Навіть для тих, хто був у полоні в цього темного полум'я, кого він катував до зірваних голосів і згаслих очей. Такою була сила того вогню, але Явконд не міг того знати, не міг бачити себе з боку.
І лише кохання стліло, коли Вєя вирвалася з його обіймів, відмовившись слухати. Явконд не встиг сказати їй про дочку.
А тепер Вєя зникла, і Явконд відчував, що вони більше не зустрінуться.
Вєя не зникла. Врятувавшись від викрадача, дівчина заховалася в одному з покинутих будинків, впала на чуже ліжко і заснула без пам'яті.
Прокинулась Вєя в темряві, але скільки днів минуло, вона не знала. Невиразні сновидіння тривожили душу, топлячи в забутті. Тільки один спогад залишався чітким: круті сходи вгвинчуються в землю, закінчуючись дверима, окованими металом.
Туди і відправилася Вєя, на зустріч з провісницею. Без свічки чи ліхтаря, босими ногами намацуючи сходи. Здавалося, біла сукня, схожа на вінчальну, освітлює підземелля, а вишивка сріблиться в місячному світлі, хоча місяць і не зазирав під землю.
Не було смолоскипів і красуні зі світлими кучерями. Доросла жінка сиділа на камені, сувора, яка не вміє всміхатися.
Ліхтар стояв у неї на колінах.
— Вєя, — мовила провісниця.
— Так, я Вєя, — дівчина боялася менше королеви, але ж і менше знала.
— Ти думаєш про чоловіка, Вєє. Але в мене нема для тебе пророцтва, — провісниця підвелася. — Що мовчиш і не йдеш?
— Королева Тінтірлат померла, — на одному подиху повідомила Вєя, від слів задерло в горлі.
— Не можна без королеви, — провісниця гірко зітхнула, хоча й не мала права виказувати почуття. — Гаразд, Вєє, візьми ліхтар. Підеш туди, — вона махнула в темряву. — Залишиш ліхтар за третім поворотом. Але і там може не бути для тебе пророцтва.
— Дякую, — Вєя вклонилася, приймаючи ліхтар.
— Не дякуй, Вєє, — провісниця відвернулась. — Не дякували мені до тебе, лише боялися. Навіть Тінтірлат.
Вєя знала, що провісниця плаче, і розуміла, що не сміє втішити це дивовижне створіння, прокляте часом.
Освітлюючи ліхтарем шлях, дівчина дійшла до стіни, роздивившись низький отвір, схилилася, бо не пройдеш.
Вєя рахувала кроки. До першого повороту сто чотири, до другого усього двадцять, до третього майже шістдесят.
Дівчина з неохотою залишила світло і ступила у пітьму.
Один крок, і світло ліхтаря опало. В темряві збиваєшся з ліку, і важко дихати, нестерпно жити.
Для Вєї темрява була багряною, як море і небо, що ледь не забрали її. Вєя йшла по хвилях, а на неймовірній висоті ширяли гостропері чорні птахи, зараз вони були не більше крапочок.
Птахи чекали, а хвилі ставали все більш неспокійні, босі ноги боліли, наче не по кривавій воді, а по вогню йшла Вєя.
Птах упав на дівчину, зачепивши крилом її плече. На білій сукні виступила справжня кров, Вєя хитнулася й оступилася з хвилі.
Вона падала довго, неначе в безодню. І темрява роздягала її, крадучи одяг, мовби спогади, залишаючи тільки змучену душу.
Оголена душа зупинилася серед темряви, або темрява зупинила політ. В пітьмі прокидався світ — куди не поглянь. В пітьмі, наче за склом, відбивалося полум'я пожарищ, тіні тих, хто гинув, обличчя юних завойовників. І в кожному відбитку був Лаолант.
Світла постать схилилася над Вєєю, поцілувала у маківку. Крилата людська постать, волосся ніби пір'я, а очі яструбині.
— Ваша величносте, — прошепотіла дівчина.
— Борися, Вєє, — примарний голос дзвенів сумом. — Це найлегша частина шляху. Таке твоє пророцтво. Я любила тебе, Вєє, моя єдина безкорислива подруго.
