Може, вона сказала щось зайве, про що їй наказано завжди мовчати? Але ж хіба пані може зробити їй якесь лихо? Вона ж так зраділа посилці і от зараз сама грає і співає цю дорогу пісню.
— Ви не скажете, не скажете нікому? А то нам буде велике горе, нам і так горе,— мовила вона.
— Не хвилюйся, дитино, я нікому не скажу,— заспокоїла її Марія Олександрівна.
— Наші хлопці — це мої братики, подалися кудись, щоб і їх не забрали. Вони не абреки, ні, вони насправді пішли шукати заробітків... їм тут не можна було лишатися, бо вони ходили у Нальчику на кладовище, там, казали, бунтівники збиралися, і потім багатьох спіймали, а вони зовсім не бунтівники і не абреки, вони тільки проти князя і проти Довлата, так це ж вони тільки добра всім людям хотіли, правда ж? І вони працювати хотіли, і книжки читати, і так бідкалися, що я дурною росту, тепер би раділи, так я ж не знаю, де вони, тітонька уночі плаче, може, й вони в тюрмі, а може, їх заслали кудись далеко-далеко, туди, де завжди зима, сніг, кажуть, до Сибіру якогось. Ви знаєте Сибір?
— Знаю,— зітхнула Марія Олександрівна, і чомусь спливли рядки Некрасова:
Сибирь так ужасна,
Сибирь далека.
Но люди живут и в Сибири...
— Та ще ж невідомо, де вони,— сказала вона дівчинці.— Аби живі були. А в Сибіру також люди живуть, і не тільки в тюрмах та засланні, а й вільні, працюють собі. То багатий край, правда, холодніший, ніж тут, але не такий вже страшний. Люди, які живуть там постійно, люблять його, як ти свої гори.
— Правда? — проясніло личко Софії.
— А може, вони зовсім і не там і ще дадуть вам звістку.
Софійка раптом подумала — адже в її голівці все це мішалося: дійсне, надприродне, усі ліси і гори були сповнені чар, і деякі люди також володіли чарами,— якби братики почули, як співає "їхню" пісню її добра пані, вони, напевне, зраділи б і дали звістку їй і тітці.
їй здавалось, вони чують, вони обов'язково чують!
Так от чому така без краю зажурена завжди була ота жінка — тітка дівчинки Софіят. Поховала дочку, щезли син і небіж. їхні батьки загинули ще раніше. Адже довгі роки тривала боротьба за існування великих і малих народів Кавказу. А тепер кого з молоді обминула хвиля піднесення, жадання справедливості у роковий п'ятий рік? Як щиро-наївно запевняла Софіят: "Вони не абреки, як мулла лаяв, вони хотіли, щоб усі добре жили, і чабани, і наймити, і всі жінки, такі, як тьотя, і щоб князь і хаджі Довлат не сміли кривдити людей".
Скрізь одне і те ж з невеличкими національними варіаціями. І ятрили душу роздуми про безмежну Російську імперію з сотнями великих та малих народів, і кожен зі своєю мовою, звичаями та з однаковим прагненням волі.
Під час перебування в місцях кавказької "служби" Михайла Дем'яновича і в невеликих подорожах по Кавказу вона добре надивилася на зухвале, брутальне поводження більшості царського начальства з простим людом і лукаве, обопільно вигідне приятелювання лише з місцевими багатіями.
Але ж, але ж вона згадувала і справжню, глибоку дружбу ясних умів, справжніх великих гуманістів — грузинів, вірмен, інших народів Кавказу з великими письменниками (милий її знайомий у Парижі Мікаел Налбандяи!) Росії й України, так, і України! Вони розуміли, що всі потерпають під гнітом самодержавства. Знову спливали в думці геніальні рядки Тараса Шевченка, якого грузинські письменники звали Прометеем.
І вам слава, сині гори, Кригою окуті. І вам, лицарі великі, Богом не забуті, Борітеся — поборете!
І вони боролися, вливаючись в один потік боротьби, в той потік, в який кинувся в юності і її Богдась.
Думка про синів ніколи не залишала її, постійна тривога за них була невід'ємна від її існування. Сини мої, соколи...
Після загибелі Миті Писарєва особливо загострилося почуття відповідальності, жагучого неспокою за справді неспокійне життя Богдася. Ще з університету. Хоча б ота демонстрація коло Казанського собору, де з палкою промовою виступив Плеханов, а юний "парижанин" Богдан Маркович вправним боксом захищав товаришів від поліції! Скількох тоді забрано!
Незважаючи на те, що стільки разів був відчислений з університету,— правда, через несвоєчасну оплату за навчання, адже мама ніколи не одержувала гонорарів своєчасно! — все-таки він закінчив його дуже добре і одержав дозвіл на кандидатські іспити.
Та він був уже відомий і таємному відділу департаменту поліції.
Після демонстрації біля Казанського собору Богдан входить у робітничий революційний гурток "Товариство друзів", зв'язаний із "Землею і волею", поринає в активну пропагандистську діяльність. То він на селі, то в Москві живе в "комуні" і працює на фабриці, то примушений тікати від арештів... Усього було... І в той же час одружився, народилися діти. Хоча одружився з давно знайомою їй дівчиною, дочкою орловських приятелів, подружнє життя не складалося. Хіба могло бути спокійним серце матері?
