Комаха залізла в холошу і лоскоче ногу, але Ґедзь боїться поворухнутися.
— І не сварися, синку, не сварися, дитино моя. Ви ж обидва — сирітки собі, наймиточки собі бідненькі, працьовнички гіркі. Одне одному помагати повинні, та прощати, та жити в злагоді. Я ж знаю Семенових батьків. Повмирали, бідненькі, покинули його, як-от і тебе твої батьки, сиріткою. Та в тебе хоч я була. Яка вже там стара та нікчемна, та все ж таки рідна. А воно ж, нещасненьке, по чужих людях, та без доброго слова, та голодне, та невмите, та босе росло.
Семен Ґедзь прикушує нижню губу, а вона все чогось труситься. Тоді він швидко озирається і бачить, що двоє телят уже на баштані, уже мотають головами, скубуть уже якусь гудину. Він робить люте лице, рачки відповзає від куреня, далі схоплюється на ноги й мовчки стрімголов летить униз, несамовито замахнувшися ґирлиґою. Телята, помітивши його, перелякано шугають убік і тікають до череди. Навздогін їм із шелестом, наче від крил шуліки, летить гирлига і так б'є по ногах заднє теля, що воно аж присідає. І тільки тоді Семен Ґедзь на ввесь голос кричить:
— Ах ти ж, бісова душе твоя чортова! Ах ти ж, мацапуро ідольська! Куди, бодай ти йому виздихало?!
З-за куреня вибігає з кийком Семен Комар і біжить униз. І навіть здалеку видко, що очі йому перелякані.
— А що? На баштані були??! Га, Семене?
— Та ні, тільки підлазила чортова душа. От, кляте та вредне яке! Так його туди й тягне, хоч чорта йому дай. Давай, Семене, гнати за Копанки. Хай йому біс із баштаном їхнім, хай він йому завалиться. Семен Ґедзь на Семена Комара не дивиться, на телят сердиться, але Семенові Комарові щось чудне в його сердитому голосі чується.
А тут і бабуся до них чимчикує, за кожним кроком ціпочок наперед висилаючи. У другій руці в неї клуночок невеличкий.
— То піду я вже, дітоньки. Оце ж вам гостинчики від старої, бубличків трошки. А в вузлику, Семеночку, чотири копійки. Дві тобі, а дві Семенові. Канахветів* собі на празнички купите.
*Канахвет (розм.) — себто цукерки.
Семен Ґедзь одвертається і великим пальцем ноги підважує сухий кізяк. А Семен Комар бере бублики і зараз же подає їх Ґедзеві.
— На, Семене, заховай.
Семен Ґедзь повертається, зиркає на бублики й похнюплюється.
— Та чого ж мені? Ховай до себе.
Старенька не чує, але привітно посміхається поморщеним личком до обох.
— Та ти — старший, то хай у тебе буде.
І Семен Комар запихає Ґедзеві в торбу червоненький клуночок. Семен Ґедзь уже гирлигою колупає кізяк, наче не в його торбі длубається Семен Комар.
Бабуся прощається, бурмотить якісь молитви і потихеньку дряпається на гору. А хлопці розходяться: Семен Ґедзь біжить до своєї череди, а Семен Комар до своєї.
Відігнавши худобу геть-геть за Копанки, вони сходяться посередині між двома чередами, виймають із торби хліб, розв'язують із хустинки бублики і починають обідати. В одній руці шматок хліба, вмоченого в сіль, рудого, як кізяк, а в другій — рожевенький та білесенький бублик.
Раз хліба, раз бублика. Раз хліба, раз бублика. Оце так обід!
Потім, пообідавши, Семен Ґедзь зненацька обіймає Семена Комара за плечі й притягає до себе, так, значить, по-товариському, по-парубоцькому.
— Ну, а тепер давай "Бочечки"! Горою виводить умієш?
Семен Комар увесь щасливо зашарюється і пошепки каже:
— Вмію.
— Ну, так підхоплюй!
І, прокашлявшись, Семен Ґедзь розгойдує пісню знизу:
Ге-е-ей, ти, бочечко...
