Фінансувалася програма за рахунок продажу за кордон металу, вирізаного на полишених заводах, електростанціях та комбінатах і в збезлюднілих містах. На північ тяглися валки з переселенцями та їхнім домашнім скарбом, а в зустрічному напрямку – до чорноморських портів котилися хувчі зі сталлю, чавуном та кольоровими металами. В останню чергу вирізали залізничні колії та рухомий склад, і, врешті, самі чорноморські порти з причалами, пірсами та кранами. Для потреб держави залишали Одесу й то лише завдяки підтримці братніх росіян із Чорноморського флоту – за пільговим тарифом ті зобов'язувалися забезпечувати єдиний український порт електроенергією та водою з власних опріснювачів у Севастополі.
Всі знали, що на "металевих" ешелонах прокручують шалені корупційні оборудки, народжуються нові мільярдери, переселенці ж не дораховуються тим часом компенсацій, а на місцях, де мали б стояти сучасні ошатні містечка, їх часто зустрічає пустка, або розворушена задля замилювання очей будівельниками поліська земля.
Народ протестував, вулиці Києва вирували від багатотисячних натовпів обурених громадян, одним із організаторів протестів був юний та щирий максималіст Неон Щасний.
У Верховній Раді створювалися нові й нові спеціальні комісії, продовжувалися чергові та призначалися позачергові сесії, а обуреного люду на вулицях не меншало. Врешті-решт народу ввірвався терпець і одного затишного лютневого вечора до порожньої на той час будівлі парламенту ввалилася гурба бунтівників і почала люто нищити все, що траплялося їй на шляху. Невідь звідки виникли бульдозери та інша важка техніка й до ранку від будинку залишалася лише купа битої цегли, на якій встановили жовто-синій прапор і урочисто оголосили, що революція перемогла. Керівництво силових структур заявило, що не втручалося в перебіг подій, бо "поліція з народом", в уряді відбулися кардинальні зміни, зокрема, з'явилося кілька нових посад, які запропонували польовим командирам повстання. Неона Щасного призначили керівником щойно створеного відділу контролю за боротьбою з корупцією при КБУ.
Втім, наближалися президентські вибори й новий держслужбовець висунув свою кандидатуру. Народ іще пам'ятав полум'яного Щасного на мальовничих руїнах Верховної Ради й соціологічний прогноз вивів молодому, енергійному та незаплямованому політику несподівано високий відсоток. Сповнений ентузіазму перспективний кандидат розгортав перед виборцями величні плани болючих, утім конче необхідних реформ, аж тут за тиждень до голосування його запросив на розмову голова президентської адміністрації. В ході бесіди він повідомив Щасному, що готується проект закону (після знищення парламенту закони видавав Президент) про неабияке розширення функцій Комітету безпеки України, й довірливо зауважив, що на посаду керівника оновленої структури пропонується кандидатура Неона Вакуловича. Вибори він, мовляв, однаково програє – політична вага не та, а тут є можливість одразу взятися за справу та почати викорінювати в державі корупційну гідру. Щасний погодився.
Лише згодом, дещо втративши юнацьку довірливість, набувши досвіду та набивши синців, колишній польовий командир Дня взяття Верховної Ради (так це звалося тепер у підручниках історії) зрозумів, що руйнування парламенту було не виявом гніву обурених людей, а ретельно спланованою оборудкою, його ж призначення на високу посаду переслідувало одну єдину мету – усунення небезпечного конкурента тодішнього, себто й нинішнього, Президента. Звісно, можна було гучно грюкнути дверима й відкрито виступити проти системи, але Неон Вакулович не був уже колишнім романтичним та безкомпромісним польовим командиром – він любив свою посаду, любив комфорт, та й молодша на чотирнадцять років дружина навряд чи простила б чоловікові втрату високого статусу.
Інша справа – поміняти цей статус на ще вищий. Голова КБУ перебував у переконанні, що зі своїми знаннями, досвідом, енергією та реформаторським баченням саме він має очолювати державу і його час наближається, треба тільки використати сприятливий момент…
В урядовому селищі Затишшя якось само собою склалося, що високопосадовці працювали вдома, кожен у своєму котеджі, не витрачаючи час на переїзди, переходи та зведення адмінприміщень. По закінченню РДБО Неон Вакулович зачинився в кабінеті, його активний аркуш згрупував докупи, систематизував і тепер видавав господареві всю наявну в Комітеті інформацію щодо пустелі та її мешканців. Особливо цікавила Щасного статистика за останній рік.
Щось відбулося в Куряві за ці рік-два, щось, чого не догледів Неон Вакулович та очолювана ним структура, і що було надзвичайно важливим. Уся держава чогось не догледіла, а зрозуміти природу змін раніше за інших урядовців та Президента – це був шанс вихопитися вперед у великій грі.
Неон Вакулович порівнював дані про масштаби нелегального обороту продукції верблюдівництва. Інформація була неповною, але промовистою: ще чотири-п'ять років тому щорічні обсяги такої діяльності відчутно коливалися, були часи спадів і підйомів, але за останні три роки діаграма демонструвала поступовий, утім переконливий ріст. Подібне спостерігалося й по інших напрямках: вівчарство, м'ясо та яйця страусів, фініки. "Самосели міцно стали на ноги, – зробив висновок Неон Вакулович. – Це вже не розрізнені гуртки невдах, що змагаються серед порохні за життя, це тобі справжній господарський комплекс! Підозрюю: якби вмить відгородитися від Куряви непроникного загорожею, як дехто пропонував, населення, що й так животіє надголодь, почало б просто вимирати! Як вони цього не розуміють!" – Неон Вакулович кинув мимовільний позирк у бік президентської резиденції.
