Якщо товщина кількасот атомів, а швидкість дорівнює броунівській швидкості атомів у металі, то новоутворена дротинка не помітить на своєму шляху ані дерева, ані іншого металу, а що вже про шкіру, кістку та мозкову речовину й говорити нема чого.
Головне – перед зміною конфігурації точно націлити шматочок металу. А потім досить прибрати батарейку, й метал повернеться на місце, бо розщирювався в обидві боки одразу. Все за Ньютоном, ані кроку вбік.
Точно націлена нитка живого металу руйнує кількасот зв'язків, але це саме ті зв'зки, що мають бути перетнуті. Навіщо руйнувати людині, скажімо, подружнє життя? Або любов до світлого пива? Варварство це. Крім того, якщо перетнуто лише кількасот зв'язків, то мозок не вважає те за катастрофу й не пробує відновитися, підключити резервну ділянку. Береже. Так і старіє, приберігаючи незаймані мільйони нейронів для справді катастрофічних випадків. Так і вмирає. Так і гниє. Гниє задовго до біологічної смерті, поринає в рутину, в сіре тягуче сьогодення, у пиво, футбол й телевізор, і хто сказав, що це не гниття?
— Ох, — сказав чоловічок, бездумно втупившись у свій кухоль. – Щось я. мабуть, трохи перебрав з пивом. Давайте якось іншим разом продовжимо. Знаєте що? Візьмість ось мій телефон, подзвоніть завтра, домовимося... Або післязавтра...
Він невпевненим рухом змів у сумку футляр, а на саму залізячку, що так і лежала на столі, навіть уваги не звернув. І про скляну трубочку теж забув. Встав, почухав лоба – мабуть, це було випадково, бо при такій товщині голки там ані ранки, ані навіть мікроскопічної дірочки не лишається – й непевними кроками рушив геть. Офіціантка провела його занепокоєним поглядом, а потім глянула і на мене – чи є не збираюся я заявити, що цього дядька вперше побачив й платити за нього не маю наміру?
Я склав пальці, наче тримаючи невидимого олівця й підписав уявний рахунок. Дівчина кивнула пірнула за стійку – виписувати.
За чоловічком зачинилися двері.
Я недбало сховав залізячку в кишеню, а трубочку з волосинкою змів на підлогу. Жалібно дзенькнуло скло, й офіціантка скинулася – але побачивши, що на столі все гаразд, тут же відвела погляд.
Скосивши очі, я побачив, що звільнена волосинка тим часом майже розтанула.
Офіціантка притягла рахунок, я накинув трохи зверху, вона розцвіла й сказала "Приходьте ще!". Я кивнув, твердо при цьому знаючи, що ніколи більше тут не з'явлюся. Хоча місце сподобалося. Й власне пивничка, й у більш широкому сенсі. Непогана планетка. Природа гарна. Й мешканці непогані. Допитливі, цікаві, в міру агресивні, в міру організовані.
Якби не кляті смердючі "сємкі" – цілком можна було б й встановити офіційний контакт.
28.02.12-01.03.12
ЗАБАГАТО КЛІЄНТІВ
Не люблю хвалитися, але я таки першим зрозумів, що відбувається. Ще той клятий Прокопенко лише поліз до кишені, ще ніхто з охоронців не ворухнувся назустріч, ще клієнт не перестав усміхатися своєю знаменитою посмішкою (якщо хтось раптом не в курсі, то знаменита вона тим, що вкрадена у когось з голівудських чи то зірок, чи то зірочок, а от у кого саме — про це якраз й сперечаються), ще блимали індикатори на машині... а в мене вже серце той... блимало. То стискалося, то, навпаки, рвалося з грудей на волю, та й ритм значно прискорився.
Отаке, знаєте, раптом прорізалося чуття.
