Считай это зовом крови. Дед мой как-то сказал: "Кто такой ветеринар — как не посланник Всевышнего в мире божьих тварей; посредник между Небом и страждущей скотиной?"
Отец был в прекрасном настроении. Совсем не в таком, в каком пребывал еще несколько минут назад, прежде чем перерезать горло кобылице. Теперь он вел себя так, словно только что не убил Роску, а помог ей разродиться жеребенком.
— Ты бы еще о библии для божьих тварей позаботился, ветеринар в четвертом поколении, — иронично ухмыльнулся Илья.
– Тоже неплохая идея, — легкомысленно признал отец. — Надо бы всерьез обмозговать ее. В каком-то смысле, я тебя еще и пожалел. Лично меня отец взял на дорезание еще в тринадцать. Правда, меня тогда чуть не стошнило… Но хорошо помню, что гремел гром и жутко выжигали небеса молнии.
— Вот видишь, чуть не стошнило. А меня распекал, что, мол, слабонервный, слабохарактерный, не способен решиться на жестокое мужское дело..
— Но мне же тогда только-только исполнилось четырнадцать.
-Только что говорил, что тринадцать. Опять заврался?
— Какя разница? Главное, что тебе давно пошел шестнадцатый. – По-прежнему сохранял какое-то приподнятое настроение ветеринар. — И признайся: ты потому и просил дождаться третьего раската грома, что втайне надеялся – его так никогда и не последует.
— Ты бы в этом признался? Хотя бы самому себе?
Отец загадочно улыбнулся и высоко запрокинул голову. Илья неплохо изучил поведение отца, поэтому не сомневался, что, вслед за этой "молитвой небу", последует какое-то нравоучение.
— Коль уж разговор у нас пошел настолько откровенным, то признаюсь… — все с той же плутоватой улыбкой молвил отец, — что за шестнадцать лет своего ветеринарства, я так и не смирился с необходимостью быть не только фельдшером, но и резником. Как только подступаю к горлу скотины, руки начинают дрожать, ноги становятся ватными, состояние души и тела – тошнотворное. Не зря же я обычно прошу браться на нож пастуха, чабана, или же уговариваю нашего сельского "живодера" Игнатюка, как правило, за стопку спирта.
— Получается, что и сегодня ты тоже маялся, — почти торжествующе развенчал его Илья.
— Но при тебе смалодушничать не решился, так что само присутствие твое помогло сегодня превозмочь себя. А, как тебе такое "признание ветеринара"?!
— Если бы не твое "чистосердечное", — тоже снисходительно улыбнулся парнишка, — пал бы ты в моих глазах навсегда и окончательно. На фоне всех предыдущих ветеринаров нашего рода – пал бы!..
1974 год
МАЙСТЕР ЯРИЧ
Ярич підійшов до хвіртки, наліг на неї грудьми й стежив за Андрієм.
Той не бачив його. Сидів на низенькій потрісканій колоді й повільно, нехотя, як то завжди, коли робиться щось без бажання й сенсу, затісував сокирою кінчик якогось цурпалка. Поруч лежав старий розібраний велосипед, стояла така ж стара, зведена на непотріб миска з водою, ще якесь подвірне начиння, яке давно не мало ніякого вжитку, і хлопчина сидів серед усього цього мотлоху, знічений і зневірений у чомусь, та гайнував час так безцільно й безжально, як тільки дозволяють собі гайнувати його за безтурботного дитинства.
Пса у дворі не було, то Ярич спокійно відчинив хвіртку, непоміченим підійшов до Андрія, став проти нього, аж тоді хлопець звів погляд на несподіваного гостя, здригнувся усім тілом, ніби з великого страху, й одразу ж підхопився на ноги. У застиглих очах його старий вичитав усі запитання, котрі той мав, чи принаймні міг би поставити своєму майстрові, що так негадано й небажано з'явився тут, посеред сільського двору, за сотні кілометрів від міста й училища. Проте спромігся лише на привітання, та, коротко кинувши: "Сиди, чого підхопився?", підсунув до себе низенького саморобного стільчика.
— Старезний, — кивнув на розібрану машину.
— Так, — стиха відказав Андрій, і подивився на велосипед з таким щирим подивуванням, наче бачив його вперше.
— Люблю копирсатися в старих машинах. Не боїшся, що щось зіпсуєш чи невправно приладнаєш. А якщо вже, врешті-решт, оживиш – таке відчуття, ніби сам її й винайшов.
Він говорив спокійно, хрипким і, водночас, якимось тремтким голосом, який одразу ж примушує прислухатися, схиляючи до впевненості, що все мовлене ним – щире й правдиве. Проте Андрій пам'ятав про свій гріх, і знав: коли майстра й могло щось привести сюди, то лише прагнення будь-що повернути його назад до училища, звідки він утік, як йому здавалося, цілком виправдано й назавжди. Ну а те, що майстер почав здалеку, та ще й так невимушено, тільки насторожило його й настроїло проти старого.
— Брат цим велосипедом грається, — зауважив, щоб хоч якось насолити Яричу. — Я цей брухт давно на смітник викинув.
Ярич ніби й не розчув цього, взяв ключа й заходився старанно мудрувати над шпицями переднього колеса, підправляючи на ньому чималеньку "вісімку".
— Де ж батьки твої?
— На роботі.
— То, кажеш, на роботі?..
Проте Андрій надто добре знав майстрову натуру, щоб ловитися на такі пастки, і, нічого не відповівши, знову взявся за цурпалок.
