Диво

Павло Загребельний

Сторінка 68 з 138

Він приніс з собою пляшку рому, сам уже був трохи напідпитку, ром, видно, більше призначався для Гордія Отави, але той сказав, що пити не буде.

— Може, ви звикли до руської горілки? — посміхаючись, запитав Шнурре. — То я звелю принести горілки. Ми маємо в своєму розпорядженні все.

— Дякую, не п'ю я горілки, — спокійно відмовив Отава, а сам подумав, що Шнурре помиляється, вважаючи, що вже все має в своєму розпорядженні.

Шнурре все ж налив келишок і для професора Отави, сам випив, трохи посидів, дивлячись у куток, де вранці сидів Борис, а тепер залягла тільки темрява, бо в кабінеті горіла на столі одна-єдина свічка, електрики в Києві не було, як не було води, тепла, хліба, не було життя.

— Ви можете не економити свічки, — сказав Шнурре, — я дам розпорядження, щоб вам їх постачали,

— Дякую, не треба, — відповів Отава, дивуючись, як він може ще відповідати цьому фашистові, чому не замовкає зовсім, хай собі той говорить сам до себе, хай звідає всю глибину й силу неваги, яку до нього відчувають усі ті, до кого він прийшов, не як ординарний професор провінційного німецького університету, а як загарбник і кат. .

— Я розумію ваші почуття, — мовби вгадуючи Отавині думки, зітхнув Шнурре. — Але війна є війна і життя є життя, від цього нікуди не втечеш, мій любий професоре. Якщо вам не хочеться підтримувати зі мною розмову, можете мовчати. Але вислухайте мене до кінця, і вислухайте уважно. Я скажу вам усе. Сьогодні такий день, коли я повинен сказати вам усе, не відкладаючи надалі. Згодом коли-небудь ви зрозумієте, чому саме сьогодні, хоча, загалом кажучи, це не грає ролі в тій справі, яка цікавить мене і в якій повинні бути зрештою, зацікавлені й ви. Отже, стежте за моїми думками, прошу вас. Ви добре знаєте про моє до вас ставлення як до вченого. Ми з вами колеги...

— Вороги, — нагадав Отава.

— Ну так. З огляду на військовий час. Але як учені...

— Ви есесівський офіцер, — знову нагадав Отава, якому давало втіху отак перебивати фашиста в найнесподіваніших місцях, дошкуляючи йому хоч цим.

— Згода! — майже весело вигукнув Шнурре. — 3 вашого дозволу я вип'ю ще келишок. Але, мабуть, не буду. Щоб між нами не було нерівності: один п'яний, другий тверезий. Хай кожен буде поставлений в однакові умови.

— Якщо це можна сказати про того, хто надягає зашморг, і про того, кому надягають зашморг, — знову втрутився Отава.

— Не треба занадто похмуро дивитися на речі, не треба. Коли я розшукував вас серед ув'язнених...

— Чомусь мені здається, що ви просто грали спектакль, бо чому шукали мене саме на Сирці, а не в Дарниці, скажімо, де концтабір набагато більший, отже, більше шансів, що я міг опинитися саме там?

— Інтуїція. Це була справді гра, в якій єдиною ставкою був порятунок професора Отави.

— Навіщо?

— Зараз дійдемо до суті справи, одну лиш мить, мій любий професоре. Терпіння, терпіння... Як часто людям не вистачає цієї дорогоцінної якості, через що стаються речі непоправні. Для прикладу ваш Хрещатик. Його висаджено в повітря...

— Вами ж самими...

— Не грає ролі — ми його висадили в повітря чи ваші. Але чому? Тільки тому, що комусь не вистачило терпцю розмінувати один чи два будинки, простішим здалося підірвати їх,, а коли вже підірвав два чи три будинки, то хочеться пустити димом і ще сотню... Або Успенський собор... Я ще встиг помилуватися цим чудом... Здається, кінець одинадцятого століття, срібні царські врата, срібні гробниці, парчеві плащаниці з дарчими написами руських царів і українських гетьманів, старовинні євангелії в коштовних оправах, вівтар і жертовник, оздоблені різьб-ленними масивними срібними дошками, — де ще можна таке бачити! Але ось приїздить поглянути на це слов'янське чудо наш союзник, вождь словацького народу Тіссо, і ваші партизани...

— Ви певні цього? — спитав Отава, який про Успенський собор не міг і слухати, ліпше б його самого тією вибухівкою пошматовано на стряпки.

— Чи я певен? Не знаю. Важко сказати, хто винен, чия вибухівка. Зрештою, все, що попадає в район військових дій, може бути знищене, але потрібно все ж таки якесь терпіння, необхідне хоча б для того, щоб максимально використати об'єкт, який підлягає неминучому знищенню...

— Може, у ваших планах Софія теж підлягає цьому. — Отава боявся повторити страшне слово, але Шнурре виручив його.

— Не треба говорити про знищення. Надто ж коли йдеться про Софію. Але ви вгадали, що мова зайде саме про неї. На ній збігаються наші з вами інтереси.

— Не бачу, — сказав Отава.

— Зараз поясню. Але перед тим мушу вам сказати з усією відвертістю, що все могли б зробити ми й без будь-чиєї допомоги. Вам не треба зайвий раз підтверджувати мою кваліфікацію, отож коли б я захотів і взявся сам, то... Але я подумав так: чому б не зробити доброго діла, чому б не допомогти своєму колезі професорові Отаві, чому б не надати йому змоги докласти й своїх зусиль?..

— Я не просив у вас нічого, — нагадав Отава.