Тут Семен Комар як не вистрибне, як не шугне вгору:
Ге-е-ей, дубовая, гей!..
І голоси, обнявшись, ширяють над балкою, над чередами, над мерехтливими хвилями розпеченого сонцем повітря. Семен Ґедзь лівою рукою підпирає щоку (бо правою обіймає Комара), а Семен Комар і собі робить те саме, та ще й очі обидва примружують.
Гей, в тобі наливка
Та гей, медовая, гей!
Але тут над самими головами їхніми раптом чийсь голос:
— Так, так, хлоп'ята. Співаєте собі? Га?
Хлопці аж скидуються від несподіванки й озираються: пан! Верхи на Шмулику, в широченному брилі, а шия руда-руда та гладка. Гострі маленькі очі, як два кінчики осоки, ласкавенько посміхаються, а настовбурчені вуса — неначе два снопики під носом.
— Любенько співаєте собі? Га? А худоба на баштані пасеться? Га? Чия то була на баштані?
Тут Семен Ґедзь здивовано витріщується на пана.
— На якому баштані?
А Семен Комар аж сірий, як кістка, став від страху.
— Та он на тому, серденько! От там-о-о! — любенько показує пан пужалном гарапника* до баштану. — Пасли ви там?
— Пасли.
— А чия череда була оце тільки що на горі, коло баштану?
— Моя.
Семен Комар злякано зирка на Ґедзя: яка ж його там череда була, коли там були телята??! Пан теж ніби здивований.
— Твоя, кажеш?
— Моя. Та на баштані вона не була. Побий мене сила Божа на цьому самому місці, як хоч на межі була одна нога!
І так же певно, так щиро це каже, що пан якусь мить мовчить, потім шарпає Шмулика за вуздечку, повертає й їде до баштану.
— Побачимо... — бовкає він.
Хлопці мовчки стоять і довго дивляться вслід йому. Вони бачать, як пан під'їжджає до баштану, як злазить із коня і, нахилившись до землі, щось розглядає. Потім помалу іде понад межею і придивляється, шукає слідів! Нарешті сідає на коня і ще собі вгору. Нічого, значить, не помітив!
*Гарапник — батіг.
— А що? Знайшов? — сміється Семен Ґедзь. — Щоб ти собі трясцю знайшов, душе чортова! Гайда пити до копанки!
І, знову обнявши Семена Комара по-парубоцькому, за плечі, Семен Ґедзь весело відпихає кашкет аж на потилицю, підставляє підсмажене лице до сонця й затягує:
Ге-е-ей, ти, бочечко...
Семен Комар теж одсуває шапчину аж на шию, обіймає Ґедзя за стан і підхоплює:
Гей, да дубовая, гей...
Мазунка проводжає дві сплетені в обіймах постаті аж донизу, зітхає й лягає біля жовто-перістої Німкені. Степ мерехтить і густо та солодко дихає чебриком.
"ОЙ ВИПИЛА, ВИХИЛИЛА..."
Сьогодні вітер — пан над небом, степом, над усім містом. Небом жене кучугури жовто-білих хмар, перевертає ними, як перинами, сіє хмаряним борошном по небесній блакиті. Степом суне величезні запони пороху, затуляє ними сонце, обгортає сірим, бурим волоком усе місто внизу. І будинки, церкви та сади, — неначе спіймана в той волок риба та жабуриння, — ледве проглядають крізь плетиво пилу.
Люди на вулицях низенько схиляють голови перед паном вітром, поштиво держаться за шапки і жмуряться, кривляться, кліпають очима. Дерева хиляться всі в один бік, усі трусяться і всі хочуть од страху до землі прилипнути. Дахи скриплять, тини тріщать. Кури позабивалися попід повітки та паркани, а горобці позатихали та понашорошувались у затишку. А пан гуде, а пан шипить, свистить, гасає. І ні впину йому, ні перепони нема.
