Одна справа бути внутрішньо з чимось незгодним, а зовсім інша – вміти в собі переборювати страх, щоби боротися з тим, що вважаєш неприйнятним для себе.
Добре, що тато не сказав мамі про справжню причину її хвороби. І вона не скаже. Мамі не слід хвилюватися зайвий раз. Та й хлопці в Донецьку не довідаються, що насправді вона боягузка. А захворіти може кожний. Просто застудитись. Але краще би в неї було запалення легенів, ніж боягузтво.
А потім Марія подумала, що доля надсилає їй випробування, готує до чогось більш важливого, ніж просто оплотівці перед дверима її квартири. Вона ще не знала, чи готова до цього, але генеральна репетиція пройшла успішно. Залишилася дрібниця – треба навчитися долати страх. Усміхнулася сама до себе. Нічого собі дрібниця! Але вона зуміє. Вона впорається.
24
Сонька трималась осібно від Варвари та Єршової – звісно, наскільки це було можливо в їхньому тісному закутку, відгородженому від чоловіків. На відміну від своїх подруг по нещастю, вона визнавала себе винною. П'яною бовкнула якесь криве слово про Путіна і щиро розкаювалась у цьому. Їй справді подобався цей чоловік – президент Росії. Що тоді стукнуло в голову – не знає. Це як у сім'ї. Ніби кохаєш чоловіка, проте все одно скажеш йому якесь грубе слово. А потім далі живете у мирі й злагоді. Але тепер вона розуміла, що за скоєне треба розплачуватись.
Нічого кращого в своєму житті, ніж бути підстилкою для чоловіків, Сонька не вміла. В Ярославлі, звідки її висмикнули за оте криве слово про Путіна, довелося переспати з різним контингентом – зазвичай не вищого ґатунку. До вищої ліги повій Сонька не належала, бо красою на обличчі не вийшла. Та й форми тіла бажали бути кращими. Зате брала умінням робити свою сексуальну справу, зговірливим характером і терплячістю. Нею, що називається, затикали всі дірки, де інші повії не хотіли працювати навіть за великі гроші. Скільки знущань і жорстокостей від чоловіків їй довелося перенести – один Бог знає.
І на "об'єкті № 17" Сонька спочатку виконувала цю роль. Її брали навіть частіше, ніж Єршову. Нехай вважають дешевою шалавою. Її це не ображає. Вона знає собі ціну. Вона вирішила до кінця випити цю гірку чашу, пережити все і всіх, щоби хоч на старості років повернутися до рідного Ярославля і з високо піднятою головою пройтися центральною вулицею.
Але на "об'єкті № 17" у Соньки виявився ще один талант – стукачки. Вона, що називається, без мила влізала людям у душу, а потім безсовісно зливала інформацію тим, кому треба, навіть не думаючи про винагороду, ніби постійно грала свою роль, притаманну її характеру і внутрішній сутності.
25
Хоча Алік і був українцем, але в Росії його сприймали за свого. Прізвище мав російське, на –ов. Багато хто не знав, що двадцять років тому він приїхав із України.
Але з початком першої російсько-української війни, здається, щось змінилось. Можливо, він перебільшував, але на нього стали дивитись по-іншому. Ні, ще справа не дійшла до того, що вбачали в ньому українського шпигуна, засланого заздалегідь до Росії. Але все ж Алік відчував внутрішній дискомфорт, коли в його присутності говорили про події в Україні. Виглядало на те, що пильно вдивляються в нього: а що ж ти, голубчику, скажеш нам з цього приводу? Він не був святішим за Папу Римського і не хотів бути лютішим за справдешніх росіян у ставленні до України. Він був таким, як вони, і вірив у все, що казав Путін, що віщали щодня з телевізора. І все ж оце відчуття неповноцінності псувало йому настрій.
До того ж, Алік мав родичів в Україні. Рідний брат чого вартував. З ним не дружили майже все життя, а з початком першої російсько-української війни взагалі припинили будь-які стосунки по скайпу і телефону. Брат називав Аліка запроданцем і путіністом. Той в боргу не залишався і радив визути очі, аби реально оцінити те, що нині відбувається в Україні.
Алік мав акаунти у Фейсбуці, на Одноклассниках, ВКонтакте. Ніби не писав нічого аж такого проти України, а все ж помітив, як різко поменшало в нього українських друзів. Ніхто йому не писав, не засуджував, а просто мовчки видаляв себе. Так би мовити, прощався по-англійськи. За великим рахунком, це не дуже його засмутило. Важливіше було зберегти нормальні стосунки з росіянами, які жили поруч. У цьому зараз вбачав сенс життя.
А тут ще й дружина стала називати його хохлом. Ніби жартома, але все ж образливо. А коли сказала подрузі щось на кшталт "мой хохлёночек" – збісився, накричав на неї. Від цього різко піднявся тиск – до 180 на 100. Давно такого не було. Дружина притихла, ходила біля нього, хохлом більше не називала – хіба що тоді, коли він не чув.
Думав, що матиме певні дивіденди від того, що старший син воює в Україні. Нічого подібного! Здавалося, так і читав в очах тих, хто знав про це: мабуть, послав його на неньку-Україну, аби той здійснював терористичну діяльність проти ополченців і місцевих жителів.
Ні, так можна було збожеволіти. Алік розумів, що накручує сам себе. Все, що він надумав, – туфта. Нема цього. Ставляться до нього нормально. Як до українського росіянина. Десь почув цю фразу. І ключовим було не "український", а "росіянин". Людина, яка мислить по-російськи, живе Росією. А Україна просто помилилась. Владу захопили злочинці. Треба допомогти Україні. Ось і все. Сам собі пояснив – і стало легше жити.