Королева Тінтірлат зникла. Тепер вже назавжди.
Вєя піднялася. Сукня не подрана, рана не кривавить, нема багряного моря, страхітливих птахів і скляної пітьми, що увібрала в себе минуле. І стоїть дівчина, босонога, простоволоса, на снігу.
Вєя знала, куди їй іти, до кого їй іти.
Лаолант відбив атаку Явконда, та ворог готував новий удар.
Чорний прапор із золотим яструбом вселяв у супротивників небачену сміливість. Прапор належало знищити, розірвати по нитці, розвіяти за вітром. А чаклунка все не з'являлася, двобій із королевою висушив її чари і красу, і навіть долина зів'яла, ділячись з хазяйкою молодістю.
Лаолант мав вибирати самотужки. І він вирішив, що сьогодні золотого яструба зчервонить ворожа кров.
Вєя йшла по снігу, не відчуваючи холоду. Ніхто не міг встати у неї на шляху, юні дивилися на дівчину стривожено і захоплено. І йшли за нею, наче вірний почет.
Лаолант відчув, як змінюється сонячне світло і теплішає повітря. Він так і застиг, спираючись на меч, не обертаючись.
— Лаолант, — з тихою радістю покликала Вєя. — Чоловік мій. Ходімо у наш дім. Посадимо квіти, дочекаємось прильоту птахів. Коханий мій...
Вєя обвила руками шию Лаоланта, поцілувала, та чоловік не відповів на ласку. Він випростався з рук Вєї, гнівно глянув на воїнів, але ті й не думали розходитись.
— Тобі не місце тут. Іде війна, — байдужий до всього голос лякав, та Вєя стримувала сльози.
— Я дружина твоя, Лаоланте. Моє місце біля тебе, — вона схилилася до його ніг, полиски від меча падали на дівоче волосся.
Лаолант не ворушився, не насмілюючись підняти кохану чи штовхнути у брудний сніг. Але ось, пальці затремтіли, рука потяглася до коханої, ще мить, і він торкнеться її волосся.
— Що тут діється? — з-за спин глядачів вийшла королева Грейж, гарна, як в час першої зустрічі з Лаолантом.
Лаолант відсмикнув руку, відступивши від коханої. Вєя не встала.
— Вєя, — без здивування сказала чаклуна. — І ти тут. Моя бідна маленька Вєя.
Чаклунка по-материнськи підняла дівчину, ласкаво обійняла за плечі.
— Віддай її мені, Лаоланте, — просив співочий голос. — "На смерть", — додавали колючі очі.
— Бери! — розсміявся Лаолант.
На річці тріснув лід, чаклунка і Вєя зникли.
РОЗДІЛ X
Хвилі лизали берег, майже доплескуючи до вогнища. З іншого боку від вогню ходила сова. Займався світанок.
Вуглини догоряли. Діти більше не утворювали коло, оточивши вожатого, наче ділилися з ним вірою і теплом.
— Доведіть мене до моря. Воно захистить нас, — його голос ослаб.
Влад допоміг дорослому, зараз він почувався старшим, дівчата тримали вожатого за руки, Митько ніс смолоскип.
Море заспокоїлось, чекаючи на них, в прозорій воді блищали золоті зернятка.
— Минуле стає теперішнім. Все, про що я казав, відбувається і зараз, та я не додивлюся історію, море доскаже її замість мене.
— Ні, — Христина теж відчувала, що доросла. — Ми стільки пройшли разом. Ми дійдемо разом.
— Христино, — він поблажливо всміхнувся, але біль викривив посмішку. — Віддай мене їй. Сірі міста вмирають, ніхто не здійме погляд на веселку, а минуле змінити не можна. Відпусти...
Сова дійшла до мокрої гальки і зупинилася: здобичі нікуди втікати, тож нащо мочити лапи?
— Не відпустимо, — в один голос заперечили Митько й Анжела. — Ми полетимо.
— Полетимо, як птахи, — додала дівчинка.
— Ні, діти, — він зітхнув. — Ви сміливі, але летіти не треба. І очі у вас ясні, як тоді...
Навіть море не могло повернути йому розтрачені сили. Сова чекала.
