Зніміть, каже, будь ласка, торбу. Ті недоберуть, що таке, повитріщувались, а міліціонер знов спокійненько промовляє, щоб зняли торбу. Ветеринар зліз із задка, а Кіндзерський як дав газу, зрадів, що й так обійшлось. Ветеринар стоїть на асфальті, не знає, що робити, а міліціонер питає: "Ви чого злізли?" — "Так ви ж сказали",— ветеринар йому. "Я сказав, щоб торбу з руля зняли".— "А моє прізвище Торба, ветеринар я, і ви сказали, щоб зняли Торбу, то що ж тепер робити?" — "Раз ви Торба,— каже міліціонер,— то й стійте і адіть автобуса, а своєму товаришу скажете, щоб з'явився в міліцію, торбу він таки не зняв".
— Та він же й мордатий, той ветеринар,— не вгавав Вітюк.— Як ти його на велосипед візьмеш?
— Своїм ходом піде, я тільки скажу, що в клубі ждуть баса і без нього не обійдуться.
— То ти з нами не хочеш? — запитав Самсонюк.
— Ні, хлопці, треба привезти ветеринара.
— Ну, паняй, а ми пішли.
— А дівчатам скажи, хай без нас обходяться,— крикнув
услід Вітюк.
— Та вже ж скажу.
Й оком не змигнув, як проїхав Містечко. Мчав униз, до річки, і бачив закусилівську вулицю, що потяглась аж до Лисої гори. Більше по той бік села вулиць нема, це тільки одна.
Коли почув: машина ззаду загуркотіла, й аж перелякавсь. Мабуть, з виключеним мотором горою котилась, а це завелась. Звідти помахали, щось гукнули, а посеред усіх я побачив Ліду Кушер. Ось так, і вона не на вечорі. Не проїхали далеко, вона зістрибнула на землю і стала чекати. Машина рушила, і дівчата заспівали, і ще пісню довго було чути.
— Ти не до мене їдеш? — грайливо запитала Ліда.
— Сідай підвезу, тільки на рамі, бо на багажнику я не вмію. За ветеринаром їду, покажеш, де він живе.
— Біля мене живе, якби проводжав мене, як інші хлопці, то й знав би.
— Якби ж то. А ти з ферми їдеш чи вже на іншій роботі?
— Ще на фермі, але таке закрутилось, що й сама не знаю. Тут один з Житомира все навідується, просить, щоб з ним їхала й там жила.
— То подумай, може, й добре буде.
— Он хата ветеринарова, а далі моя. Давай я тут зістрибну, щоб батько не побачили. А той щотижня приїжджає, все вговорює, вже й батьки мої знають.
— А вони що кажуть?
— Та вони не проти. Кажуть, житимеш у місті, хіба тобі погано буде. Приїжджатимеш коли там, всього набереш, так що й купувати нічого не доведеться.
— Та й то правда, житимеш, як пані.
— Тільки, будь ласка, не смійся. Тобі добре, ти хлопець, скрізь влаштуєшся, куди не поїдеш, а дівчатам як?
— Так само й дівчатам. Одним ще голову сушити над заміжжям, а тобі само в руки пливе. Бери й не опирайся.
— А ти б де хотів жити: в місті чи в селі?
— Не знаю ще, світ такий великий, аж страшно робиться. Живуть-от люди в селі, і не хочеться нікуди від них їхати. Я їх, можна сказати, тільки недавно і взнав.
— Та у й місті гарно, є куди піти, час минає швидко, молоді багато різної.
— А я їх трохи побоююсь, якісь вони не такі, як наші, сільські.
— Та такі, це тобі тільки здається.
— Як би до цього ветеринара заїхати? — помовчавши, спитав я.—Чи він спить, чи його й зовсім немає?
— Та найдеш ти свого ветеринара, скільки того діла.
— Якийсь такий вечір дивний, аж страшно робиться, потемніло зарані.
— Тут він такий завжди, он же поле, і добре видно, як сонце сходить і заходить.
— Ми там у себе живемо і за хатами не дуже й бачимо, а тут — як у іншій країні.
