У моїй дурній голові це якось не знаходить відповіді. Моє хворе серце таке ж дурне…
Ой, сумно, до божевілля сумно!.. Поїхати хіба на кладовище? На зелені могилки, де тиша мертва й вічний спокій. Та не стріну ж його там… К чорту!.. Буду сидіти дома.
13 червня. Сьогодні "Зелені свята". Який дурень, хотіла б я знати, вигадав оці свята?.. Скрізь і всюди п’яні, співають, радіють чогось. Поїхала на кладовище — так само. Ходять парочки, сидять парочки — веселі безтурботні, а я… Ох, Жоржику!.. Хоч думкою побудь укупі зі мною. Жоржику!..
30 червня. Люблю я могилку одну на кладовищі. Маленька така, травою заросла. Тоненький хрестик похилився набік, і напис на ньому: "Зіна Левченко". Посадила на могилі я квітів. Принесла з дому в горщечку. Навкруги могилки барвінком поросли, квітами різними, а Зіна — як сирітка… Буду щоденно їх поливати, доглядати. Будуть вони рости й цвісти… А з ними вкупі ростиме й цвістиме моя надія… Навіщо? Боже мій!.. Та невже й надію він у мене забрав?..
Сходить сонце, народжується день. Любий, далекий Жоржику, доброго ранку!
6 липня. Ніяк не виходить мені думка з голови: невже не можу я бути матір'ю?.. Який це буде жах! Сьогодні знову піду до лікарів. До одного, до другого, до третього. Якийсь же скаже правду… А може, і від нього буде, від Жоржа? Яка б це була радість!..
14 липня. Що ж це?.. Омана чи сон?.. Я сама собі не вірю. Склалось це так якось чудно. І досі не можу опам’ятатись… Слухай, мій зшиточку! Я тобі все розкажу. Порадій укупі зі мною. Смійся тепер, веселись!.. Слухай.
Пішла я вчора до Насті. Пригадай — я тобі розповідала. Товаришка по гімназії… Сиділи довго, згадували за минулі роки, за наше навчання… Аж тут приходить її чоловік Митя й він… Він — шофер із тої установи, де Митя служить. На ймення він Ваня. Такий невисокий, у шкіряній куртці. І так же вона йому йде — чорна, аж вилискується. А сам він білявий, волосся кучеряве, їй-бо, як дитина, і очі як у дитини.
Познайомила нас Настя. Сіли всі вечеряти, і Настя, як навмисно, посадила нас із Ванею поруч. А той як засоромиться… Сміх! Настя його в бік штовхає, а він іще дужче. Потім облащився трохи, почав жартувати. Ой, і весело ж було!..
У доміно ще грали. І вийшло так, що він партнером моїм був. Сидить насупроти й оком не гляне. А коли й гляне, то почервоніє-почервоніє… Нащо — і я соромилась. Чуєш, зшиточку! Я вже й забула, що то є сором, і раптом — со-ро-ми-лась… І так же чудно було, так гарно, любо. А як заспівали… Ой! Я не знала, де й сиджу. Здавалося, що я вдруге на світ народилась…
Та це не все: і додому він мене провів. До самого порога. Потиснув міцно руку й не випускає… Потім опустив очі й говорить:
— Гарно було б іще коли пограти в доміно…
— Ой, швидше б той день!
16 липня. Була знову в Насті. Зустріла приязно так і зараз лукаво підморгнула:
— І чого-бо спізнятися так?.. Ждав-ждав сердечний та й пішов…
— Хто ждав?
— І вчора приходив…
— Їй-бо, Настю, розсердюся…
— Ой боже!.. Не буду, не буду!
А коли прощалися, нишком промовила:
— Заходь завтра! Він славний хлопчина…
Та невже це не сон?.. Любчику, чуєш?
