Я, яко маляр, часто любовав, дивлячись, як його темно-оливкова твар вусата прилипає з ніжнотою до рожевої щічки дитини. Я полюбив його не за саму тільки вдачу його просту та благородну, а ще більш за те, що за всі 20 років бридкого, огидливого побуту солдатського він не опаскудив, не принизив свого достоїнства національного і людського. Всіма сторонами він лишився вірним своїй прекрасній національності. Така риса благородить людину. Коли в моєму довголітньому заточенню темному мигали інколи хвилини ясні, так тих ясних хвилин наділяв мені простий друзяка Андрій Обеременко. "Пошли ж, Боже, — говорив Тарас, покидаючи р. 1857 свою тюрму і прощаючись з Обеременком, — швидше кінець твоєму мордованню, мій друже незрадливий! Поможи тобі Пресвятая Мати перейти оці пустелі безводні та напитися солодкої води Дніпрової і в свої змучені груди набрати животворного повітря нашої любої України".
VI
З усього того, що сказано мною вгорі, виразно можна собі уявити те становище матеріальне, духове і моральне, в якому карався геній українського слова в Новопетровському форті. Сам поет побут свій малює слізьми-кровію в своїх листах. "Побут і життя моє моральне таке огидливе, що й писати про його не хочеться. Живу я, можна сказати, /338/ жизню публічною, сиріч в казармах", — пише він до Козачковського 16 липня р. 1852 657. — Щодня муштруюся, хожу в калавур і т. ін. Одно слово: салдат, та ще який! Просто воронячий страхопуд! Вуси здоровенні, лисина завбільшки з кавун. Дві каплі води — "салдацький портрет", що змалював Кузьма Трохимович" 658. Останніми словами ніби жартує Тарас, але ми бачимо, ми серцем чуємо, як з-під того жарту капають гарячі сльози!
Майже одночасно пише він до другого свого старого приятеля Артемовського 659: "Наче скіпка та відколота, ношуся я без шляху по хвилях моря житейського. Впродовж оцих бідолашних п’яти літ де тільки мене не носило. З краю до краю ізходив степ киргизький і вздовж і впоперек переплив море Аральське, а тепер сиджу в Новопетровській фортеці. Стоїть вона на північно-східному березі моря Каспійського в пустині. Дійсна пустиня: пісок та камень; хоч би тобі травиця, хоч би тобі деревце! нема нічого! Навіть гори доброї нема. Просто чортзна-що! Дивишся, дивишся, да така тебе нудьга візьме, що хоч вішайся. Так же й повіситься ні на чому. Сподівався я довго, та й рукою махнув. В неволі родився, а помру, здається, солдатом. Та вже який би там не був кінець, аби швидше він приходив. Остогидло так жити".
Трохи згодя пише він до Бодянського 660: "В життю моєму радощів було мало, та, було, хоч на людські радощі подивишся, а тепер і чужого щастя не бачиш. Навкруги горе та пустиня; а в пустині казарми, а в казармах солдати; а солдатам які радощі до лиця? От в якій сфері я чеврію; опріч казарми, ніде не можна бути". "І досі (р. 1853) бояться дозволити мені захиститися де-небудь, опріч казарми", — додає поет-страдальник у листі до Броніслава Залєського 661. "Мені заборонено писати і малювати. От де дійсна і страшенна кара. Вже шість років мучуся я, — вболіває художник-мученик у листі до Артемовського 662, — без олівця та без красок. Горе, та й ще горе... Старіюся, слабую, мабуть, з нудьги та з неволі і не бачу краю сумної моєї перспективи.
657 Основа. — 1862. — Кн. IV. [С. 9].
658 Див.: Квітчине оповідання "Салдацький патрет".
659 Основа. — 1862. — Кн. VII. — С. 9.
660 Русс[кая] стар[ина]. — 1883. — Кн. IX. — [С. 642. Лист від 15 лист 1852 р.].
661 Киев[ская] стар[ина]. — 1883. — Кн. II. [С. 165].
662 Основа. — 1862 — Кн. VII. — С. 11.
Та без протекції, правда, його й бачити не /339/ можна. А у мене яка протекція? Правда, були деякі люде, але ж!
Одних уж нет, а те далече,
Как Пушкин некогда сказал...
І мені тепер зістається одно: ходити отут по степу, довго ще ходити та курникати:
Доле моя, доле моя! чом ти не такая,
Як інша, чужая.
В іншому листі 663 поета читаємо "про новинки в письменстві, в музиці, в театрі — не відаю нічого, навіть "Северную пчелу"664, забув вже як звати; Нічого читати — спершу було для мене страх як тяжко, потім став призвичаюватись, здається, і зовсім привикну, коли б тільки швидше... А то сидиш, сидиш згорнувши руки та й забажаєш чого-небудь новенького прочитати, а його й нема, і так тобі боляче зробиться, що не тямиш, куди й подітися. Але найбільш мучить мене те, що не дозволяють малювати". Помилявся Тарас, сподіваючись, що призвичаїться жити, нічого не читаючи: як без хліба, без їжі матеріальної, так і без корму духового не можна жити людині освіченій, тим паче людині з таким великим духом, яким природа наділила нашого поета. Бачимо, що за півроку після наведеного листа він пише до професора Бодянського, просячи книжок, і каже 665: "Від початку мого заслання я ніже єдиного слова не прочитав про нашу бідолашну Україну, а що знав про неї перше, дак і те мале забуваю... Опріч страждання духового, яке я терплю, я нічогісенько не маю, як тільки солдатську порцію; не маю, нарешті, карбованця грошей, щоб хоч святці купити, а про журнал, щоб виписати, марне й думати. От яке лихо упало на мене. Просити сором, а красти гріх". Бодянський, скоро трапилася добра нагода, переслав поетові книжки (відбитки з "Чтений") через Олександра (Адріана. — Ред.) Головачова і, посилаючи, казав собі на думці: "А чей же за ними Шевченко проведе приємно яку годину в своїй самотині і згадає старовину... І я щодня старію, не стільки від свого віку, тільки від обставин" 666.