Втім, не раптом, не чуття й не прорізалось. Досвід. Виключно досвід... ну, й певний талант, звісно, і йдуть до біса ті, хто думає, що не буває отакого таланту. Буває. Всякі бувають. Навіть асенізатори бувають талановиті. У одного воно само плине, а іншому доводиться квачем на тичці підганяти, або й черпачком, черпачком. Або й ситечком, як щось загублене треба витягти.
От і мені, буває, доводиться черпачком, черпачком й ситечком, і знаєте, що я вам скажу? В асенізаторів робота чистіша.
Так от, коли Прокопенко лише сягнув рукою в кишеню, то в мене вже серце підстрибнуло. Коли заплутався у підкладці — я вже руку підняв, а охоронці ще лише перестали оглядатися на всі боки. Коли витяг — я вже горлав: ""Не стріляти! У жодному разі не стріляти!"... але ж хіба тих горил зупиниш? У них же все на рефлексах, як у собак. Собаки і є.
От собаки!
Коротко кажучи, вже коли вліпили йому дев'ять міліметрів проміж очей, коли летів він, гад, спиною навзнак, змітаючи папери зі столу, коли двоє горил збивали клієнта з ніг, затуляли немаленькими своїми тулубами, а ще двоє брали на приціл усіх присутніх, рахуючи й мене, хорошого... коротше кажучи, вже у цей момент все ясно було.
Мені було ясно, а за інших не поручуся.
Ясно було, що сталося, й зрозуміло було, що пояснювати доведеться довго-довгенько, а також надзвичайно докладно.
Усе було ясно, крім наслідків.
Прикрити нас звісно, не прикриють. Ніяк не можна нас прикривати. Це катастрофою буде, порівняно з якою й Чорнобиль — тьху; й навіть атомна війне теж не дуже багато важить. У війні чи то спалить кого тисячесонцевим сяйвом, чи то мине; чи розірве ударною хвилею, чи то встигнеш сховатися в бункер; чи то пролізе радіація крізь фільтри, а чи все-таки їх було зроблено давно й на совість. Якісно робили за радянських часів, ще й досі користуватися можна імперськими артефактами.
А якщо нас прикрити — то буде ГГ.
Гарантований грець, а не головний герой, якщо хтось раптом не в той бік подумав.
І навіть мене не знімуть, бо нема кого на моє місце поставити, чи то пак посадити. Або ж доведеться змиритися з перервою років на десять, та ще й негарантованим результатом, а воно їм треба?
Воно їм не треба. Їм треба інше — ГЖ.
Гарантоване життя. Бажано, звісно, з награбованими мільйонами, з можливостями, з владою, з гайдуками, попихачами та гаремами з секретарок, а про яхти, майбахи та маєтки я взагалі мовчу; але якщо раптом і без усього цього мотлоху — то можна й без. Аби жити. Аби не зогнити безславно у холодній багнюці, не поринути хмаркою розпеченого газу в небо над крематорієм, не висушитися у герметичній труні й розсипатися, коли вдячні нащадки розкриють її через півтисячі років, аби глянути, як вони жили, ті люди епохи комунізму, тетрісу та антицелюлітного крему.
Хріново ми тут жили. Чуєте, нащадки? Хріново!
Сподіваюсь, і ви не краще.
Рік народження — 1978.
Місце народження — Київ.
Навчався — школа № 17, політех, аспірантура.
Одружений, дітей двоє, хлопчик і хлопчик, але з першим щось негаразд, ніяк він не визначиться з орієнтацією.
Цього досить. Цілком досить, аби забракувати цього кандидата, бо якщо раптом через п'ять, десять або й двадцять років виявиться, що синка таки можна цим трохи пошантажувати, то можуть вийти на батька. А значить, на нас.
Геть.
Рік народженя — 1971.
Місце народження — Полтава.
Розлучений.
Геть. Сподіваюсь, можна не пояснювати, чому?
Рік народження — 1961.
Геть. Застарий.
Рік народження — 1989.
Геть. Замолодий.
Рік народження — 1975.
Місце народження — Курськ.
