Вони ніби бігли на роботу чи в магазини, але не це було їхньою нинішньою кінцевою метою. Втім, якби у них запитали, якою має бути ця кінцева мета, навряд чи хтось би зміг її сформулювати, хоча більшість розуміла, що такого життя, як учора чи позавчора, вже не буде.
Двері штабу Координаційної ради Блоку національно-демократичних сил Дрогославщини були замкнені. Біля приміщення стояло декілька збуджених людей. Це були вічні активісти, які бажали діяти, незалежно від того, чи це стосувалося революції, чи створення осередку бджолярів, але вони не знали, що робити. Потрібен був вождь, лідер, який би скерував їхню порожню енергію у потрібне русло.
Один із дрогославців, неголений чолов'яга років під п'ятдесят, з пом'ятим обличчям, ніби все життя те й робив, що спав, упізнав Уляну Гриньків, відділився від гурту і підійшов до неї.
— Пані депутат обласної ради, — він забув її прізвище і не міг сформулювати, чого ж, власне, хоче від неї.
Уляна на правах іменинниці вже телефонувала Несторові Гнатіву, голові координаційної ради, і сказала, що люди збираються під штабом, треба хоча б відімкнути двері. Той щось пробурчав у слухавку, але через п'ять хвилин прибіг його захеканий онук, передав Уляні ключі від штабу.
Гриньків почала хазяйнувати як справжня господиня, до котрої на день народження завітали гості. Вона метнулася до сусіднього офісу, там було зачинено, у наступному теж, аж поки у кімнатці в кінці коридору не надибала людей. То було якесь приватне підприємство з двома столами, комп'ютером на одному з них, кількома стільцями. Уляна ще не знала, яка мета її візиту, але треба було діяти, метушитися, створювати видимість роботи. Старша жіночка і юнак дивилися телевізор.
— Я Уляна Гриньків, — депутат обласної ради, — відрекомендувалася вона, інтуїтивно відчуваючи, що зараз настав її час, вона в епіцентрі подій і якомога більше людей повинні це знати.
— Ми знаємо вас, пані Уляно, — стомлено відповіла старша жіночка, а юнак на знак згоди ствердно захитав головою. Робив він це так енергійно, що треба було його увагу перемкнути на щось інше, аби голова не відділилася від шиї.
Нервовий смішок вирвався з уст Уляни. Так було завжди, коли її знали чи впізнавали. Тепер вона знала навіщо завітала до цього офісу.
— Чи не позичите ви нам телевізор, до нашого штабу приходять люди, хочуть бути в курсі останніх подій. – Звісно, наприкінці мав би стояти знак запитання, але Гриньків вимовила це речення стверджувально, так що ні у кого не повинно було виникнути сумнівів щодо подальшого місцезнаходження телевізора. Старша жіночка і юнак мовчали, але у даній ситуації це означало лише одне – згоду з усім, що скаже ця депутатка обласної ради, і не лише вона.
А Гриньків уже метнулася в штаб, сказала неголеному чоловічкові з пом'ятим обличчям, аби забирав телевізор з кімнатки, що наприкінці коридору. Той швидко вийшов і незабаром повернувся, сказавши, що нікого не знайшов, усі кабінети зачинені. Це чомусь розвеселило Уляну, крізь скельця окулярів вона грайливо подивилася на невдаху, нервовий смішок її став потужнішим, вона швидкими кроками випрасувала коридор, відчинила потрібні двері, зачекала, поки пом'ятий чоловічок задріботить до неї й вигукнула в кімнату:
— Допоможіть йому донести телевізор!
Цього було досить. Уляна з харизмою переможця повернулася до штабу.
Поки телевізор встановлювали, мудрували щось з антеною, аж не висвітлився "5 канал", в Уляни знайшлося чимало іншої роботи. Вона телефонувала на всі можливі номери, віддавала накази, хоча її ніхто на це не уповноважував, встигала дивитися телевізор. Ледве до неї на мобілку пробився її Славко, який здивовано доповів, що двадцять ящиків "Дрогославської" привезли їм на дачу, він один ящик притарабанив додому. Але все ж навіщо їм стільки горілки? Уляна не відповіла, а лише мовчки поклала слухавку.
Зайшов дідок з ціпком і довго вдивлявся в Уляну. За інших обставин вона би знітилась, не знала, що робити. Але не сьогодні! Вона витримала його погляд, хоча надривався телефон, а у присутності Гриньків ніхто не наважувався підняти слухавку. Уляна інтуїтивно відчула, що саме у ній він побачив старшу, але вивчає її обличчя, бо має важливу справу і хоче конче переконатися, чи можна довіряти цій жінці.
Вона хотіла запропонувати йому сісти, але він рішуче простягнув їй двох "шевченків" – дві купюри по сто гривень:
— Ото ми зі старою порадилися і вирішили дати людям, які збираються у Києві на захист Ющенка. Чи не могла би ласкава пані посприяти нам, аби ті гроші передати?
Уляна вся внутрішньо засвітилась, як це завжди бувало, коли до неї йшли гроші. Вона ладна була розцілувати дідка, але натомість діловито розграфила аркуш паперу, що сиротиною лежав на столі, зробила дві колонки, в одній написала слова "прізвище, ім'я, по-батькові", в іншій – "сума" і запитально глянула на дідка. Той усе зрозумів, назвав скоромовкою своє прізвище, яке Гриньків не дочула, хотіла перепитати, але відвідувач поспішив сказати:
— Біжу додому, донько, стара паралізована, чекає на мене.
Уляна хотіла провести його до дверей, але старий прошелестів:
— Ти ж передай їм гроші.