663 Основа. — 1862 — Кн. VII — С. 9.
664 Колишня російська часопись.
665 Русс[кая] стар[ина]. — 1883 — Кн. IX — [С. 642].
666 Рус[ская] стар[ина] — 1883 — [Кн.] IX — С. 643. /340/
Позичити книжку — перечитати — ні в кого; "з усього форту один тільки лікар передплачує щось літературне, а останні немов і читати не вміють. Отож хіба у лікаря що виблагаєш прочитати, а то хоч ляж та й плач ! До всього отого лиха прикинувся ще й недуг фізичний; поради проти його Тарас прохав у лікаря Козачковського 668.
От за якими обставинами пережив Тарас перші два роки своєї тяжкої неволі в Новопетровському форті! Безводний, безлюдний, голий степ; у степу казарма, в казармі бруд, нечисть, смород, фізична робота в форті, калавурня і інша служба жовніра, щоденна муштра, щогодинний догляд; знущання і глузування Потапова; брак товариства, заборона писати і малювати; повна недостача книжок; повний брак листовання, безсонні ночі, солдатська їжа (просто голодування) і, нарешті, — недуг!.. "Не легко, вельми не легко, — каже Косарєв, — було жити Шевченкові в Новопетровському" 669. І зовсім натурально було, коли з змучених грудей поета виривалися слова розпуки: "Ліпше б було мені на світ не родитися або швидше вмерти..." 670
Неначе лютая змія
Розтоптана в степу здихає,
Заходу сонця дожидає...
Отак-то я тепер терплю,
Та смерть із степу виглядаю.
А за що? Далебіг не знаю...
667 Небавом після того, саме в жовтні р. 1853, Бодянський з Олександром Данилевським провідали Гоголя, що перебував тоді в Москві. Вийшла річ про твори Шевченка. "Якої ви думки про його?" — спитав Бодянський. Гоголь насупився і відповів: "Гарно, що й казати, але доля його варта жалю і вболівання". — "Нащо сюди примішувати долю: ви кажіть про його талант і поезію". — "Дьогтю занадто; навіть більш, ніж поезії, — відповів Гоголь. — Нам з вами, яко українцям, се приємно, але ж не в усіх такі носи... Та й мова..."
Бодянський зайнявся і став змагатися. Нарешті Гоголь мовив: "Нам треба писати поросійськи; задля вас, чехів, сербів — єдиною святинею повинна бути мова Пушкіна; а-ви провансальського поета Жасмена хочете постановити на рівні з Мольєром та з Шатобріаном". — "Та який же він Жасмен! — крикнув Бодянський. — Хіба ж їх можна рівняти! Що це ви! Ви ж самі українець!" — "Нам, "русским", треба однієї поезії, — мовив Гоголь. — Я знаю і люблю Ш[евчен]ка, яко талановитого земляка і художника; мені й самому трапилося дечим запомогти йому при першому поліпшенню його долі (мабуть, розумів Гоголь — викуп з крепацтва), але його погубили наші "умники", пхнувши його до творів, невластивих певному таланту. Нам треба об’єдинятися".
Бодянський гаряче змагався і, вийшовши від Гоголя, мовив до Данилевського: "Не признавати значіння Шевченка!.. Ба! мабуть, сьогодні не тією ногою встав". И[сторический] в[естник]. — 1886. — [Кн. XII]. С. 473 — 479].
668 Основа. — 1862. — Кн. IV — С. 19.
669 Киев[ская] ст[арина]. — 1889. — Кн. III. — С 573.
670 Ibidem. /341/
Знаючи все оце, нам можна тільки побіжно дивуватися незвичайно великому духу і міцному організму моральному поета, що не дали йому наложити на себе руки. В листах його, що належать до часу заслання в Новопетровське, не раз прокидалася у страдальника в години тяжких мук тінь розпуки і думка наложити на себе руки. Єдиним спасителем його в такі години була без краю глибока і міцна любов до його рідної України! Мучиться поет за Україну всіма муками неволі, пустині, казарми, муштри, приниження, муками голоду, холоду, недугу, а проте "все-таки любить свою Україну широку!" Оця любов, віра в свою ідею, в велику будущину української ідеї завжди проганяли з душі нашого поета і темну тінь розпуки, і думки про самогубство.
Перед такою любов’ю і вірою не можна нам не положити приземного поклону!
VII
З наведених у мене вгорі певних фактів і Шевченкових листів ми бачили цілком супротилежне тому, що подав д. Чалий в своїй примітці до споминок Наталки Ускової, переказаних Зарянком 671. Останній, правда, не подаючи жодних фактів, каже зовсім справедливо, що Шевченкові в перші роки життя тяжко було в Новопетровському, що найближче начальство поводилося з ним вельми строго. А д. Чалий, наче наперекір Зарянкові, говорить, між іншим, що Шевченка не посилали на чорну роботу і що комендант Маєвський вмер, дак Шевченкові начебто погіршало жити. Не зовсім так воно було.
З уст Косарєва ми вже чули, що Тараса "водили на фортові роботи" 672.
671 Киев[ская] стар[ина]. — 1889. — Кн. II. — С. 298.
672 Киев[ская] ст[арина]. — 1889. — Кн. III. — С. 572.
Бачили і те, як поводився з ним найближчий його начальник Потапов, мордуючи дрібними, непотрібними причіпками та трусеницею в кишенях і т. інш. З власних записок Шевченка бачимо, що ніколи він не чи нив того, що каже д.