Лице й шия мої аж пашіли від їх поцілунків, а я не вгавав, бачачи перед собою тільки перелякані лиця артистів, що забували вже і про "інтонацію, і про жести", а чекали, як манни, від мене слів — одних-одні-сіньких слів, щоб не було таких довгих пауз.
І ось першій дії кінець. Я загасив одну свічку, подав Гаркунові його слова й загасив другу. То було ознакою, що завіса повинна була впасти й заховать від публіки й хату, і героїв, і колодязь, який перекинув в запалі Гаркун, і випустить мене із тісної халабудки. Але завіса чогось не падала. І публіка не знала, що їй робити, чи плескати вже, чи почекать ще: артисти повтікали, а сцена показувала, що ніби ще не кінець. А сталося, бачите, таке, що коли підняли дуже енергійно завісу, вона зачепилась там за щось і, скільки її не шарпали. ніяк не хотіла спадать. Прийшлось добродію Гаркуну виголосить перед публікою, що це вже кінець і антракт буде десять хвилин, а завіса не падає "по непредвиден-ному стечению грустньїх обстоятельств, бмвающих в жизни е... е... каждого человека". Почувши це, я без церемонії виліз з будки і на очах всіх прошмигнув за куліси.
Так скінчилась перша дія, скінчилась би й друга, і третя, і, може, усе скінчилося б добре, якби не трапилось нове "непредвиденное стечение грустньїх обстоятельств".
Почалась друга дія. Гаркуна вже не було (його заслано на Сахалін, і він за кулісами готувався повернутись в четвертій дії звідтіля, себто: чіпляв собі бороду, намазувався крейдою, бо з Сахаліну вертаються блідими, й переодягався з чумарки у Ґонтин піджак). На сцені були Галіна, Петренкова, ще одна пані, Гонта й Залізняк. Я аж переривався у будці, покручуючи тільки головою на всі боки від комарів, коли це... Але тут я мушу розказать зміст драми.
Любляться собі, бачите, двоє пренепорочних, страшенно добродійних коханців, Маруся (Галіна) та Грицько (Гаркун). Любляться вони вірно, чесно, живуть душа в душу, ось-ось мають побратися, коли ж... не можна! Не дозволяє драма! Бо й справді-таки: що б то була за українська драма, якби кожному дозволялось женитись. Марусю любить ще Гаврило (Петренко). Цей Гаврило... Та ви знаєте, який це Гаврило, його в кожній українській драмі можна бачить. Злий, єхидний, поганий, гидкий... Але Грицько ревнує Марусю до його і раз на вечорницях убиває Гаврила. Зараз же приходить урядник і забирає Грицька на Сахалін. Але він в четвертій дії тікає звідтіль і приходить до Марусі. А Маруся вже вийшла заміж за Максима (Ґонту). Грицько, відома річ, сердиться і вбиває Максима, а коли Маруся хоче оступитись за його, то й її. Тут знов приходить урядник і І, II і III чоловіки і хочуть забрать знов Грицька на Сахалін, але він з реготом випивав отрути і, дриґаючи ногами, умирає біля Марусі. Урядник з чоловіками стають на коліна й моляться богу. Цим кінчається драма.
