Вічно з папіроскою в зубах, делікатна і ввічлива, тонковида, з картавинкою в розмові, перекладачка з чужих мов, вона все таки викликала мимовільний жаль, щось таке жалісне було в її карих очах. Хоч вона не казала, то всі знали, що вона — морфіністка. її неохайний, недбалий одяг теж це засвідчував. Всі свої заробітки (а за заробітками вона ганяла!) вона витрачала на щось інше, ніж одяг та взуття. Може вона навіть і не вмивалась? Раз я почула репліку Антоненка-Давидовича, що Ходкевич незнайома з милом... І все таки своєю приємною ввічливістю вона була дуже на місці в ролі секретарки.
Які справи мали члени і їх жінки до секретаря, я так і не знаю. Якісь довідки були їм потрібні, може "путьовки" на курорт? Хоч би підслухати, чого вони часом усі нахляють. Мені ніколи нічого не треба було.
* * *
Одного разу стояла я біля стола збоку і почула рикошетом, як Максим Рильський заповнював анкету поновлення у членстві МК. Він — щойно з тюрми. Ще не зійшла тюремна блідість, але не змінились руді вуса і ніс трохи набік. На питання "со-ціяльне походження" Рильський відповів: "Син поміщика і селянки" — з таким притиском, наче він хотів викреслити перше слово і закрити його другим. Настільки скандальне було двоним, нечесним. Ще не вистачало додати до моєї біографії спекуляцію на товчку!
* * *
А то підходить у цьому ж МК Грицько Косяченко із сціпле-ними вилицями, що й так випиналися, досить неголений, з лютим виразом очей — і каже:
— Відійдімо. Я хочу з тобою поговорити.
Відійшли. І почав мене лаяти несусвітньо, грубо, як чоловік чоловіка. — Якщо ти й далі поширюватимеш про мене плітки, то я оце попереджаю тебе, що десь у темному кутку розквашу тобі морду! — Та що таке? — Як ти смієш розпускати про мене брехні, що я — п'яниця? Ти мене бачила п'яниим? — І так далі...
Я виправдувалася. Може... Це всі говорять, може й я таке десь ляпнула... Вже не буду ніде казати, що він п'є... Словом, нагнав на мене страху Косяченко. А це ж була правда. Грицько після успіху-гонорів першої книжки тепер дедалі все більш почав занепадати і випивати. Одежа була поношена, часто неголений... Не працював ніде, не чути було, щоб прийняли до друку нову книжку, ставав він усе більше зневірений і на всіх ображений.
Мені тепер смішно, що через кілька років ми з Косяченком гарно приятелювали і я ні разу не згадала цієї сцени, просто вона вилетіла з моєї голови. А оце тепер знов виринула.
* * *
Здивував мене раз і Яків Качура.
Тепер ми частенько верталися разом отією крутою стежечкою біля театру Франка, біля "Морського дня", бо він жив на Лютеранській, в тому ж домі, що й Яків Савченко та Володимир Ярошенко. Вже тепер дорога через внутрішні сади просто до моєї хати була закрита якимсь великим будівництвом і я обходила Банковою, Лютеранською, Левашівською до моєї хатки з майоліками. То було по дорозі з Качурою. Отож я щось про потребу набути пролетарський світогляд торочила, про витриманість ідеології, а Качура каже:
— Нудно бути весь час ідеологічно витриманим, треба часом дати собі волю...
З цим зв'язана й друга сценка. Я тільки непевна, якого року то було. Ми верталися з літературного виступу у Білій-Церкві: Качура, Будяк, я. Не пам'ятаю самого виступу, але цю хвилину в дорозі назад пам'ятаю.
Будяк, наче продовжуючи перервану розмову з Качурою, питає:
— То покажіть, як то ви жидів колошкали! — Качура блимнув своїми зизоочима, удавано поплював на руки, схопив уявну рушницю і уявно замахнувся на уявні двері:
— А такої
І я відразу уявила ті двері, що в них гатить він прикладом рушниці та розторощус їх. І пригадалась мені та чутка, що рознеслась в ІНО, як його не стало. Зловили бандита! От тобі й Жовті Чоботи!
Та й зовсім мені не дивно, що ось іду з цим самим Качурою, ніяк його не боюся, він цілком по-дружньому зо мною розмовляє. Хто його зна, що воно таке за Качура! Одно тільки — нема почуття небезпеки, не йде від нього та хвиля, що й не знаєш, як її назвати, а тільки відчуваєш...
* * *
В тому ж самому Домі літератури, у залі з китайськими ліхтарями й дерев'яними різьбами, заговорив до мене несподівано Гео Шкурупій. Я думала, що він взагалі не знає мене, — ніколи ж не вітався. А тепер каже, що читав "Листи із степової України" і радить мені в цьому напрямку працювати далі, вийде з мене добрий нарисовець. А нарис — це окремий літературний жанр, новий, із багатими можливостями... Тут же порадив прочитати книжку американського автора (В. Тгауеп), перекладену на російську, щось про цукрові плянтації, також у цьому жанрі.
Я про нарис як жанр, думала інакше. Це тільки вправа, а треба вчитися оволодіти мистецтвом сюжетности. Ото тоді я, повернувшись із Олевського й Бишівського районів, писала дві повісті. "Андріяна" (ніде не друкована) і "Де недавно ведмеді ходили". Обидві повісті на основі баченого (с/г колективів), але вже робила спроби охопити матеріял сюжетно. Терещенко прийняв і надрукував повість "Де недавно ведмеді ходили", але повикидав звідти цілі розділи, наприклад, розділ "Колективізація з-під батога". — Це не дасть користи ні вам, ні вашому персонажеві, — сказав Терещенко.
