Він дочекався того моменту, коли можна врятувати Альчесту, винести її на руках на беріг, зняти з неї щасливими руками її мокру одіж, піти з нею бере-гом, несучи в руках її ніжну білизну, і скромно дивитись на маленькі пальці ніг, що переступають у сонячній траві.
Вони йшли радісно і просто. Сонце стало в зеніті. Струмінь Дін-ця, підкрадаючись до берега, віяв злегка холодом, і Леонардо почав складати вірші. Він почував, що несе у руках своїх свою найщасли-вішу річ, і довгі роки подорожі склалися в два мовчазні рядки:
Як ми з нею луками ішли,
Розцвітали луки на путі…
Він глянув назад на човен, на те місце коло осоки, де він вино-сив її на беріг:
Під ногами не було землі,
Ні пливти, ні стати, ні іти.
Альчеста теж оглянулася за ним. І от ступінь за ступнем склали-ся стопа за стопою:
В берегах давно дрімав Дінець,
Мов косар на спину спати ліг.
Вона глянула — й родився вітерець,
Вона стала — й вітерець затих.
Як заснув у небі білий шум
І забув пливти за океан,
Як перо, що ним тепер пишу,
В сонний затопилося стоян.
Сонце! Леонардо вже бачив, як воно заходить для нього, щоб дати простір його радості!
Як спалив зелену лісосіч
І погас рудіючи Ромен,
Як минали ніч і день, і ніч,
Як минали день і ніч, і день.
Я не можу засудити доктора Леонардо за те, що він склав такий ніжний вірш для неглибокої і неосвіченої женщини, яка ще й до того носила лайкові рукавички, а зараз ішла поруч з ним гола і несмілива в луках над сонним Дінцем.
Любов не хоче знати нічого про розумову нерівність і недостат-ню освіту. Може бути, що доктор Леонардо збирався перевиховати і навчити цю ніжну й капризну женщину, що гола тепер здавалася йо-му сімнадцятилітнім дівчам. Але можливо, що він і не збирався її пе-ревиховувати і вчити.
Адже ж доктор Леонардо був зовсім не комуніст і навіть не гро-мадянин Радянської Республіки. Як показує вже само його прізвище, він був італієць. У книгах невеличкої церковці недалеко Болоньї й досі можна знайти запис про те, як тридцять сім років тому у Алекса-ндро Пацці, повіреного цієї самої церкви св. Франческа, народився син Леонардо Пацці.
Це й був наш подорожній, доктор Леонардо.
VI
Покиньмо на деякий час наших героїв, що скоро вже обсохнуть і одягнуться, не заглядатимемо поки що в їхні душі, в яких уже доспіло щастя, не згадуватимем і того, що по самому тілу Леонардо, як вітер по струменю, пробігало тремтіння найтоншої, найніжнішої радости. Повернімось до вигаданої нами абсолютно нереальної баби і до дру-гого, на совість сказати, теж вигаданого, абстрактного персонажа — селянина Черепахи.
Уявім собі, що ці два альгебраїчні знаки зустрілися немов плюс і мінус у тім конкретнім геометричнім місці, де вулички з Бахтину уві-ходять у базарний майдан. Баба, коли б вона була живою, реальною бабою, саме встигла б дійти до майдану і зустріти Черепаху, що, роз’ятрений незчисленними промовами до пасажирів і перспективою випити, промовляв уже сам до себе, хоч і дуже голосно.
— Балакаєш, дурню, — суворо сказала б баба, — пожди, наба-лакаєш собі хліба. Овес будеш у мене брати чи вже проп’єш і цього карбованця?
— Почім овес, бабо? — спитав би селянин Черепаха, обережно уникаючи розмови на моральні теми.
— По три з половиною, — одповіла б баба незаперечним голо-сом.
— Мабуть, так, що завтра заїду, а мо’, й післязавтра, — сказав би селянин Черепаха, одтягаючи скількимога день тверезости.
