Вона хотіла тільки того в житті і мистецтві, що могла добитися своїм талантом і працездатністю.
А того вечора серед блиску вечірніх туалетів, молодих облич вона відчула раптом якийсь непоясненний жаль. Ще не розуміючи, що її турбує, чекала початку вистави, маючи надію, що перші звуки знайомої музики приведуть її у відповідний душевний стан.
Музика не принесла полегшення, а коли на сцені під аплодисменти з'явилася співачка, Соломію вразив справжній жорстокий біль. Нэ е хтось кольнув їй у саме серце: "Ніколи! Тобі за п'ятдесят! Навіки!"
Під час її улюбленої сцени вона нахилилася до Негріти і прошепотіла тихо-тихо:
— Ходім звідси, Негріто...
Потім вони побували у Швейцарії. Пропливаючи по озеру Чотирьох кантонів, біля вілли, де колись мешкав Вагнер, Соломія співала арію з "Вільгельма Телля".
Так в її житті сталося вперше. Вперше вона звільнилася від обов'язків й імпресаріо, не піклувалася ні костюмами, ні акустикою. Щоправда, цього не можна було сказати про її особистий режим. Як і раніш, холодні обтирання, вправи зранку для голосу, нічого гострого, дуже холодного і ніякого алкоголю, хіба що краплина білого легкого вина. Але бездіяльність Соломію швидко знудила.
Чезаре не дуже добре переніс мандри, і з Кале вони відправили Негріту в Аргентіну, а самі повернулися до Італії. Соломія зрозуміла, що Чезаре їздити з нею не зможе.
Одного разу, коли Джуліана завітала, як завжди, з Пізи до Віареджо, Крушельницька спитала:
— Джуліано, чи не могла б ти скласти мені компанію на поїздку з концертами?
Джуліана, ставлячи привезені троянди у високу металеву вазу, замість відповіді, поцікавилась:
— Дивно, чому ця ваза така важка?
— Бо вона відлита зі срібних вінків, які мені підносила публіка,— сумно всміхнувшися, сказала Соломія.
Джуліана захоплено глянула на подругу. Питання вирішилось само собою, й вони незабаром виїхали до Америки.
Майже три сезони артистка давала концерти в Європі і Південній Америці, виконуючи пісні Брамса, Штрауса, Вольфа, Шуберта, Шумана, Римського-Корсакова, Франка, Равеля, Мусоргського. Крушельницька почала популяризувати твори композиторів, які були відомі до цього здебільшого лише в північних країнах.
Перед концертом у Філадельфії місцева газета відзначала: "Як концертна співачка пані Крушельницька сягає надзвичайних успіхів у відтворенні пісень різних народів і часів".
У 1928 році в Нью-Йорку Соломія виконувала пісню американського композитора Кадмена "Блакитна вода", з приводу якої "Нью-Йорк тайме" писала, що ця пісня у виконанні Крушельницької несла більше емоційної принади, ніж більшість американців вкладають її в цю ліричну мелодію.
Американський критик Дюваль про Соломію Крушель-ницьку тих часів свідчить: "Роден говорив, що краса людини — це вираз обличчя і грація тіла. Таким чином, я можу сказати, що Крушельницька є справді прекрасна, оскільки обличчя рідкісного благородства й емоційної виразності гармонує з її стрункою й красивою постаттю. Вона — Юнона, яка може стати мертвою, якщо захоче, або виражати всі людські пристрасті...
Голос артистки — справжнє героїчне драматичне сопрано. Тепер такий голос зустрічається рідко. Співачка дуже легко володіє ним. Вона використовує його тільки для передачі змісту твору. "Краса думки", як пише про це Морель, ніколи не приноситься нею в жертву суто вокальним ефектам.
Подібно до Шаляпіна, з яким я вже її порівнював, Крушельницька виконує твір із такою експресією і точністю, що ще довго після концерту ми не можемо забути її голосу і залишаємося під впливом музики й поезії, яку ми відчули і зрозуміли глибше.
Виконавський стиль Крушельницької, хоча й дуже індивідуальний, залишається все ж таки класичним. Артистка
завжди співає з необхідними інтонаціями, незалежно від того, як вона входить у роль, причому спів її залишається весь час рівним, як і у великих співаків минулого — Мореля, Леман, Яна Решке. Іноді вона акомпанує собі під час співу, і її гра завжди майстерна, навіть тоді, коли вона співає крик Валькірії".
Соломія не дуже змінилася зовнішньо. "Крушельницька — висока, граціозна і дуже сильна жінка, але її велична постать весь час залишається молодою і стрункою і викликає таке ж захоплення, як і тоді, коли я слухав її в ролі Адріани Лекуврер у Міланському оперному театрі. Тоді вона і Тітта Руффо виступали там із тріумфом..."— продовжував критик Дюваль.
Гастролюючи по Америці, Соломія Крушельницька не забувала емігрантів із краківського залізничного вокзалу, трагедію яких колись відкрив їй любий Стефаник.
Своєму імпресаріо Ісіліо Садуні — музичному директорові і композиторові —вона заявила, що хоче оголошень її концертів в українській робітничій пресі.
Вона хотіла співати для своїх земляків, яких нужда і несправедливість виполошили з рідних місць так само, як і її. Соломію особливо цікавили оголошення в газеті "Українські щоденні вісті" — органі прогресивних українських робітників.