Ціпком застеріг, аби не проводжала, бо, мовляв, у неї й без нього багато клопотів.
Це був лише початок святкування її другого дня народження. Приходили люди, здебільшого старші, приносили гроші, а оті двісті гривень Гриньків не встигла внести на папір. Не встигла чи забула. Чи не хотіла. Яке це має значення? Два "шевченки" спокійно перекочували до її гаманця як символ початку помаранчевої революції.
10
Михайло Орлов лежав у глибокій задумі. Хміль давно вивітрився з його голови. Здавалося, небеса впали на грішну землю і все перевернулося з ніг на голову.
Ще вчора ніхто й не підозрював, що президентські вибори призведуть до помаранчевої революції, а нині через цю саму революцію він боїться вийти з хати, аби не бути побитим найпалкішими її прихильниками.
Ще вчора майбутнє уявлялося йому райдужним і щасливим, суцільною килимовою доріжкою, встеленою трояндами, а нині невідома зла сила з незрозумілою метою перетасувала карти, з яких випливало, шо цього майбутнього в нього, Михайла Орлова, якраз і нема.
Люди ніби подуріли. Вчорашні супротивники за межу, окраєць землі, чергу на квартиру, сидіння в маршрутці, інші дрібні речі сплелися в єдиному політичному екстазі, об'єднавшись навколо імені свого месії – Віктора Ющенка. Орлов не міг зрозуміти, що пороблено цим людям, хто їх зазомбував за одну ніч. Втім, здавалося, що маніпуляції над людською свідомістю здійснювалися давно, а потім у час ікс надійшла команда з фантастичного центру – і помаранчева революція матеріалізувалася, причому в своєму найогиднішому, а тому найнеприйнятнішому варіанті.
Мобілка видала мелодію з Джо Дассена. Орлов ліниво і відсторонено глянув. Висвітлило слово "шеф". То був лідер обласної організації Партії регіонів. Орлов довго не наважувався ввімкнути слухавку, бо інтуїтивно відчував, що дзвінок від шефа не віщує нічого доброго, але на останньому зуммері таки ввімкнув слухавку.
— Слухаю, Олексію Даниловичу.
У відповідь пролунав набір вишуканої лайки. Трохи згодом Орлов зрозумів суть звинувачень: нищівно малий відсоток голосів за Януковича на Дрогославщині. Ніби саме Орлов був винен у тому, що прем'єр не став президентом і що галичани не проголосували за нього. А далі він почув й узагалі банальні речі: мовляв, з покладеними на нього обов'язками Орлов не впорався, треба повернути гроші, які виділили штабу з обласного центру.
Останніми словами шеф боляче вдарив свого васала, і той остаточно прокинувся. Які гроші?! Звідки?! Він підвівся з дивана й почав гаряче доводити, що згідно домовленостей виплатив людям усі зароблені ними гроші, має відповідні розписки, які передав до обласного штабу.
Шеф перебив його: мовляв, знаємо ми ці розписки і як люди ставили підписи. Слова Орлова не переконали шефа, він буркнув, аби Орлов завтра був в області. До вечора йому повідомлять, де відбудеться нарада, але не в штабі. Орлов зрозумів, що збиратися в штабі небезпечно, бо прихильники помаранчевої революції можуть казна-що зробити з прихильниками Партії регіонів.
Шеф, не прощаючись, відімкнув зв'язок.
— Сука, — прошипів у слухавку Михайло і аж тоді усвідомив, що той був п'яний.
Орлов ніяк не міг оговтатися від нахабства свого зверхника. Він лише іронічно посміхався сам до себе і кивав головою, не розуміючи, як можна було працювати на такого ханигу. Йому стало шкода самого себе, бо не зумів зорієнтуватися й гідно відповісти шефу. Тепер, після розмови з ним, слова народжувалися самі по собі, але було пізно. Він виправдовувався перед шефом, фактично визнавши себе винним, а треба було нападати, звинувачуючи його у відсутності дієвої допомоги на окрузі. За весь час передвиборчої кампанії шеф побував на Дрогославщині лише двічі, зустрічався з активом, розповідав банальні речі – і все. А вся чорнова робота лягла на тендінтні плечі Орлова. Ну, звісно, не такі й тендітні, дозволив він пококетувати сам з собою, але ж він справді пахав від дзвінка до дзвінка, радше не за гроші, а за ідею. Та й тих грошей було як кіт наплакав! Ющенківцям платили більше, та ще й люди самі несли у їхній штаб гроші. Якщо й відхопив дещицю зелених собі, то як винагороду за каторжну працю, за те, що недоплатили йому.
О, тепер він знає, про що завтра буде говорити в області! Хлопчиком для побиття в очах шефа нізащо не стане!
Орлов остаточно поборов скованість руху і думки, мало не в акробатичному стрибку зіскочив з дивана, у грайливому настрої пішов на кухню. Не дивлячись, узяв із холодильника розкорковану пляшку горілки, бо споконвічно знав її стабільне місце, і прямо з горла вилив у себе грамів сто. Трошки перепочив і ще долив грамів з п'ятдесят. Закусив хлібом, маринованими огірочками, декількома шматочками сала. Видалося замало. Знову заглянув до холодильника, вихопив сире яйце, зі смаком випив його, трохи посоливши, — і відчув себе людиною.
Але цього дня його, здається, не хотіли залишати у спокої. Він почув як у вітальні надривається мобільник. Орлов, захмелівши, тупо і байдуже дивився у вікно, нічого не бачачи. Мобілка замовкла щоб знову ще немилосердніше запищати.