— Післязавтра буде по чотири, — сказала б баба, вирушаючи знову в путь.
Селянин Черепаха дуже хотів би сказати чортовій бабі, що за тижнів двоє овес буде в Змійові по сім гривень, бо буде новий, але утримався. Могло б статися, що після такої репліки бабин овес подо-рожчав би ще на півкарбованця, а більше ніде вівса не добудешся. Ця баба щоосени закуповувала тисяч зо дві пудів вівса по п’ятдесят ко-пійок, а по весні і влітку продавала його по два, по три і по чотири карбованці за пуд.
Селянин Черепаха, бувши далеко розумніший за панів, бо пани, як він з’ясував собі вже давно, нічого не розуміють у селянських справах, цілком, одначе, визнавав розумову перевагу цієї баби. Сама механіка її вівсяних операцій видавалася йому хитрою і мудрою аж до геніяльности.
Черепаха сплюнув услід лихій бабі, викопав у кишені карбован-ця, зліз з підводи і, тримаючи карбованця в простягнутій руці, увій-шов у кооператив.
Тим часом на дорозі, де оце тільки ішла баба, вже нікого не бу-ло. Тільки дурман край дороги стиха хитав колючою закуреною голо-вою та десь далеко в дворі кудкудакала курка. Баби не було. Вона не повернула в вуличку і не зайшла в двір, і не злетіла на небо, і не про-валилася крізь землю. Її просто не було — адже ж ми попереджали читача, що це персонаж вигаданий, суто абстрактна величина, альге-браїчний знак, а не жива людина. Баби не було, як не було й розмови про овес. Тільки дурман край дороги стиха кивав закуреною колючою головою.
VII
Захопившися апокрифічною бабою, ми покинули доктора Лео-нардо і його майбутню коханку Альчесту голих, ідучи попід берегом степового Дінця. Аморальний читач міг уже бозна-що подумати про них, зважаючи на небезпеку такої подорожі для двох ставних, живих людей з гарячою італійською кров’ю в жилах.
Але аморальний читач забуває, що доктор уже стримував свою пристрасть протягом довгих років подорожі і тим легше міг стримати її зараз протягом скількох годин чекання.
Леонардо спинився міркуючи. Вони могли б зараз вибратися на першу кручу, на якій уже було врізано стільки ініціялів, дат, імен і любовних пам’яток. З цієї кручі вони могли оглянути ввесь поділ степового Дінця, Задонецький бір, у синій імлі великий лиман за бо-ром, залізничий міст коло Якубина і десь далеко, під самим крайне-бом, потяг. Вітер міг би донести до них у південній тиші немов по-тойбічний гуркіт вагонів і дихавицю паротяга. Праворуч за кручею вони могли б побачити вже й гори — ввійстя в Слобожанську Швай-царію.
Вони могли б і просто іти далі берегом Дінця аж до самої Гайда-ри. Вони могли, нарешті, знову сісти в човна і за водою дістатися до перших гір.
— Люба Альчесто, — сказав доктор. — Я пропонував би знову сісти в човна. Правда, нам доведеться вертатися назад, але в нас бага-то часу, а фабульні закони невблаганні.
Альчеста нічого не казала, а стояла й дивилася в траву. Леонар-до тихенько взяв її за руку і повів до човна.
Вони не балакали більше, Леонардо вигрібав, одкидаючися на-зад, а Альчеста, підстеливши під себе одежу, лежала на бушприті* й дивилася в воду. Химерне зілля коливалося й вигиналося під стру-мом, витягалося в гаї, а між ними розривалися провалля і коридори, з яких злякано тікали перисті окуні й червонопері язі. Дно коридорів світило золотим піском, поволі ставало зеленіше, синіше і зовсім зни-кало в каламутній імлі, над нею ж метушилися риби. Дно човна ша-руділо по лататтю і, затопляючи білі й жовті лілії, видушувало з них ефемерний грушево-медовий аромат. Зелено-золотий жучок вибрався з лілії на борт, повз поволі і, м’яко лоскочучи, зліз на руку Альчесті.
