В диво хотілось і не хотілося вірити. А найбільше мені не хотілося саме зараз перебувати на тому світі й усвідомлювати, що перед тобою лише банальний ангел, нехай і такий вродливий.
Здається, дівчина більше, ніж я сам, зраділа моєму поверненню до життя. Я ще не вірив у своє воскресіння, а вона знала це напевне. Її радість видавалася мені природною, завершеною і невимушеною. Нас ніщо не зв'язувало у попередньому житті, і особисто для мене було дивно, що так щиро можна радіти чужому щастю.
— Тату, він повернувся! — Вигукнула вона, і, здається, лише я один на цілому світі зрозумів, що вона мала на увазі.
4
Почулися важкі кроки, й наді мною нахилився водій із сміттєвізки, який недавно (чи давно?) врятував мені життя. Це був він, я не міг сумніватися в цьому, але щось невловимо інше, ніж тоді, коли я побачив його вперше, було в його погляді, рухах, манерах. Це щось інше не піддається описанню, людська мова є занадто блідою копією світосприйняття. Мої враження від старого-нового водія сміттєвізки можна було відчути лише інтуїтивно.
— І слава Богу! — Зі щирим полегшенням, як мені здалося, сказав він, нахиляючись наді мною. — Я вже думав, що ти сконаєш. Лежиш третій день, як колода, навіть не поворухнешся.
— Де я? — Мені здалося, що я вимовив ці слова, але насправді вони застрягли в горлі й не поспішали вийти з мене.
Дівчина зрозуміла мене швидше, ніж її батько:
— Ви в надійному місці, не бійтеся. — Я почув її голос, єдиний і неповторний у всьому світі, й спробував усміхнутися. Мабуть, із цієї усмішки в мене нічого не вийшло, бо дівчина ніяк не відреагувала на це, але повинна була зрозуміти, що в цьому житті мені вже нічого боятися. Лише було би боляче й несправедливо, якби я знову повернувся до того стану, коли був чотириста тридцять першим.
— Ми в лісі, я тут зберіг за собою будиночок ще зі старих часів, про нього навіть ніхто не здогадується, так що вони тебе нізащо тут не знайдуть, — досить швидко, як на мене, став говорити старий, ніби боявся, що дочка скаже щось не те. — Відлежишся тут, скільки потрібно, підлікуєшся, а там будемо разом думати, що з тобою робити.
Я вірив і не вірив йому, але в мене не було іншого виходу, як сприймати дану ситуацію такою, якою вона є.
Водій сміттєвізки, мабуть, вловив щось не те в моєму погляді, бо різко відсахнувся від мене й мало не нагарчав на доньку:
— Чого ти стоїш без роботи? Принеси людині нашого чаю, нехай нап'ється й трішки підкріпиться.
Поки дівчина ходила за чаєм, ми мовчали, хоча нам було про що говорити. Мабуть, пройшло не більше хвилини, коли мене почали тим чаєм поїти, бо я ще був дуже слабким, аби самому втримати велику кружку, але оті шістдесят чи скільки там секунд взаємного мовчання з водієм сміттєвізки видалися мені важкими й немилосердними.
Я відчув, що починаю засинати. Проте мені було все одно, навіть якщо вони мене отруїли. Мені вже ставало подобатися жити неземним життям. Але я впав лише в сон, без сновидінь, у сон змученої людини, яка відчула себе вільною.
5
Коли я прокинувся, вже сутеніло. В кімнаті нікого не було, лише за вікном лунали чиїсь голоси. Прислухавшись, я зрозумів, що це були мої визволителі. Мені здалося, що подібну картину я вже колись (чи не в попередньому житті?) спостерігав. Водій сміттєвізки сварив свою доньку за щось, а та безтурботно сміялася, чим викликала ще більший гнів і обурення в свого батька. Слів не можна було розібрати, але мені здавалося, що все відбувається саме так.
Загавкав собака, і голоси моїх рятівників стихли, але за декілька секунд гнівно-безтурботна розмова продовжилася: видно, жодної небезпеки не було, а пес гавкав на пташку чи якусь звірину.
Я відчував, як сили повертаються до мене. Мені здавалося, що я чую, як циркулює кров, наповнюючи моє тіло теплом. Розум був ясним, і мене нічого не боліло. Але тільки я хотів підвестися з ліжка, щоб розпочати нове життя, як одразу зрозумів, наскільки все було оманливим. Тіло налилося важким свинцем, в кінчики пальців рук і ніг вдарили незначні, але все ж відчутні електричні розряди, а в голові загуло. Я миттєво згадав про музичну кімнату, в яку мене запроторив підполковник Івануса, і подумав, що я в пастці і все починається по-новому. Але знову помилився. Відкинувшись на високі подушки, я відчув, як повертаюсь до недавнього, майже блаженного стану. Просто моя голова, мій розум, мої думки випередили події, не рахуючись із фізичною кволістю тіла. Треба бути обережнішим і обачнішим, якщо я справді хочу розпочати нове життя.
6
Я лежав і думав про те, в яку ситуацію потрапив. Звичайно, добре, що я живий, але що зі мною трапилося? Старий і його донька гарантують мені безпеку. Але як я потрапив до в'язниці? Я відмовлявся в це вірити, але інтуїція підказувала мені, що я просидів там не один рік. Була якась революція, згадував я слова полковника Уткіна, мені "пришили" вбивство (я здатний був на те, щоб когось убити?), посадили. За що? Чому? Де я живу? В якій державі? Що взагалі відбувається на цьому світі?