— Давай я тебе проведу нашим подвір'ям, а там городом у двір до ветеринара попадеш, бо з вулиці ще собака нарветься.
— У садку вже зовсім темно стало,— мовив я; втома пройшла, а з нею недавня тривога і сум.
— Нахились, я тобі щось на вухо скажу,— почув я Лідин шепіт.— Ще ближче, не бійся, не вкушу.
— Щось дуже серйозне чи ні? — силувано усміхнувся я.
— Ні, вже не скажу, це я так— Вона відняла свою руку від моєї і відійшла у глиб саду— Йди вже, а то зовсім пізно, що тобі скажуть у клубі.
— Піду й справді, а ти гляди, не заблудись у садку,—
спробував я пожартувати.
— Ночі тепер місячні, де ж тут блудити.
Я подався навпрошки до ветеринарової хати,— десь там у клубі чекали музик.
VI
Павла Полтавського не всяк міг подужати. Верткий він такий був. І мені в руки не давався. Хоч я й знав, що тільки-но вхоплю за поперек, то неодмінно підніму й кину на траву. І вже як доходило до злості, що й штурхани починалися, він зразу отак кулаки виставляє перед лицем, і вже до нього не навертайся. Хочеш за руку вхопити, а він круть нею і вже з іншого боку тебе чирк по лобі чи по грудях. І ще й примовляє зі сміхом: "Бокс, бокс!"
Про це заняття доти я чув хіба з радіо чи так хто розказував. Однак найбільше воно мені вбилося в пам'ять, як одного разу почув у хлібній лавці розмову дядьків.
— А Дмитро вас, куме, мабуть, подужає,— казав дядько Зуй (він стояв серед жінок у черзі і все добре бачив, бо височенний був).
Кум не піддався на це, а тільки тихо сміявся, аж сколихувало ним, не дядько, а діжка з огірками.
Межи людьми, буває, і заговорять, що Дмитро і Пилип Закуси-лівець похожепькі і чи не рідня юни там... А Дмитро в цім році школу закінчував, то йому й охота була позмагатися з дядьком Пилипом, що по силі йому не кожен стане перечити.
І добре побачив, як дядько Пилип виставив зігнутого товстенького мізинця: чіпляйся, та й поміряємося.
Той мізинного виставив, і вони давай перетягуватися.
Та й видно було, чия зверху, але вони навмисне попускали один одному, щоб довше показувати, хто на що здатний.
Дядько Пилип старший, тому й хитріший, він тільки рукою керує. А Дмитро усім тілом переважується, підошвами чиргикає по вищерблених дошках.
— А лихої години на вас нема,— сердилися жінки,— на роботі б силу показували, а не тут.
— Та й хіба тільки на роботі,— реготнув хтось молодший. Дядько Зуй, поволеньки посуваючись до прилавка, всю
дорогу підохкував та заохочував змагальників, а це нарешті сказав:
— Ну то добре, це якби на рівному та щоб не так тісно, то ще б видно було, але, значить, ви, куме, не піддалися.
Дмитро, відхекавшись, ще просивсь, але дядько Пилип думав уже про хліб і відмахувався раз по раз.
— Куме, дайте йому бокса, щоб він одчепився,— засміявся
дядько Пилип до Зуя.
Але дядькові Зую інше в голові.
— Кажу, якби на рівному, то, може б, Дмитро вас й перейняв. Але нема де правди діти, ваша взяла...
З Полтавським я не товаришував так, як з іншими хлопцями, але й тягло мене до нього, і перш за все — силою помірятись.
І цього разу на перерві ми всі повибігали, хто скоріше, до турніка, а Полтавський поперед мене вистрибнув, і я аж перечепився за його ногу. Ну то мене й взяло!
Я за ним, а він навтьоки і ще й коли оглянеться та кулаками пострілює у мій бік— "Бокс, бокс".
Я його таки захопив між тополями, що густенько, у два ряди, росли при дорозі. Він уже бачив, що не вирветься, і зі сміхом,— боявся лоскоту,— протарабанив:
— Д-добре, я тебе навчу.
Правду сказати, я не дуже й вірив йому, бо чув, що він не одного обіцявся навчити боксом битися.