А над Леонардо носились чайки. Немов дні його довгої подоро-жі, вони проносилися перед очима, гострокрилі й світлі, і, здавалося, ні одна не верталася знову, а десь з білої хмари висипалися нові й но-ві легіони теплих сніжин і падали перед очима на ріку.
Дінцеві ж не було краю. Неширокий і бистрий, він ховався за очеретом, повертав на схід, на південь і знову на схід, ніс човна дале-ко-далеко вбік і раптом через довгі години знову пустотливо показу-вав своє, уже раз перейдене водяне тіло десь за півсотні кроків право-руч.
Леонардо покинув весла й випростався в човні. Вони в’їздили в Слобожанську Швайцарію. За ними відпливала сіть озір і колін, Кри-вець розвивався в Дінчик і йшов у велике плесо під Задонецьким ху-тором, ліворуч попереду лежало, як колосальне дзеркало, Біле озеро. А просто попереду вогким подихом віяла озія темних лісових гір, хо-ваючи під кучмою ще незнаний підгірний Дінець. Леонардо стояв як скам’янілий, Альчеста підвела голову і мовчки дивилася на ліси. На мить стало зовсім тихо, крекіт жаб ущух, гори несподівано затулили півнеба і застигли в чеканні
— Альчесто, люба! — тихо мовив Леонардо — і не зміг казати далі. "Альчесто", — сказав він з зусиллям. Вона повернула до нього голову і мовчки дивилася на нього глибокими вогкими очима.
— Альчесто! — повторив Леонардо. — Там… десь там… серед одежі лежать мої цигарки. Дай сюди, будь ласка. Страшенно хочеться курити.
VIII
Коли б я був не скромний медик, а прозаїчний лірик, яких до ре-чі, о Альчесто, дуже багато на Україні, і пишуть вони або вірші, що нічим не різняться від прози, або прозу, що нагадує дуже погані вір-ші, коли б я, о Альчесто, був прозаїчний лірик, я так спробував би пе-редати тобі своє вражіння від Слобожанської Швайцарії.
Подивись, наш човен впливає за тринадцятий поворот, і враз змінюється весь ляндшафт, неначе на сцені включили лісові лямпи замість степових.
Вода стає темна, тиха й глибока. Вода стає вчетверо ширша, але три чверті її затуляє тінь лісових гір. Якби ти заплющила очі на три-надцятому повороті, тобі здалося б, що тебе перенесли з човном в ін-ший клімат, на тринадцять градусів на північ. Тут прохолодно і вогко. Явори й дуби зійшли до темної ріки й закрили її риззям своїх рукавів. Човен минає останню затоку, і з лівого берега підійшли осокори. Ва-жка хмара причалила над велику ріку і спустила над ліс якорі.
Ця гора затулила від нас півсвіту, а це ж тільки перша, най-менша гора. Друга вища, ще вища третя, четверта — виростатимуть гори на поворотах.
Ти бачиш: у лісі спокійно й тихо. Вовки сплять у своїх лігвах далеко від ріки і вночі прийдуть пити воду. Людей нема, але дикі кози теж зайшли в саму глиб лісу.
І от ти чуєш у цій тиші водявий звук, як нота, як трель де-рев’яного інструменту в оркестрі. Він то змовкає, то знову дзюрчить далеко, ніби якийся птах перестрибує з гори на гору, нанизуючи за собою пасмо водявих, ледве сиплуватих, неокреслених туманних зву-ків.
Цей птах з дерев’яним горлом — це перша флейта Слобожансь-кої Швайцарії. Це співають дерев’яні дзвоники на шиї в корів, щоб можна було легко знайти заблукану тварину.
Тепер подивися над ліс — бачиш над кронами його, що вже на самім шпилі гори стоять прозорі прямовисні димові стовпи, ніби з де-сяток авелів водночас запалили свої вогні в райському лісі.