Цих вона дуже добре знає, бо вони позалишали цілі села нерушеними, з оковбирущим розмальованим посудом…
І вже Мар’яна думала, що кінець картинам на екрані, вже добралась вона до найдальших заселених віків. Але ні! Ще якісь люди біля Дніпра, ще якісь гори на Подолі, таких вона й не бачила. А потім ясні видива почали заволікатися золотавим пилком, він усе більше згусав у хмари. Хмари обкутали всі гори й закрили все. На екрані була тільки чорна хурделиця. Коли ж усе це розвіялося, то побачила Мар’яна щось цілковито інше.
Якусь пустелю, якісь піскові намети та бархани. Жадної рослинности, ніяких лісів. Самі лисі глиняні гори, та й ті почали меншати, зникати, степом ставати. Та й дивись, — зробився бідний низинний берет, на ньому де-не-де трапляються крижані поля. На тундровій рослинності пасуться величезні мамути. Холодно! Біля огнища у мамутових шкурах сидять люди, карбують щось на мамутових іклах. Це ж уже стара камінна доба, десятки тисяч років від нас!
І не сниться цим людям, що вони оце святкують закладини столиці східньої Европи. І в гадці не мають, що в цю хвилину вони започатковують невмирущий культурний острів, а на ньому всі оті безконечні й різноманітні племена, культури, народи старого й нового кам’яного віку вкладатимуть свою частку. Зате ось Мар’яні, нащадкові всіх їх, сниться що було. І нехай вона не думає, що її частка не відкладеться в цьому одвічному збірникові, Києві…
Вже щось таке невиразне почало верзтися Мар’яні, що вона й прокинулася. Як химерно, справді, можна перекрутити наукову статтю, прочитану напередодні.
XIV
Коли вже падати, то з своєї власної висоти, бо як держатися за когось визначного, то ще більше заб’єшся, коли полетиш разом із високопоставленим. Такої думки дотримувалася Васанта. А тому всі її заяви та прохання про поновлення в Інституті Мовознавства дихали свідомістю її права на наукову працю та незалежністю. Ніяких протекцій, ніяких натяків, що вона — подруга старого заслуженого більшовика. Навпаки, якщо вона заслуговує на поновлення, то тому, що вона активно виступила проти буржуазного націоналіста в мовознавстві, професора Тополі, у пресі ім’я рек. Там вона викрила також і свої помилки. Васанта певна щасливого кінця і свого повороту під аркади Академії Наук.
А тим часом втішалася самотністю й перекладом. Чому б і ні?
Той чоловік добре почувається в домі інвалідів і пише їй звідти втихомирені та всепрощенні листи. На це продано Васантиного годинника, заставлено облігації та поміг аванс за переклад. Терпіти скруту навчилася вона за спасенних студентських років, як ділила з Мар’яною хліб і сіль у буквальному розумінні. Ще тоді Васанта почала пробувати себе в перекладі. І сміливо можна сказати: так тонко відчувати й знати мову мало хто може, як вона. На диво, ось коли стала в пригоді польська мова, — колись підлітком навчилась на охлапках розвіяної революцією бібліотеки графа Браніцького. Видавництво шукало на ґвалт перекладача для спішного перекладу роману Ванди Василевської й за Васанту вхопилися, навіть не питали нічого. Що може бути приємніше за вишукування найтонших словесних нюансів? І в Васанті щасливо поєдналося чуття народньої мови з доброю школою Гуртка культури українського слова, що в київському Інституті Народньої Освіти звався популярно Гукус.
Васанта навіть не виходить нікуди, так допалася до роботи. Мусить довести норму до піваркуша на день. А для відпочинку вона "розгинає спину". Згадує молодість, своє можливе покликання-ремесло — акробатику, їй і тепер ще не складає ніяких труднощів "розігнути спину" так, що руки досягають стіп, а сама Васанта стає колесом з головою межи ногами. Може це й є її найвідповідніше призначення. В театральному інституті помітили її незвичайну гнучкість і відразу хотіли ангажувати до цирку. Та вона, замість цього, пішла на мовознавство. Закулісна сторона театру — розпущена сексуальність — моторошна. Шкода було тільки гарного товариша, Максима.
Минуло тоді кілька років, — Максим оглянувся, що вже далеко втікла Васанта, і також покинув залаштунки. Запустив собі цапину борідку й пішов її здоганяти. Вступив до політехнікуму… Отже, здогнав, та не вхопив.
На згадку про артистичну кар’єру зосталася у Васанти звичка до акробатичних "суплесів" та "кульбітів". Ще, хіба може, перебільшена увага до власної зовнішности, вилита, правда, у незадоволення собою. От уже в цьому з Мар’яною вони не могли договоритися. Ніяк Мар’яна не могла повірити, ще Васанта не кривить душею, коли починає сама себе лаяти.
Що вона бридка, — в цьому не вагається. Руки — довгі, великі, як граблі. Щупла вона, мов драбина. Волосся чорне, тверде, як кінський хвіст, не викладеш його ніяк. Овал лиця, як перепічка. Круглий, як місяць уповні. І ці дурні рум’янці… — Та що ти говориш, Васанто, ти прекрасно знаєш, що маєш незвичайний, неповторний овал, що оригінальність твою можна порівняти, хіба, з Софіївськими фресками… Я навіть слухати не хочу твого лицемірства… — Але ростом я з тобою не поміняюся, — продовжує Васанта цю уявну суперечку з Мар’яною. Вона для підкреслення свого гнучко-високого росту носить взуття лише на високих підборах.
