Зате дуже раділи такому вдалому полюванню Рибки. Після свиней ходив Рибка на оленя і диких кіз. І знов добував все, що обіцяв. Спитав Рибка старців, чи досить вже дичини? Ті мовчали, бо не хотілось їм хвалити кожного разу стрільця. Ну тоді Рибка подався геть. І до самого снігу ні його, ні його коника не бачили. А він тим часом полював у далекім кутку біля річки. Там вродило дуже рясно ліщини. І туди позбігались всі білки. За ними, як завжди, куниці і яструби. Потім на півночі почали рубати дерева сусіди. І звідтіля всяка звірина посунула. Добув Рибка безліч добрих білок, кілька відмінних чорних куниць, хороших лисиць. Туди він на муцику їздив. І одного разу бачить: коник непокоїться, вухами поводить, ніздрі роздуває, пирскає. Значить, зовсім поруч десь вовки. Рибка на коника — і погнав звідтіля на відкрите місце. Обернувся і побачив, що аж семеро вовків його підковою обходять. Може кроків двісті було до найближчого вовка. Пустив Рибка в нього стрілу, не найважчу, та з трилопастевим наконечником. Попав вовкові в шию. Але вовк і далі трюхав. Другу стрілу Рибка послав у вовчицю. Вона спинилась і почала видирати стрілу з рани. Рибка втретє напнув лука і всадив вожакові стріло-долотце просто межи очі. Четверо вовків спинились і тільки завивали несамовито. Рибка казав — то були молоді вовки і вони лишились самі без вожака. Рибка хотів забрати побитих вовків. Та коник виривався. Рибка прив'язав коника до куща і пішов, щоб зібрати стріли. Ті молоді вовки відбігали і стали оддалік. Рибка забрав стріли і покинув побитих вовків… За день чи два через той куток віз дрова один чоловік. То побачив: четверо вовків їли дохлого вовка. І страшенно гризлись між собою… Як же лісоруби із селища подались до соснового лісу і почали валити сосни, тоді і Рибка об'явився. Побачив коло буд свого Діда і здивувався. Бо Дід його став дуже слабенький. Дід йому і каже, що прийшов він до стійбища побачити саме Рибку. Рибка його питає: "То ти, Діду, щось хотів від мене?" "Ні. — Відповідає Дід. — Я хочу зробити одну річ для тебе. Ходімо до нашого джерела. Тільки візьми ось цю сокиру і мій кошіль." І пішли вони із соснового лісу в стару пущу. Довго чи не довго йшли, а вийшли до джерела і священного Дуба. Дід витяг із кошеля кутю і глечик із теплим медом сиченим. Проказали вони молитву Роду і Роженицям і пом'янули всіх пращурів. Висипали кутю і полили сиченого меду в джерело. Бо воно ніколи не замерзало. Далі дід спитав: "Ну як він там? Бо я оце підупав. А він же старший за мене. Чи згадує він родичів?" "Діду, — відповідає Рибка, — брехати не буду. Зрідка згадує родичів та інших поселян. Але їх вже нікого немає. Рипить старий Йов, але тримається…" Дід каже Рибці: "Ім'я йому Бравлин. Йов то чуже ім'я!" "Добре, — погодився Рибка і повів далі. — Як став я йому подсобляти та приносити то хліби, то солі, то часнику, наче ожив. Рибу веретами ловить, дрібного звіра пастками і сільцями добуває. Шкурки краще нашого батька виробляє. Розповідає мені про Київ та свої походи. Дуже переймається, що й сюди попруться зайди і примучать деревлян…" "Та, бачиш сам — вже полізли вовкулаки у наш тихий закуток… Бравлин бувалий чоловік, знав, що говорив… Тільки скажи мені правду — він тебе до тієї чужинської віри не навертав?