— Говори, — наказав Влад, забираючи у брата смолоскип і гасячи золоте полум'я в прозорій воді. — Ми залишимося з тобою.
Вони свідомо кидали виклик сові, але птах не поспішав нападати.
Вітер здув з поля майже весь сніг.
Від дотику чаклунки стигла кров у всьому тілі. Але дівчина ще чинила спротив чарам.
— Лаолант зрадив тебе, зрадив свою королеву і свою країну, — цікавість полонила чаклунку. — Чому ж ти досі кохаєш його?
— Кохаю, — на вустах Вєї квітла замріяна посмішка. — Я просто кохаю його.
— Кохаєш так сильно, що віддаси за нього життя?
— Віддам, — відповідь легка, як крила метеликів.
— Кохаєш так сильно, що зрадиш заради коханого?
— Не можна зрадити, — ніжна відповідь, мов хмаринки на небі, що стає блакитним. — Зраджуючи, відрікаєшся від любові.
— Але Лаолант відрікся від любові, — чаклунка хотіла розсміятися, але сміх не зміг злетіти з її губ.
— І я прощаю його, — радісна відповідь, ніби крапання зі стріх.
— Бідна маленька Вєя, на що ти себе прирікаєш, — в інтонаціях чаклунки згасала материнська ласкавість. — Твої страждання триватимуть, доки ти не розлюбиш. Бідна дівчинка.
Чаклунка провела по своїй щоці, неначе по чужій, при цьому колючі очі випромінювали такий щирий жаль, що сльози підступали до горла.
Вєя прийняла вирок в мовчанні.
Вєя лежала обличчям до неба, розкинувши руки, наче розіп'ята землею. Скільки днів в чистих світлих очах віддзеркалюватиметься життя? Скільки жахливих днів?
Здавалося, трави проростають крізь ніжні долоні, ще дитячі. Та ні, лише між пальцями проклюнулась травинка. Але зійдуть й інші, пробиваючись до сонця, прив'язуючи людське тіло до землі. Порох до пороху. Доки з танучим снігом не посіріє біла, розшита квітковим візерунком сукня, а волосся не розсиплеться під полуденним сонцем. А світлі очі ще житимуть, і небеса литимуть в них чисту блакить.
Вєя вмирала. Вмирала юна весна, щоб покликати весну справжню, звільнити від кайданів ціною власного життя.
Час збився з ліку митей, у хвилини вміщувалися дні, кінець року і захід сонця співпали. Для кожного, хто ще жив, час рухався зі своєю швидкістю.
Сурми, що колись віщували прибуття гостей, кликали до бою, тріпав вітер золотого яструба.
Лаолант прорубався до яструба, поховавши в пам'яті обличчя співвітчизників. Але вороги билися відважно, не відступали, наче вирішили зупинити загарбників або залишитися на цих пагорбах назавжди. До лазурового неба злітало ім'я королеви Тінтірлат, ніби лише самим її іменем можна відбивати атаки.
Син Ночі дістався Явконда. Колишній король чужих народів увіткнув прапор в м'яку від танучого снігу землю, взявся за меч.
Вони знову билися. І знову до смерті. Але тепер не за кохання, а через чаклунство. І нікому було їх зупинити.
Прапор відмічав місце двобою, наче окреслюючи незриме коло, не дозволяючи втручатися жодній зі сторін.
Супротивники зачепили один одного вже не по разу, але наче несерйозно, коли Явконд послизнувся на грязюці й отримав смертельну рану. Лаолант замахнувся для нового удару, але супротивник впав раніше. Меч перерубав держак прапора. Сяючий яструб ліг на молоді трави.
Лаолант впав на коліна, як підкошений, він лише зараз відчув біль.
Всю землю застелив трав'яний килим. Біле з сивиною волосся плуталося в незаплямованій кров'ю зелені.
— Лаоланте, — прохрипів переможений, намагаючись піднятися, та лише пальці здригнулися, кличучи супротивника.
Лаолант майже підповз до нього, покинувши меч, подарований чаклункою.
— Я помру, — здавалося, Явконд всміхається, зморшки порозгладжувались.