Так бредуть Васантині думки на самоті. Згадує то ту, то другу деталь із різних епох — і ніяк не може збагнути, чому це вони тепер не товаришки. Безпомилково можна твердити, що вони одна одну виховали. Обом їм у себе вдома надокучило вислухувати жалі, що вони — дочки, а не сини. Обидві не мали братів, тільки сестер. Отож, першим пунктом їх зближення були суфражистські ідеї. Кришталевими ночами розкошанськими всі десь женихаються, зідхають до місяця, приймають місячні купелі, а вони вирішують долю світу й страшенно глибокодумні проблеми. Чи жінка — людина? Чи жінка може бути філософом? Чи штучна краса — краса? Ці важкі пасажі вони віртуозно переключали на свої особливі пісні. То була їх найпалкіша розвага, очі починали блищати, щоки паленіти, уста самі розпливалися аж до вух. Веселощі вибухали від усього: від прочитаної книжки й перейнятого з неї стилю; від похопленого десь: "О, Василиску!", вживаного, де треба, де й не треба; від перехопленого погляду, коли ніхто не бачить смішного, крім них…
Другий пункт їх взаємовиховання виник пізніше, коли довелося воювати у своїх душах із досить таки розкоріненою національною романтикою. В педагогічній школі над цим не задумувалися, ніхто з цим не мав мороки. Там було ясно, що "Наш отаман Гамалія", "Вкраїно-мати, кат сконав", "Світе тихий, краю милий, моя Україно", "В'ють пороги…" "Верховино, світку ти наш", "Ой, горе тій чайці", "Закаблукам таки дам, таки дам, дістанеться й передам, передам"…
Правда, Павло Бадьора глумився. Був комсомолець, то для нього все це — "бутафорія", "реквізит просвітянського драмгуртка", "вишивані рушники над образом Шевченка". Але хто там його слухав? Знали своє. Та от у вузі не було іншого виходу, як перецінити свої уявлення про весь цей асортимент.
З одного боку, насідалися Зеров із Хвильовим на просвітянщину, гопакерію та шараварно-смушкову сивуху, а з другого боку, підручники діялектичного матеріялізму стверджували, що дурман національної романтики в пролетарській державі — реакційне явище і знаряддя в руках буржуазних націоналістів. О!
Реакційними дівчатами їм ажніяк не хотілося бути, вони себе вважали наймодернішими. Забравшись у затишний куточок, звірялися вони одна одній, як то трудно вирвати із серця цю солодку історичну минувшину з чайками на синьому морі, із запорожцями, козаком Мамаєм, з Байдою, Залізняком, Супруном… Але нічого не вдієш, треба дивитися вперед, а не назад. І Бадьора давно ще так казав. От, махнівщина. Це ж у ній зібралися, власне, внуки-правнуки запорізької сваволі. В наш час — час реконструкції народнього господарства, перебудови світу, Дніпрельстанів і тракторів — широка душа запорожця перевелася на звичайного махнівця-головоріза й п’яного грабіжника тим, що їй не дано єдино вірного напрямку, сучасних великих ідей вселюдства. Або: гетьман із своїми карателями. Хіба ж можна виймати експонати з музею й гальванізувати трупи?
Але з петлюрівськими ділами вже не так легко було упоратися двома-трьома словами. Мар’яна хоч і була ще мала, а пригадує те народне піднесення, той вир сил, той ентузіязм… Наші прийшли! Наші — то всіх. Тепер часто читаєш у газеті: "петлюрівські погромницькі банди". А то ж не банди були, а регулярне військо. Мар’яна добре пригадує. Брехня, що пишуть тепер, ніби петлюрівці вчиняли жидівські погроми. Навпаки, коли заходили петлюрівці, то вже ніхто не боявся. Бо так: коли наближалися червоні, то наперед бігла чутка, що вони різатимуть усіх підряд, крім жидів; коли входили німці, то баби прощалися з своїми курми, свиньми, коровами; коли приходили денікінці з погромами, пір’ям у повітрі й пожежами — тремтіли жиди. Одні тільки петлюрівці…
Мар’яна Васанті розказує! Та ж розстріляні за петлюрівство шваґер і сестра Васантині були вчителі. Дядько її петлюрівець — офіцер з війни. Там була вся наша інтеліґенція. Роман закінчив саме гімназію, коли…
Васанта тут робить деяку павзу в своїх спогадах, бо є такі речі, що навіть на самоті з собою не сміють виринати на поверхню думок. Мар’яна про те й поготів не знає. І нікому про ту прірву не треба знати. Може навіть і легкодуха вона така тому, що…
Та, мабуть, уже ця научка з Арсеном Олександровичем приведе її до тями. А ті юнацькі усякі проблеми справді тепер виглядають смішно. Був такий час, що всі в петлюрівський рух утяглися. А якби шваґер жив, то сам би побачив, що то — нікому непотрібна ретроґрадна романтика в них усіх говорила, а не задивлення вперед. Тепер, мабуть, був би директором машино-тракторної станції. Павло їй тоді зовсім ясно й назавжди втлумачив. Всі передові люди розпрощалися, перебудувалися. Ну, а як Мар’яна не знайде собі місця в житті, то сама винна, що не може перебудуватися… З нею часом уже так тяжко було, що не ставало про що говорити.
І на самоті з перекладами, в життьовій павзі, у сподіванні свого відновлення — ставить Васанта недоставлені крапки…
Для неї доба романтики минула.
XV
Чогось такі дикі думки часом у голову приходять. Про людську солідарність. Десь за полярним колом гинуть люди — і люди ж усе зробили, щоб їх урятувати.
А тут серед них гине самотою людина від морозного подиху мовчання, — і ніхто й пальцем не поворухне.