17 липня. Ходила з ним у кіно. Ти не зрозумієш, як це воно… Ти чув тільки мої прокльони, бачив мої сльози. Цього ж не зрозумієш… От так: сидимо ми поруч, плече об плече. Він узяв мою руку, обережно-обережно, наче боявся. Обома руками: однією стиснув міцно, а другою гладить легенько. А від цього так же лоскотно і приємно-приємно…
У темряві він присувався ближче. Я почувала поруч теплінь його молодого тіла. І від цього робилося млосно, і голова мимоволі хилилась йому на плече. Розумієш тепер, любчику? Розумієш, як це — бути з ним у кіно?.. Ой, ти ніколи не зрозумієш! Це треба відчути… Ось колись візьму тебе з собою, положу до грудей. Прихилимось до нього близько… Або ні, ти спопелієш від цього… Ти згориш від його гарячого подиху, від його палючих очей…
Ні-ні, не візьму я тебе… Не візьму.
26 липня. До мого дідуся вже не ходжу… Вчора зненацька з'явилась мені думка: знайти роботу, хоч будь-яку, аби роботу… Адже ж Неля працює, і вже півроку майже… Пішла увечері до неї. Зраділа дуже й порадила сходити до окрвиконкому. Сьогодні ходила, і що ж?.. Пообіцяли. Розповіла я їм усю правду, як попові на духу виклала, — і пообіцяли. Сказали прийти завтра.
Завтра, завтра!..
27 липня. Ще завтра.
28 липня. І ще завтра…
29 липня. Завтра обов’язково.
5 серпня. Я вже три дні на роботі… Три дні. А це майже по два карбованці на день. Ну що ж: шістдесят копійок обід, тридцять — сніданок, двадцять — вечеря… Вистачить. Живуть же люди…
Зате яка радість: я працюю! Тепер сміливо можу говорити Насті: працюю в їдальні церобкоопу…
А там — Ваня сто карбованців. Він уже натякав мені відносно цього… Та, мабуть, підожду трохи. Розвідаю спершу, хто він, якої вдачі? Чи не п'є, не гуляє? Що я пишу? Як не соромно про Ваню, про мого кучерявого Ваню, таке думати?.. А Жоржик? Хіба він не хороший був?.. Хороший до часу, а потім…
Тільки ні! Ні-ні-ні!.. Мій Ваня не такий, не такий!..
16 серпня. Цікаво складається життя людське. Недумано, негадано… Чи думала я бути… А, на чорта точки ставити? Не думала ж я бути повією. А сталося… Як буря налетіло на мене, зламало й понесло-понесло. Спершу борсалась, хапалась за кожну соломинку, на всі боки кидалася. Несло, тягло за течією…
І раптом зачепилася за дебелого кореня, влізла на берег, обсушилась, обігрілась… Як цікаво!
27 серпня. Сталося… Чого найбільш боялась, жахалась при одній тільки згадці, — воно сталось. Ай, прокляття!.. Проклята моя доля! Нещасне моє життя!.. Смійся, регочися, мій любчику! Реготом затамовуй біль мого серця!.. Ой, серце, моє бідне, розхристане серце! Дурне, нерозумне! Безвільне ти, без крихітки розуму. Невже ти не догадувалось, що це мусить статись? Не тепер, то в четвер.
Питаєш, що ж таке сталось?.. От що сталося.
Розносила я обіди поміж столиками. Ну, як і завжди: підбіжиш до столу, поставиш посуд і далі летиш. Інколи, було, і не глянеш, кому подаєш, — помітиш тільки, скільком чоловікам. Отак і сьогодні: підношу одному, а він уже не один за столом… Глянула, кому ж подавати, — і закам'яніла так: коло столу сидів мій Ваня й отой соплячок, що колись із ним у баню ходила… Все, що було в руках, пішло шкереберть. Розлилось по підлозі, бризками розлетілось навкруги. Ваня аж тоді помітив мене й хутко підбіг.
— Льолю, ви?.. Що з вами?..
Я ж — хоч би що… Вихором вихопилась з їдальні й на вулицю. Не чула нічого, не бачила нікого… Скочила на візника — і за місто…
А тепер?.. Що ж тепер мені робити? Боже мій, милий боже!..
1 вересня. К бісу!.. До чорта все! Живи, Льолю! Живи, доки живеться, а далі… далі побачимо. Зараз живу з одним у готелі. Гроші є — чого ж мені більше? І будуть гроші, а з грішми — ого-го!.. З грішми я на всіх плювала… На Жоржів, Вань, сім'ю — єрунда! Все на світі — єрунда!..