З-поміж інших матеріалів увагу голови КБУ привернула довідка Служби зовнішніх загроз. Якийсь доскіпливий аналітик звертав увагу на розбіжності між даними китайських торгівельних та гуманітарних організацій і Держкомстату стосовно обсягів поставок з КНР. Виходило, що наймогутніша країна світу відвантажує в Україну товарів більше, аніж Україна отримує. Навіть із урахуванням неминучих та доволі значних розкрадань окремі рядки розбіжностей просто неможливо було пояснити. Зокрема, деякі відвантажені до України товари держава взагалі не замовляла!
"А що, коли це не лише банальне розграбування на всіх рівнях, а й дещо інше? – схвильовано пошкріб потилицю Неон Вакулович. – Що, коли частину продукції замовляє не держава, а самосели!? Справді, китайцям байдуже, кому відправляти товар – їм аби платили, а самосели, схоже, навчилися заробляти непогані грошики! Цікаво, якими каналами йдуть ці фактично контрабандні поставки, невже на очах у держави – через одеський порт?"
"Ми нічого про них не знаємо, – відкинувся в кріслі головний безпековець країни. Точніше – я нічого не знаю, хоча зобов'язаний знати все. Але ніхто ніколи не цікавився в мене станом безлюдних земель, які народ влучно охрестив Курявою! А дарма не цікавився, адже долучивши економіку пустельних районів, що всупереч усякій логіці бурхливо розвивається, до кволого господарства кволої держави, можна надати розвитку останньої неабиякого поштовху. Та ми просто зобов'язані возз'єднати дві частини України – заселену й пустельну в нову потужну державу, а на чолі цієї нової держави має стати новий Президент із новим баченням. І його ім'я відоме – це Неон Вакулович Щасний!"
Голова КБУ промовив кодове слово, що означало виклик київського референта.
– Чую, Неоне Вакуловичу! – попри пізній час той відповів миттєво.
– Мені потрібно кілька агентів – грамотних і дієздатних. Достатньо буде трьох-чотирьох. На завтра зможете підготувати справи?
– Орієнтація? – уточнив референт.
– Внутрішня. Природні умови – складні.
– Так, завтра надішлю.
– До побачення.
Господар котеджу перевів актив у режим очікування й затарабанив кінчиками пальців об поліровану стільницю:
– Але якщо я починаю гру, то маю знати більше за них. Маю знати більше за всіх!
Підвівся з-за столу й попрямував у спальню. Переглядаючи фільм, там чекала на нього кохана дружина, а за державними обов'язками Неон Вакулович ніколи не забував виконувати подружні…
Локі
Цього разу його врятував холод. Локі опритомнів від лютих дрижаків і нестямно роззирнувся. Юнак лежав горілиць на ним же нагромадженій купі пороху, відкинута вбік лівиця тримала руків'я скоростріла. А прямо над головою нависав зоряний небозвід – холодний і безмежний. Боліло все. І до сказу хотілося пити.
"Ніч, – сказав хаптагер подумки. – Отже скоро по мене приїде Батько Хуга. Або не приїде. І тоді я вмру. А щоб не вмерти, я мушу, в дідька, напитися".
Локі згадав як вистрілив у грифа, але вирішив, що то йому примарилось. Та ніч у пустелі, це не лише холод, а й волога – потрібна лише плівка. Хлопець болісно звівся, сів. "Потрібна плівка… мені потрібна плівка, або я здохну й не матиме вже ніякого значення, приїде Батько Хуга, чи ні. Але де я візьму плівку посеред гаспидської пустелі? Чому шадзи-виробники не вкладають її добрячий шмат до самовберігача!? Треба буде сказати Батькові…"
Відчай сягав межі. Спрага жерла Локі зсередини й позбавляла розуму, боліли кінцівки, надто – попечені руки, боліли рештки губ, боліла щока…
Щока… отже гриф таки був і Локі в нього вистрілив. Від самонавідної кулі стерв'ятник утекти не міг, отже… Отже десь неподалік лежить чимала купа м'яса й холодної крові. А готуючись до нічного нападу, хаптагери приточували до скорострілів ліхтарі. "Це моя здобич!" – сказав сам собі Локі й звівся, важко спираючись на стріливо. Зараз бадьорив не лише біль, а й холод. Локі міцно стулив рота, ввімкнув ліхтар і похитуючись, повільно рушив у той бік, куди стріляв, перш ніж упасти без пам'яті на купину порохні.
Він намагався не думати, що пам'ятає напрямок лише приблизно, що пустеля неозора та однакова в усіх напрямках, що вузько сфокусований ліхтар висвітлює лише мізерний її клапоть, що гриф міг відлетіти далеко й Локі просто не дійде.
Раптом тремтливе світло вихопило з пітьми метку приземисту тінь, позначену двома яскравими жовтими цятками. "Пустельні собаки! Та це ж вони нанюхали мого грифа! Якщо досі не зжерли. Принаймні, я йду в правильному напрямку!" Локі звів стріливо й натиснув на гачок…
За трупами кількох застрелених собак він знайшов грифа – туша була майже ціла, Локі дістав ножа, розпанахав птиці черево й тут таки вп'явся зубами в її смердюче, але надзвичайно соковите, як видавалося знеможеному юнакові, м'ясо.