…" Рибка відповів: "Ні. Ніколи про те й мови не було!" Після того Дід і Рибка пішли до Рибчиного дерева. Бо коли народився Рибка, його Дід забив кілки у дуба. І кожен рік потім Дід забивав кілок. Як нездужав, то Рибчин батько забивав кілок. Дуб зростав, і кілки його ніби розгортали. Під цим дубом знову Дід і Рибка помолились і посипали кутю і полили медом. Дід кілька разів рубонув по стовбуру. Та захекався зразу і віддав сокиру онукові. Рибка сказав Діду, що всі роблять човники із верби або липи. То тільки дубаси випалюють із вікових дубів. І Дід йому відповів, що такий човник зробить, якого ні в кого ще не було. З найтоншими боками. Та служитиме він і Рибчиним онукам. І це була правда, бо й тебе, Бабо Лелю, дід твій Рибка, возив на ньому в гості до другого діда і баби. Рибка рубав, а Дід сидів на кошелі і радів, який у нього вправний нащадок. "Слухай, Рибко, як тобі все вдається? Все тобі йде до рук — і лук, і сокира, і весло". "Діду! Та я весь час дивлюсь — що та як? І все, все запам'ятовую, як треба робити!" Коли Рибка з Дідом повернулись до буди, щоб взяти коня, всі дуже здивувались — як так швидко впорався Рибка із дубом. Але і коня, і волокушу дали. Притягли Рибка і Дід дубовий стовбур до стійбища лісорубів. Заходився Дід ошкурювати деревину, обтесувати на човна. "Діду, — стали казати люди, — хто ж довбанку із дуба робить? Вона важка буде!" Дід їм відказує: "Авже, буде човник важчий за липовий. Та Рибці під силу його хоч і версту нести. Зате служитиме довго!" Ну, Дід випалював, розпарював і видовбував стовбур. Рибка йому допомагав, що аж чуб був мокрий. Як дійшло до виведення боків, носу і демена, Дід сказав: "Дякую, онучку! Далі моя справа. Я зробив тридцять два човни. Цей буде останній…" Далі лише Дід витесував, вирівнював бока і дно човна. Робив усе поволі-поволі. Але так гарливо, немов миску видовбував. Інші лісоруби із їхнього селища тим часом рубали і валили вікові височенні сосни. Очищали їх від гілок. Витягали волокушами до найближчого озерця. Там рівненько складали, щоб потім пов'язати у плоти. Як почнеться повінь і підійдуть води — плоти самі піднімуться на воду. І через протоки пройдуть плоти до Прип'яті, з Прип'яті до Дніпра аж у Київ. От!…
— Ну, онучку, ти мене потішив. Все вірно переповів, усе, що я тобі оповідала… Та я щось зморилась… Чи може воно на дощ заходить,… чи може вітер міняється… — І Баба Леля почала підводитись із свого ослону-"престолу". Півник кинувся, щоб допомогти їй звестися.
— Ой ні, хлопче! Ти ще малий, щоб бабу підтримати. Як ото гепнусь, то й тебе придавлю! — І, спираючись на ковіньку, поволі почвалала Баба Леля до комори.
— Бабо Лелю! А коли все доказати?
— Та можеш завтра,… чи коли. У вас ще тиждень на збори.
— Добре, Бабо Лелю! То я побіг!
— То бігай, хлопче! Та скажи своєму нерозумному вуєві, щоб був пильним — межи вовки їде!
— Я так і скажу, Бабо Лелю! Я побіг!
Але Півник тільки тоді побіг до дядька Півня, коли побачив, що Баба Леля щасливо дісталась до комори.
ПОТАЄМНА БОРТЬ
Нараз його посвистом покликали із чагарів. Хлопчина озирнувся — он за купою зелені ховався дядько Півень. Він підманив мовчки, пальцем, до себе хлопчика.
І ось вони йдуть болотною стежкою, дядько несе здоровенний кошіль для вугілля.
— Ось що. Півнику! Слухай уважно! Йдемо не по вугілля. Йдемо по мед. А в кошелі всю снасть сховано. Не бійся — я не злодій. Ми йдемо не до липового гаю, а на старе болото. Ти добре знаєш — там, де сходяться землі боярська, княжа та сільська. Там нічия земля.