І от у другій дії, коли Маруся з розпущеною косою, з соломою в волоссі, бліда, як крейда, і з здоровенними синяками під очима (від горя за Грицьком, певна річ),— коли, кажу, Маруся повинна всю дію плакать не вгаваючи, трапляється це "непредвиденное стечение грустньїх обстоятельств". Вже пройшло з половину-дії. Уже Маруся проспівала Шевченкове "Коли розлучаються двоє" (музика Лисенка, ціна 30 к.), уже й наготовилась співати "Ми заспівали, розійшлись", гарненько утерши сльози, коли це... двері розчиняються і на сцені з'являється тільки що засланий на Сахалін патлатий, весь у крейді, бородатий, в Гонтиному піджаці, обшарпаний Грицько (Гаркун). Від такої несподіванки ми всі наче покам'яні-ли. Та де ж! Тут ще Маруся повинна плакать та й ще. гілакать, Максим повинен її розважати, повинен сватать її, вона повинна падать йому на груди й дякувать за це; а в третій дії вона повинна усе говорити, що ця зрада їй так не минеться, а Максим знов мусить розважати її. І на ж тобі: Грицько! Що його було робити? Радіти? Коли ж дуже рано повернувся він, та й по драмі зовсім радіти не приходиться. Жахатись? Коли ж Маруся ще не вийшла заміж за Максима, ще навіть той і не сватався. Схопить і запровадить його знов на Сахалін? Теж якось ніяково, а до того ще ж нема ні урядника, ні чоловіків, які саме й заправляють цим. Мовчать і дивитись на його? Перед публікою якось не приходиться. Настало дуже трагічне мовчання. Грицько почав було щось говорити, але, очевидячки, зрозумівши й сам, що тут щось непевне, замовк і тільки подивлявся на всі боки. Ми теж мовчали й почували з страхом і жалем, що це вже кінець драмі, що пропадають і третя, й четверта дії. І дуже нам жаль їх було.
— Марусю!.. Голубко... я утік із... Сахаліну... до тебе... Я... я... ти... ти...— почав було знов Гаркун і замовк.
І хоча він не сказав цим нічого нового нам, але се нас наче збудило. Я почав щось суфліровать, Маруся чогось впала навколішки й почала благать царицю небесну, а Максим, схопивши Грицька за груди, заговорив до иогб щось По-російськи напів з українським. Не знаю, чим би скінчилась ця драматична сцена, якби не загула, не затарахкотіла завіса і не заховала нас від публіки, що, нічого не розуміючи, слухала нас і почала вже реготатись.
І тоді тільки кожний з нас запитав, чого це Гаркуну-Задунайському прийшло бажання так рано втікти з Сахаліну і тим скоротить так нашу драму. Коли я, вибравшись із будки, прибіг з цим питанням за куліси, я застав там таку сцену. Серед уборної, червоний навіть крізь крейду, з париком, що зліз на одне вухо, без Гонтиного піджака, стояв Гаркун і грізно насовувався на Петренка.
— Ви знаєте, що ви наробили?! — гукнув він, махаючи кулаком під самим носом нещасного Павла.— Ви знаєте, що ни мені весь ефект спортили?! Ви знаєте, що ви мене оскандалили?! Хто вас просив випихать мене з хати? Хто? Хто?
— Я не випихав, я...
— Мовчать! Ви ще врать хочете!.. Тут весь драматизм, тут ефект в цій сцені...
— Але ж... почекайте! — вмішався я здивовано,— ви ж не в тій дії з'явились. Вам треба в третій... у лісі... Який же тут ефект?
— Який? Який? — грізно повернувся він до мене.— Такий ефект, що плювать мені на всі ті дії!.. Я оіниб-ся... Да! Усяк може ошибиться... Але це — пустяк! Ті дії можна викинуть, і драма од того не теряє... Да! А ви не дали мені сказать монолога, ви убили розкошную сцену... Да! Тепер скандал! Скандал на весь город! Осоромили ви мене! О!.. Хто спустив занавіс?
— Я думав, що...— почав було Гонта, але зараз же спинився.
— Хто вас просив? Хто вас просив? Га? Яке ви мали право думать? Яке ви мали право спускать занавіс? Га? Ні! Я більше з такими актьорами грать не хочу! З са-пожниками, з писарчуками, з якоюсь сволоччю... Годі! Я не хочу страмиться! Я не хочу, щоб мені порти-ли гру!
— Та ви ж самі винні! — не втерпів я, аж скрикнувши з дива.— Ви ж самі з'явились тоді, як...
— Я? — гукнув Гаркун.— Я винен? Хо-хо-хо-хо! Ще я й винен?.. Ха-ха-ха-ха!.. О ні! Ні, годі, годі!.. Скажіть публіці, що представлення дальше не буде... Завтра я виїжджаю... Я не можу! Я не можу з такими партачами! Так я, по-вашому, винен? Я? Ви понімаєте, що ви говорите? Ви абсолютно увєрєни, що ви говорите?