Реакційні українські елементи не полюбляли напряму цієї газети, як не любили "Союзу українських робітничих організацій". Вони намагалися відмовити її співати перед робітниками, яких вони називали "більшовиками" з того часу, як згадана організація і її пресовий орган стали на боці Радянської влади на Україні і відбивали всілякі наклепи, скеровані проти влади Рад, що ними жонглювали українські буржуазні націоналісти. Але даремно. Артистка таки домоглася, щоб її виступи було влаштовано у робітничому районі міста Нью-Йорка, в Українському робітничому домі на 4-й вулиці.
Концерт влаштовано стараннями "Союзу українських робітничих організацій", а Миколі Тарновському як одному з його керівників, довелося бути головою великого свята.
Так, це було справжнє свято для українських робітників за океаном. Вони щиро вітали славетну дочку українського народу, нагороджували нескінченними оплесками.
На концерті в Українському робітничому домі зібралося близько півтори тисячі слухачів, і співачка, так само
12*
331
як і в Мекка Темпл та інших концертних залах, окрім шедеврів композиторів світу, дарувала своїм землякам рідні українські народні пісні.
"Слід сказати, що перед виступом співачки Український хор імені М. Леонтовича, який існує і досі в Нью-Йорку, привітав її піснею, а потім сцену було віддано артистці". Так через багато років писав про концерти Соломії Крушельницької Микола Тарновський, який повернувся з еміграції в Київ. Той концерт називався "Пісні всіх націй".
Вона повертається в Італію і дає серію концертів по містах, де її люблять і пам'ятають.
Після сенсаційних успіхів у Римі артистку запросили виступити при дворі італійської королеви. "Подібно до Шуман-Гейнке і Шаляпіна, артистка своїми виступами зв'язує нас з великим минулим... Адже вона має пісенний талант Леман, артистичне обдарування Бернгардта і велику особистість Крушельницької".
Під цими словами міг би підписатися кожний, хто чув і знав велику співачку.
Ранньої осені 1928 року Соломія з'являється у Львові, щоб проспівати своїм землякам нову програму своїх концертів. Акомпаніатором запрошено піаніста Йосифа Дрималика. Якось він запитав, чи розуміють українські пісні за кордоном.
— Справжню красу, народне мистецтво всюди розуміють. Наші пісні публіка сприймає гаряче, захоплюється їх мелодійністю, багатством змісту. Щодо слів, то, звичайно... Але я ніколи не співала наших пісень в перекладі на інші мови.
Ентузіазм, з яким зустрічали скрізь співачку, був величезний. Правда, не обходилося без провокацій з боку буржуазних націоналістів і церкви. Один священик купив квиток на концерт і посадив на своє місце в театрі величезну вівчарку. Добре, що до початку концерту один із артистів, хто вже знався на цих "жартах", попередив. Собака був навчений вити, як тільки на сцені починали співати...
Люди слухали Соломію затаївши подих. "До краю переповнений зал. Точно о визначеній годині на сцену виходить співачка. У чорній довгій сукні вона виглядає так велично! Кожен її рух, кожен жест якісь урочисто піднесені. Як же вона вільно, природно і одночасно якось урочисто вміє вести себе на сцені!
Сідаю за рояль і беру перші акорди. Поволі, ніби навмисне стримувані, оксамитові хвилі голосу Крушельницької заповнюють зал теплотою, сердечною мелодією",— згадував пізніше Й. Дрималик.
Навіть по закінченні програми люди не розходяться. Вони благають ще пісень, ще тієї краси, яка осяває перед ними світ, дає їм віру, що він зміниться на кращий. Соломія співає, ще... ще... аж потім сідає сама до рояля і продовжує виступ.
Якось по концерті хтось запитав, чи не важко їй співати по чотири години підряд, чи не стомлюються голос-ниці.
— Аби ноги не втомлювалися,— відповіла, усміхаючись. Техніку співу мала блискучу.
У 1931 році Соломія приїде спеціально на шістдесятиріччя Стефаника. Вона хотіла співати для нього і питалася близьких письменникові людей, яку пісню він любить.
Тепер він любив стару покутську пісню:
Лишень моя мила
Як голубка сива,
Вона спати не лягає,
Дитину колише,
Дрібне листя лише
З буйним вітром розмовляє...
Вони зустрілися, як рідні. Змучений хворобою письменник всміхнувся до Соломії:
— А де то тая молодість наша, Солохо?
— У тому краю, де збивали ми собі хрест,— пожартувала Соломія,— на якому нас розпинає старість...
Стефаник вірив у кращі часи для України. Він багато розповідав, знов, як колись, у далекій молодості, для своєї Солохи про світ, про людей, про мужиків, про Радянську Україну і про те, як прагнуть мужики до неї. В ті часи він писав, звертаючись до товаришів із Києва: "Стою на вуглі своєї хати і простягаю до вас руки..."
Вони бачилися востаннє.
Соломія ніби відчувала цю вічну розлуку. В листі до рідних вона просить не замовляти концертний зал, бо хоче побути цей раз інкогніто і не має наміру робити жодного концерту.
Незабаром і їй виповниться шістдесят, але вона все ще співає. Рідко співаки так довго зберігають голос. "Гаццета ді Венеція" на концерт шістдесятирічної Соломії дає коротку рецензію: "Славна співачка Соломія Крушельницька здобула вчора в Театрі Гольдоні новий величезний успіх. Вибравши програму, яка сама собою підтверджує гар* ний її смак, знаменита актриса проявила ніжну чутливість своєї поетичної натури та музикальності, а водночас шляхетність та переконливість тих прийомів, якими досягає багатства ефектів, що вдаються тільки обранцям долі.
Романс "Щоб не померти при першій зустрічі" вона виконує так, що зал потім не затихає хвилин десять.