Звичайно, я не вважав себе божевільним, але мені здалося, що та реальність, у якій я зараз знаходився, була лише сном, а дійсністю було те, коли я спав у цій реальності і мені снилося, що я літаю над порожньою — без людей — землею.
Як би там не було, але інтуїтивно я відчував, що не можна про все відразу в лоб запитувати у людей, які врятували мені життя. Треба призвичаїтися до всього нового у цій реальності, зрозуміти її — і все прийде саме по собі.
Голоси за вікном змовкли, і я швидше відчув, ніж зрозумів, що старий і його донька повертаються до хати. Я вдав, що сплю, але внутрішнім зором бачив, що вони уважно спостерігають за мною.
— Вже би мав прокинутися, — пошепки сказав старий.
— Нехай ще трошки поспить, — із сумом матері, в якої хворий син, сказала донька. Від її слів мені стало тепло, і я відчув, що можу навіть розплакатися. Ніколи не відчував у собі такої сентиментальності. Не бажаючи більше брати участь у подвійній грі, я розплющив очі.
7
Коли старий побачив мене живим, то я чомусь подумав, що він не дуже радіє з цього. Втім, його точка зору мене зовсім не цікавила, бо я побачив, як щиро зраділа моїй новій з'яві на світ Божий його донька. Вона вся аж світилася від щастя, і це було внутрішнє світло, яке не можна імітувати. Я відчував, як сили знову повертаються до мене, але, пам'ятаючи недавній урок, лежав сумирно, а не вибрикував, як козлик.
— Мене розшукують? — Запитав я і здивувався. По-перше, я почув власний голос, хоча мені здавалося, що я вже розучився говорити. По-друге, ці слова вирвалися мимохіть, бо я зовсім на цю тему не розмірковував. Не можна було сказати, щоб я збайдужів до того, чи розшукують мене, чи ні, бо йшлося про моє життя, але я був у такому невизначеному стані, що взагалі не думав про це. Тепер мені здавалося, що в мене вселилась інша людина (я згадав той неприродній блиск в очах Больбакова), котра всупереч моїй волі приймає рішення, з якими я не погоджуюсь. Я добре пам'ятаю, що мені зовсім не хотілося виходити з того стану блаженства, в якому я перебував, а те запитання, чи розшукують мене, могло вибити з колії ще більш міцних людей, ніж я. Нарешті, по-третє, я не впізнав свого голосу, мені здавалося, що він має бути якийсь інший, а зсередини мене хтось говорить.
Несподівано моє запитання додало веселості водієві сміттєвізки. Згубний азарт блиснув в його очах, і старий ніби помолодшав на декілька років. Він швидко заговорив, ніби поспішав повідомити мені приємну новину:
— Аякже, розшукують, ще й як розшукують! Повідомили по радіо, всіх телеканалах! Ти став головним героєм газетних репортажів! Як кінозірка якась! Твої портрети — на кожному кроці в місті! За те, щоб упіймати тебе живим чи мертвим, дають шалені гроші!
Я зрозумів, чим викликана така бурхлива радість старого. Очевидно, в нього були свої рахунки з теперішнім режимом, і він, принаймні серед своїх, не збирався приховувати цього. Його підмивало сказати, що в цій історії з моїм врятуванням саме він — головна дійова особа. Якби не він, то нині не було б такого галасу!
8
Старий говорив багато, як спецслужби і нишпорки всіх мастей і рангів безрезультатно розшукують мене, але дзуськи їм здогадатися, де мене треба шукати і де мене справді можна знайти. Непідроблена радість іскрилася з його очей, але я спостерігав за дівчиною. Чим більше радів її батько, тим більший сум я читав на її обличчі. Мені не була зрозумілою така її поведінка, хоча я би багато віддав, щоб зрозуміти суть того, що відбувається зараз в її душі.
Дівчина, очевидно, мала не лише незбагненний, але й твердий характер. Вона різко обірвала батька:
— Тату, годі теревенити! Ви колись продасте самого себе своєю щирістю. Людина тільки відійшла, а ви продовжуєте напомповувати її негативною інформацією.
Її слова були якимись дивними, нестандартними, ніби вичитаними з якоїсь книжки, але куди дивнішою стала поведінка батька. Зникли в одну мить його нещодавня радість, із якою він розповідав про те, як мене розшукують, і такий же нещодавній гнів, який він демонстрував декілька хвилин тому, коли своєрідно виховував доньку, а та безтурботно сміялась у відповідь. Я інтуїтивно відчув, хто тут грає головну скрипку. Батько, не дивлячись на його роль стосовно доньки й на те, що він став визначальним чинником у цьому життєвому епізоді, пов'язаному зі мною, все ж усеціло підкорявся цій юнці, зсередини якої йшла незрозуміла, але всевладна сила.
— Покажіть мені газету, де сказано, що мене шукають, — грізно сказав я, і знову здивувався сам собі. У звичних обставинах це говорило би про мою неповагу до господарів, недовіру до них. У мене не повинно було бути сумніву, що саме вони врятували мені життя, і все, про що вони говорять, — суцільна правда, навіть без натяку на фантазії. Але невідомий чоловічок, котрий вселився в мене, диктував мені свої правила гри, з якими я не погоджувався, проте нічого не міг протиставити.
Дівчина якось суворо, занадто суворо, як видалося мені, подивилася на мене, потім на батька і вийшла з кімнати. Я не знав, що й подумати і не смів сказати ні слова водієві сміттєвізки, і миттєвості життя тягнулися для мене невимовно довго.
За хвильку дівчина зайшла і простягнула мені декілька газет.