою далі, але боків не три, № чотири, отже довелося роззиратися і туди.
Знаєте, яке ще бажання рухає терористом й страшенно йому пече? Знаєте! Для цього не треба ним бути. Досить просто сильно злякатись. Маленькі діти ховаються під ковдру № навіть під ліжко, коханці — у шафу, снайпери — серед кущів, генерали — під землю, № президенти — навіть під гору. Півтори кілометри скелі над головою створюють ілюзію, ніби жодна бомба не гримне на голову, але знаєте, що я вам скажу? Бомба тут непотрібна. Досить одного хитрого дядька із правильною газовою гранатою у кишені.
Сховище буде цілим, і навіть лишиться зачиненим, але ілюзії зникнуть, № президенти здохнуть.
Але ж то президенти! Їх стережуть днями й ночами, суходолом вони пересуваються караваном броньованих мерседесів під охороною, морями — на крейсерах, в повітрі — лайнером в супроводі винищувачів — і то бояться. № знаєте, як відчуває себе терорист? Особливо викритий, зацькований, загнаний в кут...
№ в старий, часів другої світової, бункер на вершечку пагорба.
Ось цей.
Бункер був так собі. Не металевий, як ті дві в Київському укріпрайоні, литий із бетону, що десятки їх зараз позаростали чагарником, не розрахований на гарнізон з півсотні солдатів на чолі з капітаном, та ще політруком на додачу. Маленький трапився бункер, два на два метри, та ще й цегляний, хіба що двері виведено досить вдало — за десяток кроків, під захист ярку й земляного валу. Не вдалося б там поставити ані гармати, ані, мабуть, великого кулемету. Так, ручник із повітряним охолодженням, і не більше. І цегляний захист сумнівний, роздовбали б його навіть з гвинтівочного калібру, № з найменшого міномету.
Але якусь ілюзію все-таки створював. І якби я був терористом...
— Стій! — глухо сказало з бункеру.
— Стою, — охоче погодився я. — Руки піднімати?
— Ну підніми, — таке враження, ніби там, в бункері — плечима знизали.
— Ну, підняв.
У найближчій амбразурі ворухнулося. Біс його зна... Місце він вибрав напрочуд вдало.Хоч і на пагорбі, хоч і вітряно — але ж під землею. Якщо й розсипле свою альфа-гидоту — то надвір небагато вилізе. Ну, здеруть верхній шар землі, покришать цеглу, складуть у металеві діжки й поставлять до сховища у Чорнобильській зоні. Кількома діжками більше, кількома менше... Теж мені горе.
Але не може, не може, не може все бути так просто!
Це ж не фермер, і навіть не прапорщик з артилерійського складу. Мабуть же ж вигадав якусь такі підлянку, що нормальним людям лише потилицю чухати. Може, у нього бомба, що підніме в повітря весь бункер, й розпорошить пилюку по всій Полтавщині. Може, ракета злетить вгору, як в тому фільмі про Фантомаса. Може, ще якусь капость вигадав...
Біс його зна. Перш ніж застрелити людину, краще з нею поговорити, бо опісля всі діалоги будуть однобокі. "От негідник, от гад, от мерзотник, та де ж ти узяв детонатори, га? Мовчиш, падло?"
Падло завжди мовчить. На те воно й падло, у найпервиннішому значенні слова — мертве тіло. Несуттєво, чиє.
Але наше падло поки що розмовляє, ворушиться, і, якщо мені пощастить, багато чого ще встигне сказати.
— Ну, чого мовчиш? — запитало із бункера.
Отакої. № що мені говорити?
Я так і спитав.
— Ну, розкажи, наприклад, як ви на мене вийшли.
— Це буде важкувато пояснювати, — кинув я у відповідь й нахабно опустив руки. — Та й довго. І нудно. Давай по черзі розповідати. Я тобі – про те, як вийшли, № ти – про те, на біса тобі все це знадобилося. Годиться?
У бункері від такого мого нахабства аж чмихнуло, потім коротко реготнуло.
— Ну, можна й по черзі. Заходь.
Я й зайшов.
В кутку стояла звичайнісінька чорна сумка, біля неї присів навпочіпки дядько з фотокартки, яку я із заплющеними очами вже бачив, й тримав у руках пістолет. Мабуть, гумовий.
— Сідай.
Я озирнувся, начебто щоб присісти, поточився, незграбно махнув руками. За мить пістолет був у кутку, дядько — в іншому, я — зверху, сумка — на місці... Оце й усе? І варто було...
Дядько сміявся. Знаєте, що? Сміятися у такому стані, лежачи мордою в землю, із рукою, закрученою аж на потилицю — це треба мати в кишені добрячий козир. № навіть джокер.
Й дядько, мабуть, щось таке мав.
— Дурний ти, дурний, — видушив він з себе крізь сміх, і дивний був той сміх. Щось середнє між насмішкою та істерикою. Якби так сміявся дядько з чимось, бодай трохи схожим на кнопку, в руці — я б вже тікав. № падав. № молився.
Але цей клієнт в руках нічого не мав! Анічогісінько!
Дивина, та й годі.
— Скільки у нас часу? — раптом запитав він.
— Тобто?
— Коли прибіжать... твої?
— Коли скажу, тоді й прибіжать, — непривітно пробурмотів я, фіксуючи руки у кайданках. — № що? Підлянку якусь плануєш? Вивільнитись, до речі, не пробуй, кайданки не радянські.
Дядько лише посміхнувся, і видав:
— Ні. Планую, що ти з мене сам зараз наручники знімеш.
Я стояв на самому вершечку пагорба, й вітер дув мені в пику.
На вершечку — буквально, і навіть більше. Вищого місця в радіусі кілометрів десяти не було. Але й цього видалося мало, і я заліз на дах бункеру.
Не можна сказати, що на чотиригранній піраміді, хай навіть тупій, шерехуватій та вивітреній, було зручно стояти. Та ще й вітер щосили намагався мене звідси скинути.
Але йому не вдавалося. Не так вже й легко мене звідкілясь скинути.
Вітер це розумів, й тому злився, різав шкіру, наче шматками скла, й одного разу навіть плюнув у пику дощем.
Влітку тут, мабуть, краще. Влітку спека, й вітер, хай навіть сильний, не січе шкіру склом, № обвіває приємним холодком. Очі відпочивають, сфокусувавшись на далекому-далекому обрії, і ясна річ — усе навколо має ергономічні синьо-зелені відтінки.
"Робіть гімнастику для очей! — кажуть лікарі. — Намагайтеся хоч час від часу сфокусувати очі на якомусь далекому предметі! Хоча б метрів на десять від вас!"
Хе. № на десять кілометрів, га?
Мабуть, на такому пагорбі й народилося в народного поета "Чому я не сокіл, чому не літаю?"
З натхнення.
№ в цього, он бач, що народилося. Теж з натхнення.
Я з ненавистю оглянувся на бранця. Бранцем він був умовним — бо кайданки я зняв. Хотів-був спочатку заховати в кишеню, як завжди — але натомість вилаявся й пожбурив у кущ сухої трави. Он, виблискують. Ніби чекають, .що господар отямиться, підбере, що згодяться ще. Наче старий пес, що його хазяїн на вулицю вигнав.
Але ж не згодяться. Ані пес, ані кайданки.
Ніщо вже не згодиться, й ніколи. Й пса господар не вигнав, № випустив — побігай, мовляв, пошукай якусь собачу травичку, покачайся на падлі, вивозись у грязюці та обтрусись, так, щоб усе навколо бризками вкрилось.
Уже можна.