Та ви що, подуріли? Геть.
Рік народження. Місце. Національність. Сімейний стан. Навчання. Робота. Звички. Хобі. Близькі родичі. Далекі. Їхні родичі. Друзі. Друзі друзів. Родичі друзів. Друзі родичів друзів. Зв'язки. Коханки. Попередні коханці коханок. Наступні коханці коханок.
Якщо все це зобразити графічно, то виходить така собі павутинка, у центрі якої висить... ні, не павучок. Муха. Прив'язана тоненькими прозорими павутинками. Настільки тоненькими, що вона навіть не здогадується про них.
А павучок зовсім в іншому місці. Павучок зараз пише ці рядки й сподівається, що ніхто й ніколи їх не прочитає, бо він їх через півгодини зітре. Напише, прочитає й негайно знищить, а пише, між іншим, на компі, який не підключений до жодної мережі, а поруч гуде пристрій, який не глушить випромінювання монітора, аби ніхто за стіною не прочитав, що було надруковано.
Ех, знали б ви, як голова болить від того пристрою, а що вдієш. Ворог не спить!
Ви, мабуть, чули про Мідасові вуха? Був собі такий давньогрецький царьок Мідас, і мав він пікантненьку таку особливість — ослячі вуха. Не пам'ятаю вже, як воно сталося; щось там пов'язане чи то з інцестом, чи то із козофілією — не забобонні були давні греки, досягли великої толерантності у сексуальних питаннях.
Так от, мав той царьок вуха, як у трьохсотрічного зайця, й дуже цього соромився. Так соромився, що не знімав корони навіть у ліжку, так і коханок той, так і їв, так і спав... от лишень стригтися час від часу треба навіть царям.
Я не знаю... може, саме тоді й народилася на світ мій фах? Так чи сяк, але кадровик у царя був хороший. Знайшов надійну людину, не довелося навіть язика відтинати. Стриг і мовчав.
Але знаєте, як пече таємниця? У Чапека з цього приводу є оповіданння. Персонаж-злочинець наймає адвоката, розповідає йому про свій злочин, мерзотно розповідає... але не для того, щоб отримати раду. Ні. Просто для того, щоб розповісти.
Той персонаж досить погано скінчив, але то вже не наша справа.
І той цирульник також не витримав. Викопав у піску ямку, прошепотів "у царя Мідаса ослячі вуха" й засипав. Ще й, мабуть, справив малу потребу, як Буратіно на свої золоті, але того вже літописці не записали.
Здавалося — ну й чудово... а ні. На відміну від буратінової ситуації, з ямки із таємницею виросло дерево, а через деякий час пастушок виламав з нього гілку й зробив сопілку.
Вгадайте, що заспівала сопілка?
Кадровика, мабуть, теж стратили, і мені з одного боку його трохи шкода (з професійної солідарності), але з іншого — сам винен. Проґавив.
Хоча у його часи комп'ютерів не було, й особових справ не було, й павутиння на екрані намалювати не було чим, бо й екранів тоді не було.
Тому вони так погано й скінчили.
Прокопенка брав на роботу не я. Ветеран був Прокопенко, працював мало не з сімдесятих років, зжився з проектом, злився, спився й, кінець кінцем, з'ївся. Сам себе з'їв, ніхто під нього й не думав копати. Так, через місяць-два виперли б на пенсії, ну то й що з того? Більшість людей рано чи пізно таки йдуть на пенсію, рибу ловлять, онуків голублять, сидять в чергах у поліклініках та страшенно утруднюють діагностику, бо розповідають один одному про симптоми. Кінець кінцем помирають й лишаються вічно жити у наших серцях... вічно, років тридцять, сорок, або й п'ятдесят, якщо хтось застав правнуків. Хоча, звісно, хто як, а я б не хотів, аби мене через півсотні років згадували немічним дідусем-паралітиком.
Але хіба мене хтось спитає?
От і Прокопенко так вирішив.