— Де ж там борті? Там усе хирявий підлісок та старі криві сосни.
— Побачиш!…
І ось вони стоять під старою товстою вільхою. Під ногами хлюпає руда болотна вода.
На чорній корі, невисоко над корінням вирізано дядькового знака — здибленого коня.
Дядько повісив на криву сосонку і витяг линву. На одному кінці міцна рогулька, а на другому кінці ще рогулька, і до неї припасована дощечка.
Дядько прив'язав до мокрих постолів залізні пазурі, обв'язався линвою, а стовбур обперезав сиром'ятним пасом. Відкинувся назад і почав рухатись по чорному стовбуру. Відкинеться на ремені, підтягне одну ногу, потім другу, добре втискуючи залізні пазурі в кору, і швидко тоді вже випростається, ослабивши ремінь.
Півник внизу, задерши голову і затамувавши подих, приглядається до кожного поруху дядька.
Дядько дістався до товстої гілки, став на неї. Рипить. Малому все аж стисло — вільха дерево слабке, ненадійне.
Ось дядько перекидає рогульку на линві за товстенний сучок. Підтягає на линві сідало, перевіряє його. Обережно сідає на нього. Вивільнивши ноги і відв'язавши пас, стравлює линву і плавко спускається до верхівок очерету. Зависає над головою Півника.
— Подавай швидше торбу з горщиками, глек і личину! І ножа!
Дядько надягає шапку-личину з берести та кінського волосу. Обв'язує линвочками сорочку і штани, щоб бджоли не проникли під полотно.
— Ти візьми лика і все обв'яжи! Та шапку добре натягни! Та відійди подалі! Та дивись пильно на всі боки! Прислухайся.
Дядько тягне вільний кінець линви, і линва, поволі посуваючись по змазаному салом гаку рогульки, підносить дядька Півня вгору, до самої борті.
Зав'язавши міцним, але простим вузлом линву, роздмухує жар у глечику з дірочками.
Білий молочний дим огортає все навколо туманом. Дядько з-за спини вихоплює стару, надщерблену сокирку і двома ударами розширює дірку дупла.
Півень занурює руку в дупло і перекладає в горщик здоровенну кулю золотих стільників.
Затим наповнює другі горщики золотими стільниками.
Глечик з трутом висить на рілці і курить молочним димом.
Бджоли, гудучи, мов далека буря, обліпили дядька суцільним золотаво-чорним шаром. Дядько щось кричить небожу, але зрозуміти важко.
Зрештою, дядько розв'язує вузол линви і просто летить униз. А щоб не обпекти пальці, обхоплює линву полою свити.
За дядьком падає хмара бджіл.
Малий підлазить під перевернутий кошіль, але все ж кілька бджіл проникли у схованку. Вчепились в його сорочку. І гудуть так страшно, що серце холоне. І до того ж не знаєш, звідкіля вони вжалять.
Дядько підхоплює все начиння і, розмахуючи димлячим глечиком, швидко рушає до чагарів.
Малий зводиться на тремтячі ноги і поспішає за ним.
А над обома добичниками мстиво гудуть бджоли.
Густі чагарі рятують бортників од бджолиної помсти. І дядько, засипавши в дірчастий глек зілля, розводить ще більший, ще їдучіший дим.
Тоді вже розбирається. Починає струшувати, обирати спухлими пальцями із себе бджіл. Хоча він надягав личину, у нього спухле лице, шия і руки. У малого одне вухо відвисло ледь не до плеча.
Дядько із дна торби дістає ладунку з жовтим мастилом і змащує вухо небожу.
Потім береться за свою губу.
Пекучий біль спочатку перетворюється на щімливу сверблячку, а потім і геть затухає.
— Дядьку! Вони не прилетять сюди? Ви їх потравили димом?
— Що ти, Півнику! Я їм і сотів з медом лишив, щоб вони не подохли. Ось восени повернемось із Києва, і ще візьмемо… Ми цього року перші взяли борть.