Що пан, то пан, та не над усіма. Гришка, Муся, Котик та Юшка анітрішки не бояться його. Він і так, він і сяк, то з одного боку хапне лапою, то з другого метне хвостом, то згори налетить, то спіднизу підкотиться, — шкода, ніяк не дістане: бо захищають їх дві високі стіни довжелезних амбарів, що сходяться отут гострим кутом. А в самому гостряку того кута і сидить собі вся компанія, наче на печі. Перед ними пустир, за пустирем унизу місто, над головами хмари пороху, в поросі скажено женуть папірці, пір'я, солома, а компанія собі полежує, посвистує, покурює. А хотіли б, то й у "пувички"* грали б собі. Та поки що не грають, — нехай Ланка надбіжить.
Тепер між собою не хочеться грати. Тільки з Ланкою і тільки проти неї! Навіть Юшка, Ланці закадика**. Бо й у нього ж, паршива, повигравала усі ґудзики, не пожаліла. І скільки вона тих "пувичок" понавигравала у всіх, так аж страх! Повні кишені раз у раз додому носить. Котика дома вже два рази сильно били за те, що з усіх штанів, пальт, кохтин ґудзики пообрізував. Муська попрогравала всі сімаки***, що збирала одночасно з Гришкою. А сімак же — не "пувичка", як який, то й десять, а то й двадцять ґудзиків вартий. Гришка своїх не програвав, то правда, так йому добре: в батьків своя крамниця, — забрався, як ніхто не бачить, і набрав ґудзиків, скільки схотів. І не треба сімаків розмінювати, щоб програвати Ланці.
*"Пувички" — гра в ґудзики (тут) або власне ґудзики.
**Закадика — приятель, друг.
***Сімаки — так називалася в народі тодішня семирубльова асигнація та двокопійчана монета. Схожі на монету ґудзики також називали сімаками.
І що то таке з тою Ланкою сталося?! Як сказилася, — майже ж не буває тепер, щоб вона програла, щоб не поцілила в ямку. Як не далеко "пувичка" від ямки, неодмінно зажене. Якось так, неначе кішка, уся збереться, наїжиться, очі гострі, пальці скручені, — клац ними, й "пувичка", як по нитці, просто в ямку біжить.
Та й уся вона тепер інша стала: така важна, та стара, та хазяйновита, та задавака. На вулицю, чи в степ, чи навіть на річку її й не докличешся. Куди там, — адже ж вона — хазяйка тепер! Як занедужала мати на ноги, та ні на базар сама, ні до печі, нікуди не може ступити, так з того часу Ланка й загнула кирпу. Бо вона ж тепер і на базар ходить, і обід варить, і хати прибирає, і воду таскає. Та ще й материну роботу заказчикам розносить. А мати тільки за машинкою сидить та шиє. (Скільки то тих виграних Ланкою ґудзиків понашивала вона, ой-ой-ой!)
Одне слово, стала хазяйкою на всю губу. А саме ж таке, що ще тільки перший клас скінчила. Вісім літ усього, а здається на всі вісімнадцять. Подумаєш, яка штука: на базар ходити! Кожний ходив би, коли б у матері ноги захворіли. Але треба тільки подивитися, як вона пишно додому зо своїм кошиком вертається. В кошику тому дві цибулини, три картоплини та рудий іржавий оселедець, а пихи в "хазяйки" стільки, наче ввесь базар з собою забрала. Котик раз хотів зазирнути чи витягти щось із того кошика, так Ланка так гепнула його кошиком у живіт, що аж ноги задер бідний хлопець.
Ну, а найдошкульніше було те, що обгравала ж усіх, наче овець стригла. І шкода ґудзиків, і дивно на себе, і соромно: що ж це, всі вони гірші за неї, чи що?!
— Та даваймо грати, Ланка, мать*, не прийде. Бо вітер. А як вітер чи дощ, так у матері ноги дуже болять, і Ланка воду парить.
*Мать (розм.) — тут: мабуть.
Котикові не терпиться і дуже кортить швидше пограти на ті ґудзики, що позрізав учора з рукавів у гостей. Гостей найшло вчора таки чимало до батька, парко, душно було, піджаки поскидали, от він і поживився.