26
Мабуть, ні в кого не було сумніву, що одним із тих, хто супроводжуватиме труну з тілом Вовка, має бути Студент.
Командир глянув на нього суворо і сказав:
– Потім поїдеш до матері на декілька днів. Якщо відчуєш, що не можеш сюди повернутися, залишайся вдома. Ніхто про тебе нічого поганого не подумає.
Студент глянув на командира, не розуміючи, що він таке каже. Як це – залишися вдома, коли тут хлопці гинуть?
– Розумієш, синку, – сказав командир м'якше, бо відчув, що зараз відбувається у душі хлопця. – Смерть бойового побратима може надламати людину. Так вже було не один раз. І тоді на війні з неї вже ніякої користі, вона сліпо лізе під кулі, бо відчуває себе винною у смерті друга. А ось у мирному житті такий чоловік ще може знадобитись.
Ось що мав на увазі командир. Але він, Студент, не такий. Він не слабак й обов'язково повернеться до свого добровольчого батальйону, аби відомстити за смерть Вовка, погнати москалів не лише з Донбасу, а й дійти до самого Кремля.
Мабуть, у його очах палав вогонь, бо командир усміхнувся:
– Це ж я сказав як один із варіантів. А вирішувати тобі. Думаю, зробиш правильний вибір, аби бути корисним справі й людям.
А що тут вирішувати? Все й так ясно. Поховає Вовка, побуде день-другий у мами, може, до університету навідається, щоби дізнатись, як навчаються його хлопці та дівчата, – і знову сюди. Так Студент вирішив для самого себе. Все просто, як борщ.
27
Леся не могла зрозуміти, що трапилося з сусідом. Якщо раніше той за будь-якої нагоди навідувався до неї в гості, а вона, звичайно, радо його приймала хоч удень, хоч, як кажуть, уночі, бо вже життя свого без сексу не уявляла, причому з конкретним чоловіком, а не будь з ким, – то тепер здалося, що сусід уникає її. Уже ж можна було зорієнтуватися, поки він вдома, а його дружини нема, проте Леся даремно чекала дзвінка у двері. Вже й відмикала їх, щоби потім не витрачати дорогоцінних секунд, але сусід і не думав з'являтись у неї.
Дикі підозри, замішані на страшних ревнощах, народились у її бідній голівці. Ну, звичайно, сусід знайшов собі кращу й молодшу, та й подалі від свого будинку, щоб дружина не бісилась. Але коли раз у раз стала бачити сусіда з дружиною, чого раніше в принципі не могла уявити, бо, здавалося, що ті жили на різних планетах, – подумала, що в них, може, зараз наступив етап примирення, коли відроджуються колишні почуття і вже не до коханців чи коханок. Подруга нещодавно розповідала, що в неї відбулося саме так.
Але насправді все було занадто просто і трагічно. Коли одного разу Леся не витримала і підстерегла сусіда, жаліючись на свою долю, що полягало у відсутності уваги з його боку, той тихо сказав:
– У дружини рак грудей.
Він уважно подивився на неї, коли вона скрикнула і затулила долонею рота, ніби хотіла на себе взяти весь біль.
28
Ось уже тиждень Мирон жив на околиці Донецька в будиночку такого собі Акакія Акакійовича, як його називали сусіди. Не знати, що мав спільного цей чоловік з гоголівським персонажем. Швидше за все, нічого, а просто став черговою жертвою одного з місцевих гострословів-самоучок.
З'ясувалося, що потрапити до будинку Акакія Акакійовича простіше простого. Мирона підвезли за якийсь кілометр від точки, а далі він, орієнтуючись на місцевості й виконуючи інструкції, сам знайшов потрібну хатинку. Звісно, в нього тоді народилася думка, чому наше командування не використовує ситуацію й не засилає до Донецька різні диверсійні групи чи й просто не вводить війська, щоби навести тут лад. Якщо його ніхто не зупинив і не запитав, звідки він тут узявся і що збирається робити, то й інші можуть так вчинити. Єдине розумне пояснення, мабуть, полягало лише в тому, що ще не час для активного наступу на Донецьк.
Акакій Акакійович насправді був Василем Петровичем. Йому нещодавно виповнилося п'ятдесят і працював він на автостоянці, куди влаштував і племінника, який втік із Сіверодонецька, нещодавно захопленого київською хунтою. Племінником, звісно, був Мирон, якого, за легендою, тепер звали Артемом. Політичної складової тут не було, просто для Мирона-Артема, за тією ж легендою, не виявилось роботи у Сіверодонецьку. А так він, як і звичайний мешканець Донбасу, хотів до Росії й одного разу навіть побував на мітингу, де звичним було гасло: "Путін, прийди!".
Після того як українська армія й добровольчі батальйони звільнили ряд міст на Донеччині й Луганщині, з'ява таких людей, як Мирон-Артем, стала буденним явищем, бо прихильники Новоросії втікали від київської хунти. Місцеві органи безпеки явно не могли впоратись зі своїми обов'язками і не виявляли потенційних українських диверсантів, які під маркою втікачів із України могли поселитися тут. І все ж Мирона настійно попереджали, щоби він був дуже обережним і якоюсь дрібничкою не видав себе, справжнього патріота-українця. Найбільше підходив образ "сірої мишки", яка аж так дуже не цікавиться політикою, а просто живе собі, заробляючи на хліб насущний.