Сторожко дослухався Яричевого мовчання, з миті на мить чекаючи, що той почне докоряти втечею та ганьбити, що, мовляв, батьки, он, працюють, а йому самому й на думку не спаде ставати до якоїсь роботи. Здавалося, що міг би наперед дослівно переказати всі майстрові "нотації", на які лиш той здатен спромогтися. От тільки Ярич… уперто мовчав..
Занімілий від подиву Андрій і собі береться за втулку, то обоє мовчки, проте зосереджено й затято, мудрують над купкою заліза, неначе лише для цього й зійшлися тут у надвечірню пору.
Батько чомусь утішився майстрові так, немовби давно чекав на нього. Довго й щиро віталися, розпитуючи один одного про се про те, а, щойно господар змив із себе степовий пил, сіли до столу. До того вони бачилися двічі, коли батько навідувався до міста, й Андрій помітив, що вони одразу ж заприятелювали, як тільки уміють приятелювати двоє майстрів, що тримаються свого ремесла. І то нічого не важило, що батько був трактористом, а Ярич усе життя столярував.
Досить швидко Андрій зрозумів, що батько тішиться приїздові майстра ще й тому, що той міг умовити сина повернутися до училища. Сам він уже не мав ні злості, ні бажання переконувати його в цьому, тому неквапливу розмову за столом парубійко слухав із незмінною іронічною посмішкою, наперед знаючи, що всі їхні зусилля марні. Суперечка з вихователем, сварка з хлопцями з групи, й усілякі інші, дрібніші, але не менш дошкульніші, неприємності віднадили його від столярні раз і назавжди, й нема тут потреби ані щось змінювати, ані за чимось жалкувати.
Та найдивовижніше, що Ярич і не збирався картати його, переконувати чи вмовляти. Він не скаржився на нього батькам і не хвалив при них; не доводив, яке це безглуздя – залишити училище за три місяці до випуску – і взагалі поводився так, мовби все це його анітрохи не обходило. Навіть коли батько не стримався й прямо запитав, чи приїхав він за Андрієм, майстер лише здивовано озирнувся на хлопця, наче йому й на думку не спадала така можливість, і відповів:
— А навіщо мав би приїжджати за ним? Оце був неподалік у своїх справах, згадав, що маю давнього приятеля, та й завернув. Будете у місті – прийму з усією родиною.
— Але ж цей лобуряка таки втік з училища, — буркнув батько, бо ніколи не знався на якійсь там "тонкій дипломатії", надто, коли йшлося про старшого сина.
— Нехай собі робить, як знає, — з тим самим спокоєм відповів Ярич. – Я ще нікого силою до столярні не заганяв, бо це таке ремесло, до якого без бажання й таланту краще не привертати.
По тих словах батько густо зчервонів і зле зиркнув на сина, проте Андрія не так вразив його погляд, як те, що майстрові цілком байдуже до нього, і він справді не збирається умовляти, хоча саме за цим його й прислано сюди. Далі всі троє мовчали, а коли й заходила мова про щось, то стосувалася врожаю, погоди, ще чогось вельми далекого від вагань і побоювань хлопчини.
— Чому ж ви не зізналися батькові, що приїхали, щоб відвезти мене до училища? – насмішкувато, і з ледь притамованою образою, запитав він Ярича вранці, коли батьки вже подалися на роботу, а він проводжав майстра з двору.
Старий протер долонею обличчя, немов хотів зняти з нього всю втому доріг, що привели сюди і тепер мають відвести назад, та й, блукаючи поглядом у блакитному степовому просторовиську, якимось незнайомим, приглушеним голосом відповів:
— А ти хочеш, щоб я казав батькові у вічі, що маю тебе за дитину та нянькою їжджу, щоб за руку притягти до науки? Хочеш, щоб зганьбив тебе перед батьком, а батька перед тобою, і доводив, що ти найпослідуще ледащо, яке тримається батькової кишені та гадає, що мати своє ремесло, свій шматок хліба йому вже не варто? Але ж це було б нечесно, тому що насправді ти — здібний столяр, і сам знаєш, як я шаную твоє вміння. Кращого учня, мебляра від Бога, в мене не було. Мені здавалося, що ось, нарешті, й потрапив до моєї групи справжній столяр, який із часом стане великим меблярем, котрим училище потім довго пишатиметься.
При цих словах Андрій увесь напружився, чекаючи, що майстер все зведе на глум, проте обличчя старого лишалося твердим і незворушним. Це його дещо заспокоїло, бо, зрештою, не така вже й новина, що Ярич вважає його здібним – адже не раз використовував його вироби, як взірці для інших; але саме тоді, коли він остаточно впевнився в доброзичливості Ярича, майстер з тією ж незворушністю додав:
— Безхарактерний ти – це інша річ. І тут уже словами не зарадиш. Десь там із кимось посварився, щось не сподобалося, чомусь спалахнув – і пошвидше валізку в руки й навтіч. Куди й пощо? Хто так робить? Хіба я не бачу, як ти випещуєш деревину, тішачись кожій вдалій зарубці? Якби не бачив цього, то не стояв би оце перед тобою та не вмовляв так, як умовляю… Гадаєш, знайдеться якесь інше ремесло, яке буде таким же милим, як столярне? То пошукай-пошукай, але не скаржся потім на долю…
Ярич ображено, і з цілковитою безнадією, махнув рукою, остаточно зневірюючись тим жестом у всьому, чого прагнув і чого сподівався, і повернувся, щоб іти геть.
Андрій здивовано зиркнув на нього, вклав руки в кишені й розгублено роззирнувся навкруги, мовби чекав якоїсь підтримки, або відшукував щось таке, що могло б відвернути їх обох від цієї дивовижної у своїй правдивості й людяності розмови.