5 вересня. Як і далі так — лафа!.. Підчепила вчора одного, з Москви, говорить, приїхав… Взяли окремий кабінет у ресторані — і ну бенкетувати. Сподобалась йому я дуже — не жалів нічого… Закликав музиканта до кабінету, і ну танцювати. Ох, і весело ж було!.. Прогнав потім к бісу музиканта, почав зі мною гратися… Ну й пройдисвіт же, гад, зараз видко, що столичний!..
Ну й я маху не дала: він своє, а я своє… Голублю його, заціловую, а рукою в кишеню. (Раніше роздивилася, де в нього гроші.) Витягла кілька папірців і в зачіску заткнула. Розкис так бідолаха, що й не помітив… Є на зиму пальто!
11 вересня. Такий же настрій був оці дні препаскудний. Чи то, що без квартири була, безпритульною блукала… (Бісові фараони!) Чи оті думи, рожевії мрії… Днями висиджувала в саду міському, а там матері, наймички з дітьми повилазили. Ходила поміж ними, заглядала, немов пес, облизувалась. І від цього нудь коло серця, і така ж тоска!..
Да!.. А позавчора пак зустрілась з одним чудаком. Владою звати… Хоча він не такий і чудак. Наївний тільки страшенно, як незаймане дівча. Наївний і, мо, трохи дурненький… А так — нічого хлопчина… Думала спершу — гад, а тепер і каяття бере. Їй-богу ж, він гарний хлопчина! Симпатичний до краю й добрий… Та ще — сміх! — у міліцію попали… Чого — так і досі не знаю. І після цього він додому спати повів…
Цікаво було б іще зустрітися з ним. Сьогодні шукала — не знайшла. Чи й справді він такий наївний?.. Ой, бреше!
7 листопада.
Как скучно туманно, кругом!..
Тосклив, безотраден мой путь.
А прошлое кажется сном,
Томит наболевшую грудь…
Сумно, тоскно, мій любчику!.. Змучилась я, душа спокою просить. Хочеться забутись, нічого не знати. Нікого, нічого… Хочеться примружити очі і піти, піти… Куди, для чого — не знаю. Просто піти й піти… У безвість, у невідому даль…
Розділ 3
"Цнотливий хохлик" або: до чого ж тут Авіадама?
Між іншим почав читати записки Льолині, між іншим і закінчив. Непомітно проковтнув… І нічого, крім них, не бачив, нічого не чув. За ширмою щось мурчала Мура. Говорила, певно, щоб ішов уже я — вечоріло. Я сидів… А всередині, десь глибоко, замість злості й гніву до Льолі, заворушився болісний жаль. І заманулось враз її розшукати. Знайти, витягти з отої багнюки й поставити на ноги — живи! Їй так бракує товариської помочі, а я б допоміг у дечому. Гадаю, я б не спокусився на принади тіла, на її красу. Вистачило б волі. Почуття людяності й розум перемогли б…
А може, її вже немає? Це ж так можливо… Наплювала на Жоржів, Вань, Владь… Лежить десь із простреленим черепом чи купається в холодному морі… Тьфу! І прийде таке в голову. Дівчина кудись, мо, в "гості" пішла, а я вже топлю…
Сказав Мурі, що завтра ще навідаюсь, і пішов додому. Коло самого двору зустрів Сашу, любовника з нашої трупи. Напосівся мокрим рядном на мене:
— Владю, от чорт! Три години чекаю!
— Три години… Може ж, хоч трохи менше?
— Рівно три години. Репетиція ж сьогодні в нас. А тепер спізнились. Бувай!..
— Стривай! Куди ж ти втікаєш?..
— Ніколи, голубчику: побачення через п'ять хвилин з одною дамочкою… Ех, і красуня ж — пальці облизати! Бувай! — Сіпнув мене за руку й побіг. Потім раптом спинився й гукнув:
— Ей, слухай!.. Там на столі я той… лишив… той… А набої, пробач, усі постріляв.
— Що за "той"? Які набої?..
Увійшов я до кімнати, глянув на стіл — лежить мій маузер. Та як же воно? Хіба його Льоля не вкрала?..