— Та вже ж...
— Ха-ха-ха, хо-хо-хо!!
Я схопив з кілка свою шапку й мовчки вискочив з "уборної". По доріжках саду, регочучись і голосно балакаючи з приводу "непред вид енного обстоятельст-ва", купчилась публіка і збиралась додому. З дерев злазили "безпаспортні" і, не розуміючи, розпитувались одне у другого, чого так хутко скінчилось "приставлен-ня". З театру чувся крик і галас.
Другого дня надвечір, сидячи біля вікна й любуючи з празникових суконь жидівок, що гуляли парами по середині вулиці, я почув щось мені знайоме. Прислухавшись, я зараз розібрав дзвін балабайки й голос Ґонти, що наспівував "народну" пісню:
Заходю я в Вєпскую,
Садюсь яза стол,
Скидаю хуражку,
Кидаю на пол;
Спрашуваю милу:
— А що будеш пить?
Вона ж отвічаїть:
— Голова болить.
— Я ж тібе не спрашую,
Що в тібе болить,
А я тібе спрашую,
Що ти будеш пить.
Ах, чи пиво, ах, чи вино,
Ах, чи фиялку, ах, чи нічево?
І зараз же біля мого вікна з'явилася "кумпанія невеличка, але чесна", себто: Гаркун-Задунайський, його жінка, дві пані в якихось надзвичайних капелюшках і сукнях, що лопотіли, як листове залізо, Гонта, Залізняк і ще якихсь два не відомих мені добродія. "Кумпанія" наближалась весело й гучно, піддержуючи одне одного за стан та іноді любенько обнімаючись і цілуючись.
Порівнявшись з моїм вікном і забачивши мене, вони на хвилину зупинились і, як хто міг, привітались до мене.
— З понеділком і... будьте здорові! — гукнув весело Гаркун.— Як здоров'ячко?
Я подякував і віддав їм на добридень. Через хвилину в коридорі затупотіло, загуло і стало зникать в номері, якраз проти мого. Там, як я потім довідався, жили Гонта з Залізняком.
Чай пила, булки єла, Позабула, з ким сидєла...— зараз же почувся голосний спів веселого Ґонти, а за ним гучний голос Гаркуна-Задунайського:
— Лейзер! Лейзер!
Щось дрібно затупотіло і спинилось біля Гонтииого номера.
— Полкварти водки, 2 фунта ковбаси, дюжину пива і 3 фунта хлєба! Моментально!
І за цим я почув стук до себе в двері.
— Можна! — гукнув я.
Двері розчинились, і в кімнату увійшов Гаркун-Задунайський. Мовчки й поважно підійшовши до мене, він протягнув мені руку, шарпнув мою і мовчки зупинився біля мене. Очі йому були ще мутніші, ніс ще червоніший, губи припухли трохи.
— Прошу сідать,— повів я рукою на стілець.
— Бла-го-да-рю, но... не могу! І знов мовчки зупинив на мені свій мутний погляд. Я проти волі злегка усміхнувся.
— Смішно? Да? — якось глухо промовив він.— Моя фігура возбуждаєт смєх у іних? Да?
— Боже борони, що ви?
— Смійтесь, смійтесь! — сумно махнув він рукою.— Я достоїн! Да!.. Судьба сміється з мене, смійтесь і ви! Я пасинок судьби...
Очей" доми, очень лєстни, Под решєточкоіі залєзной, Там Маша живьоть. Та-а-м Маша-а-а живьоть!! —
^вирвалось вмить з номера і луною розійшлося по "Малоросії".
На Гаркуна ніби хтось вилив відро живущої води: він , стрепенувся, мацнув рукою по лиці й живо промовив:
— Милостивий государь... е...г... господин... а... вибачайте... словом, прошу вас до нас на чашку... а... чаю. Надеюсь?.. Отказ ваш уб'є мене... Пожалуста! Він підставив мені бубликом руку і попробував навіть привітно усміхнутись.
Мене кинуло в холод.