Але ще довше потримав Павла в обіймах, разів скілька давонув, аж він кахикнув, і попустив, як той вдруге вимовив:
— Та н-навчу ж, п-пусти, пузо болить.
— А к-коли?— перекривляючи, поспитав я в Павла.
— Підвечір десь, у костьолі, там гарно буде, і тихо, й ніхто не побачить.
— Ну добре, послухаюсь на цей раз.
— Тільки ж до мене зайди, бо будемо вдвох рукавиці нести.
І як вертався додому з уроків, то все мені з голови той бокс не виходив. Та й наче страшнувато робиться, бо ж як це воно — натягувати шкіряні рукавиці і товкти один одного. Так було мені, коли ще попід гору брався по шосе. А як вийшов на рівне, то аж засміявся. Таке, що мені той Полтавський, як я його однією рукою, попід живіт узявши, міг пронести метрів зо п'ять. Та й то. Це ж він голою рукою суче так справно під ніс і куди тільки хочеш, а тут уже ж в рукавиці. Не дуже й пролізе, як виставити свої кулаки
вперед голови.
Але мені про цей бокс не дав додумати дядько Вільчинсь-кий. Я тільки взявся цеглинки складати в садку (думали з мамою підвечір варення варити), а тут чую, хвірткою — бах, і голос:
— Поможеш сіно привезти з-під Вертикиївки. Там біля школи Візнюка найдеш.
— Та треба б матері сказати,— неохоче обізвався я.
— Вона вже знає, одягай там що простіше.
Я ще постояв, дивлячись, як дядько Вільчинський прямує до соша, та думаючи про нього як про погорільця, й чогось шкода робилося, що він такий безпорадний тамо над канавою навпроти емтеесу, не знає, в який бік податися.
А ще як руки в піджак позаховував, то й зовсім ніби з далекого краю такий чоловічок прибився, й це ходитиме од хати до хати хлібця проситиме.
Знову по шосе йти не хотілось, берегом веселіше, людей ніде нікого, підстрибуй собі, давай бокси в який хочеш бік.
Та дядько Візнюк ще й не думав запрягати, коні стояли у стайні, Голосно їли буряки з вівсом.
— Ну да, дядько Вільчинський мені — бігом, бігом, а ви не ворушитесь.
— Устигнеться, я сьогодні й так дві ходки на станцію за брикетом зробив.
— То брикет, а сіно хіба трудніше?
— Хто каже трудніше*, сіно важче.
— І сонце вже он посередині, це нам буде їзда.
— А ти кашкета носи, ви ж думаєте, як здорові, то вже й чуби на сонце.
— Та я не про те, коням гаряче буде.
— Коням.
Поки дядько коней виводив, я віником трохи пообмаху-вав чорну пилюку на возі.
— Чи воно тобі треба, бери осьо помагай,— гукнув дядько зі стайні.
— Щоб сіно не помастилося.
— Сіно.
Я виводив гніду, а дядько кару. Ми в школі усі найдужче гніду любили, і тільки запрягати — то всі за нею.
— Соломи на дно потруси,— сказав дядько Візнюк,— а то штани вивазяєш.
Сідати на дно і труситись по шосе кіломерів два, аж поки за селом, де лікарня, починається шлях, і дурний не захоче. Того я знайшов у стайні подертого мішка, кинув на полудрабок. Отак, щоб над колесом, звісивши ноги, їхати можна. І дядько Візнюк так учив.
Недарма казав, що сонце он високо, у потилицю запекло враз. І це тепер теліпайся з боку в бік, нюхай пилюку та на дядькову спину поглядай, бо він ні-ні, та й скаже щось.
— Он як обгоріло, це тепер верха всього перекривати треба.
Ми якраз проїжджали хату дядька Вільчинського.
— Та вони скоро одбудуються, не переживайте,*— сказав я.
— А хто ж переживає? — Дядько Візнюк цмокнув на коней.— Жалко труда людського.
— Ну да, це правильно.
— Оце тобі і газ, і вся ця хімія. Бо й мене жінка просила: давай поставимо газову плиту.