— Точно. Ви не просили, професоре. Але уявіть собі: я прошу вас. Не наказую, не примушую, а саме прошу. І прошу, враховуючи ваші наукові зацікавлення, — ні більше ні менше. Ми з вами люди, що перебувають на тому самому розумовому рівні...

— Психологи стверджують, — насмішкувато зауважив Отава, — що між людьми, які перебувають на тому самому рівні, панують відштовхувальні тенденції...

— Можете переконатися, що психологи теж помиляються. Бо я не тільки не відштовхуюсь від вас, навпаки... Нас із вами єднає Софія, точніше, її фрески, може, єдині в світі фрески одинадцятого століття, прекрасно збережені...

— Що ви хочете з ними зробити?! — злякано вигукнув Отава, схоплюючись із крісла і мало не кидаючись на Шнурре.

— Заспокойтесь, мій любий професоре, вашим фрескам нічого не загрожує. Надто ж коли взяти до уваги, що майже всі вони сховані під шрамом пізніших записувань. Попередники ваші, на жаль, не відзначалися пієтетом до старовини. Свого часу знехтувано навіть вказівку самого російського імператора Миколи Першого, який, оглядаючи відкриті в Георгіївському приділі Софії древні фрески, сказав митрополиту Філаретові:

"Фрески ці слід лишити в такому вигляді, як вони є, без поновлення". Але така вже художницька натура: будь-що, навіть попри найсуворішу заборону, виказати свої так звані здібності, лишити по собі слід, навіть коли то буде слід нездарний, варварський. Крізь століття бачу я протоієрея цього собору Тимофія Сухобруса, уявляю, як цей звичайний ключник собору, придивившись до того місця на малому склепінні, де відпав шматочок штукатурки, помітив зображення зірки, а нижче — лики янголів і серафимів і грецькі літери. Це був благородний чоловік! Він відразу збагнув, що став на шлях великого відкриття... Руський імператор теж виявився людиною високої культури... Але що далі? Якийсь підрядчик наймає звичайних поденників, і ті залізними стругами зшкрібають із фресок штукатурку. Варвари!

— До речі, прізвище того підрядчика було Фохт, — сказав Отава, не виказуючи свого здивування з поінформованості, яку Шнурре виявив стосовно історії відкриття в Софії старовинних фресок.

— Прізвище не грає тут ролі, — відмахнувся Шнурре, — мене як ученого обурює тільки варварство цих людей, їхня дикість, коли хочете... Але ще більше обурюють мене так звані художник ки, які потім "підмальовували" фрески: якийсь богомаз Поше-хонов, ієромонах Іринарх з Лаври, священик собору Іосиф Жовтонозький...

— Навіть їх можна виправдати, — знову заговорив Отава, — бо вони все ж таки по-своєму дбали про збереження творів мистецтва. Це не те, що висадити в повітря Успенський собор...

— Я вже сказав, що це — трагічно... Але Софія ціла, і ви повинні нам допомогти... Вірніше, ми вам допоможемо... Ви не питаєте, в чому саме? Я вас розумію... Ви не хочете питати, ви не хочете співробітничати з нами. Але зрозумійте, що тут наші інтереси збігаються.

— Ніколи! — Отава знову підскочив. — Чуєте, ніколи!

— Ви ще не чули моєї пропозиції.

— Однаково я відкидаю її!

— І все ж вислухайте. — Шнурре відпив з келишка, витер губи, він тепер не квапився, мав вигляд людини, в якої в розпорядженні вічність, зате Отава весь напружився, мовби виготувавсь до скоку, але штурмбанфюрер вдав, що не зауважив стану свого співрозмовника, зняв зі свічки нагар, постудив на опечений палець, мовив далі спокійно й розважливо: — Ви трохи відреставрували фрески... Треба сказати, що зроблено це прекрасно, саме так я тільки й міг уявляти вашу роботу... Можете не казати мені, я й так знаю, що реставраційними роботами керували ви... Але дозвольте й одне зауваження... Ви провадили ці роботи без якогось плану. Не виділяли головного й другоряднего. Не вели пошуку найціннішого в першу чергу, а вже потім, що лишиться. Ви знехтували найголовнішим принципом усіх відкрить: треба передовсім відкривати великеї. Тільки тоді прославишся.

— Я не звик заробляти славу на чужій праці, — спокійно промовив Отава, відходячи в тінь, — та й яка може бути ще слава поряд з геніальним художником, що творив дев'ятсот літ тому?

— Слава першовідкривача — вам ще мало? Ієрогліфи без Шамполіона так і залишились би безглуздими картинками. Троя без Шлімана вважалась би вигадкою п'яного неписьменного Гомера, який любив побрехеньки... Але йдеться не про це... Я надто багато сьогодні балакаю, але в мене був дуже важкий день. І все ж, бачите, не забув про вас і прийшов, щоб довести нашу вчорашню розмову до кінця. Коротше: ми вам створимо всі умови, щоб ви прославились відкриттям чогось великого в соборі. Уявіть собі: геніальна, неповторна фреска, унікум!

— Можна подумати, що ціла німецька армія вступила до Києва тільки для того, щоб створити, як ви кажете, мені належні умови для великого відкриття в Софійському соборі. — Отава .вже відверто глузував з Шнурре, але той відкидав глузування, він настроєний був на серйозний, навіть урочистий лад, він підвівся й проголосив, наче повноважний представник перед іноземним посланником або корпусом журналістів:

— З завтрашнього дня в вашому розпорядженні буде все необхідне і ви повинні відразу ж розпочати реставраційні роботи з таким розрахунком, щоб відкрити тільки найцінніші розписи в якнайкоротший строк.

— Це потрібно вам для блискавичного закінчення війни? — поцікавився Отава.

— Ще раз повторюю: дбаю за вас, професор Отава.

65 66 67 68 69 70 71