У великій мірі і через Богдана у Марії Олександрівни зав'язалися нові, не літературні знайомства саме серед революційної молоді. Серед них було і чимало жінок, які спромоглися вибитися в учительки, фельдшерки, а деякі, і нічого не вміючи, одчайдушно, сповнені самопожертви, "йшли в народ". Марія Олександрівна не раз їздила в Тверську губернію під приводом "відпочинку влітку". У маєтку Бакуніних в Прямухіні збирались палкі пропагандисти, і хоча їхні погляди часто дуже відрізнялися від поглядів полум'яного анархіста-бун-тівника Михайла Бакуніна, його легендарна тінь наче витала на тій землі, де він народився і виріс, а багатьох і спокушала на необережні вчинки. Не дуже-то вони всі дотримувалися конспірації, і за ними пильно стежила поліція. Ім'я солідної письменниці також фігурувало в теках поліції, і здивовано доносив шпик: "Серед них письменниця М. О. Маркович, яка пише під кличкою (прізвиськом) Марко Вовчок, дотримується соціалістичних принципів, а сама веде аристократичний спосіб життя". Де там було йому знати "аристократичний спосіб"!
З молодими, такими щирими, відданими справі жінками вона сходилася легко, особливо полюбила юну вчительку Аню Глазухіну, розумну, працьовиту дівчину. "Я обов'язково присвячу Ані повість, яку пишу зараз",— думала Марія Олександрівна. Це ж у неї було завжди так — кого вона відзначала в своєму серці, тому хотіла зробити такий "сердечний" подарунок. Присвята лишилася иенадруко-ваною. До її творів і так цензура ставилася особливо доскіпливо, адже надто часто під час обшуків у "підозрілих" знаходила поліція твори Марка Вовчка! А невдовзі і саму Аню Глазухіну заарештували. Відбувалися один за одним процеси "50-ти", "193-х". Забрали багато зовсім невинних людей, проти яких при всій старанності не могли висунути ніякісіньких звинувачень, котрі просиділи місяці і навіть роки в тюрмі, були виправдані, але про всякий випадок заслані. Суди стали суцільною комедією.
Богдана не було в Петербурзі, і, власне, Марія Олександрівна не могла завжди знати точно, де він перебуває, а так бажалося саме з ним поділитися думками про все, що робилося навколо!
Про ганебну" подію, що трапилась улітку в "доме предварительного заключения", досить докладно надруковано в "Новом времени", а потім у всіх газетах. Петербурзький градоначальник генерал Трепов зустрів на подвір'ї в'язниці двох політичних в'язнів, виведених на прогулянку. Обидва вклонилися градоначальнику, та коли зіткнулися вдруге, студент Боголюбов вже не зняв шапку. "Шапку геть!" — загорлав брутальний, огидний навіть в очах своїх співробітників і колег Трепов і збив шапку з голови ошелешеного юнака. Трепов волав так, що всі ув'язнені припали до заґратованих віконець, а коли почувся наказ висікти ні в чому не винного Боголюбова, в усій тюрмі, особливо серед жінок, сталося щось неймовірне — істерики, галас. Лише Боголюбов мовчки переніс покарання, яке з огидними підготовками відбулося тут же, на подвір'ї, "в назидание".
Число померлих, самогубців та збожеволілих щодалі збільшувалося у в'язницях Російської імперії. Навіть в юридичному світі були обурені таким глумом над людиною. Але обурювалися стиха, і скоро розмови про ганебну справу замовкли. Трепов за свій вчинок не мав ні від кого ніякої догани.
Минав час, і, мабуть, ця тварина Трепов вже не хвилювався про своє становище, вже не боявся помсти революційної молоді.
І раптом вибухнув постріл. До кабінету Трепова в час прийому зайшла молода дівчина з "проше-нієм", але замість "прошенія" з-під довгого бурнуса вона простягла руку з револьвером-"бульдогом" і вистрелила просто в нього.
Це була Віра Засулич.
Марія Олександрівна згадала — про неї, про свою знайому, розповідала Аня Глазухіна, коли ще була на волі.
Цей постріл здивував, сполошив усіх. Одразу Віра заявила, що вирішила помститися за наругу над Боголюбовим, про якого вона дізналася з газет і від знайомих, і більше нічого не скаже.
Обивателі приплітали якісь особисті рахунки з обов'язковою домішкою любовних інтриг. Але ж у цьому не було й крихти правди, хоча суду було б легше виключити будь-які політичні причини і судити в звичайному кримінальному порядку.
Вищий Петербург сичав — таке нахабство, така зухвалість! Зайти в кабінет і впритул вистрілити! До чого дійшли ці нігілісти, соціалісти, терористи! Страта, прилюдна страта в науку іншим.
А молодь, революційно настроєна і навіть просто щира, чесна молодь, далека від політики, підносила дівчину в ранг беззаперечної героїні.
— Я мушу побачити її, обов'язково побачити,— вирішила Марія Олександрівна.
Яка вона, ця дівчина? Вона знала, що йде, в кращому разі, на довічну каторгу. Що ж спонукало її, яка доконечна впевненість, віра в свою дію дали їй сміливість самій ступити на кострище? А може, жадання слави, психічна афективність?
— Судитимуть в окружному суді,— повідомила Марії Олександрівні Вірочка Єракова.— А головою суду знаєте хто? Анатолій Федорович Коні — знайомий мого батька і Некрасова.
— Вірочко, ви попросите у нього квиток для мене?
Вірочка почервоніла:
— Мила Маріє Олександрівно, я не насмілюсь...
— А може, мені самій написати йому? — роздумливо мовила Марія.
— Справді, це буде краще, адже він вас напевне знає.
Він її, звичайно, знав, відому письменницю, так само, як і його знали в літературних колах як надзвичайно порядну, чесну людину, культурну і розумну, взагалі виняткову в юридичних судівських колах.
Його не здивувала записка Марії Олександрівни.