Непорізаний примірник рукопису лежав у мене, аж поки я кидала Київ 1943-го року. Здалося мені, що не зможу тягти з собою купи паперу, і залишила. Жалую тепер.
12
Це того літа я їздила до Москви. Літом, бо було дуже жарко. Викликали мене до Харкова, щоб включити в делегацію від "Плуга" на всесоюзний з'їзд селянських письменників. Кожна така поїздка в гурті була велике свято, а тут ще й до Москви. У делегації були: С. Пилипенко, В. Минко, А. Панів, М. Дукин, В. Штангей, О. Сфекла, молдаванка з вивернутими губами, як у Клави із Запоріжжя.
З самого з'їзду я не винесла ніяких спогадів, так було там нецікаво й офіційно — масово. Сидиш у величезній залі, лиць не видно, десь на трибуні хтось говорить про щось нецікаве. Всі ці секції національних письменників були знічені й непомітні, домінувала РСФСРська себто російська. Нагоду побувати в Москві я використовувала по змозі, щоб побачити саму Москву, відчути її характер, хоч загально пройти музеї.
І справді Москва зробила на мене велике вражіння. Жахливе провінційне місто, або вірніше: складені докупи, поміщені в одному зборі середньовічні міста. Серед міста йшла Китайська Стіна, але в ній маса вуличних закамарків, старосвітських дім-ків, що от-от розваляться. Кузнєцкій Мост — виявляється, так зветься дуже шумлива вулиця з універмагами. А, це тут починалася Москва ХІУ-го століття. Цар-Колокол, Цар-Пушка, церква Васілія Блаженого — теж середньовіччя. Але церква відновлена, ззовні приваблюють око яскраві кольори її бань. А як увійдеш всередину, — так і повіє жах понурих московських царів. Кремль із високими стінами і мавзолей Леніна. Черга до мумії Леніна, там і я стою і проходжу повз неї: сухенька, в костюмі тютюнового кольору...
Москва давно вже інакша, — з метро, з новими кварталами й площами, — я кажу, що так вона виглядала тоді. Тільки все ж таки вона була така великопростірна, що там треба було весь час їздити трамваями, — а я не вміла. Та й не звикла, я ж у Києві всюди пішки ходила. Так і в Москві. І за це мене Пилипенко назвав "святою провінцією".
А що весь цей з'їзд, як і вся плужанська тематика, крутилися навколо сільсько-господарського робітництва та батрацтва, гі-гантів-радгоспів, то... Оце слухаючи, визріла в мене тоді думка, що це ж ніякий не соціялізм, а тільки державний капіталізм. На фабриках і в цукроварнях — робітники. У радгоспах — робітники. А хто господар і власник цих великих підприємств? Держава. Хто розпоряджас цінністю, що навиробляли робітники? Держава. Значить, капіталіст не окремі особи й трести, а один: держава.
З ким би про це поговорити? Найкраще з Пилипенком. От у одній з перерв між засіданнями та ходженням по Москві, я вловила час, як був тільки він у лоббі готелю, та почала про це саме говорити: запитально. Якщо не так я думаю, то Пилипенко мене поправить. Я ж — політично неписьменна. Пилипенко послухав мене, мугикнув, всміхнувся, не заперечив і не підтвердив, тільки сказав: — Але про це не час тепер говорити.
— А я ж і завела ту розмову, щоб він мені учительно роз'яснив, якщо я помиляюся. Виходить, він був одної думки зо мною?
Це й було найбільше вражіння від Москви, бо досі пам'ятна та коротка розмова. А про інших членів нашої групи — нічого. Загально: Минко був братерський, Штангей — парубоцький, Дукин — кожної хвилини дотепний, Сфекла дуже любила висловлюватися "по-мужеськи"... Панів — втілення прихильносте...
13
Плужан тоді в Києві було чимало. Качура, Будяк, Сайко, Заянчківський, не згадуючи всіх. Не бувало тоді зборів, ні прилюдних виступів, але як зустрічалися на вулиці, — були рідніші, ніж з іншими літераторами. Вже може через це, що на "Плуг" і на плужан "метри" дивилися згори вниз, як на нижчу касту в літературному цеху.
Ще був Дмитро Косарик-Коваленко. Раніш він жив у Харкові, а тепер з'явився в Києві у військовій формі. Замість зброї
— модна тоді польова пляншетка через плече. Він гордився своїм "ексармійським" станом. В Червону армію він пішов добровільно і оце недавно відбув військову службу. — Був я до армії розхлябаний і безвольний, — не раз розчулено-щиро розповідав він. — Вирішив: хай мене армія виправить. І справді! Відбув усі муштри, вставав засвіт, живота позбувся, вирівнявся, тепер ходжу струнко. — Ось чому й цей напіввійськовий вигляд, хоч Косарик все таки зостався куценький. На лиці — широка усмішка і повсякчасний оптимізм, що його він також придбав у армії, бо крім фізичної виправки, він там набув і вірний комуністичний світогляд. А що був він член партії, то й наче неофіційним головою київської філії "Плуга", в усякім разі, невидно його очолював. Крім того, як колишній військовий, був він ще й членом ЛОЧАФу (Літературного об'єднання Червоної армії і фльоти)...
От і до мене прийшов Косарик, як оселився в Києві. Він мені про свої біди й гарячі справи довірливо й щиро розказував, про свої депресії перед армією, про зневіру й занепад, що в нього колись були. А я — йому. На ці теми з ним краще було говорити, ніж із Агатою. Заходила й я до нього, бо жив недалеко, на Банковій. Отой величезний будинок, що перегородив дорогу навпрошки через подвір'я і круту стежечку біля "Морського дня", вже був закінчений і став імпозантним штабом Червоної армії.