От в чому наука оцього "шагу": командир виводить повагом р-р-р-а-а-а-з! — а жовніри за його голосом, звісно, також повагом, здіймають ліву ногу все вгору та вгору доти, доки він веде свій "раз!" Уся штука в тому, щоб здіймати ногу так, щоб постать не подавалася ні назад, ні наперед, не колихалася, не тремтіла, була нерухомою; щоб коліна піднятої ноги не випручувалися вгору, щоб носок чобота не дрався вгору, а хилився вниз так, щоб закривав свою підошву, і, нарешті, щоб тоді, коли одну ногу витягуєм, друга стояла нерухомо усією підошвою.
Я цілком певен, що оця премудрость і не могла датися Тарасові при його постаті навіть і тоді, коли б він бажав її засвоїти. Тим-то я виразно бачу, як страждав поет на муштрі, і цілком йму віри Косарєву, що після муштри поет з розпукою було каже: "Не навчитися мені оцій премудрості, хоч ляж та й помирай!"
Страждання Шевченка від муштри були такі тяжкі, що їх не можна було не помітити.
Дехто з офіцерів говорив іноді Потапову: "Зглянься ти на Шевченка! Хіба таки ти сам не бачиш, що він зовсім не вдатен до муштри".
Потапов не вважав ні на що. "Мені, — каже, — треба відповідати за його перед начальством".
Раз якось після муштри один молодий офіцер мовив до Шевченка жартома:
"Що, брате! Ліпше б було, коли б знов вирядили тебе служити на морі або повернули на казана. Вам, запорожцям, ліпше до вподоби служба на чайці або на коні, ніж пішим". /329/
"Ще ліпше б було зовсім мені не родитися або швидше вмерти", — відповів Тарас, повісивши голову, і дві буйні сльозини скотилися йому на вуси 645.
Молодий офіцер, здіймаючи таку бесіду, певна річ, не мав і на думці вколоти наболіле Тарасове серце; не тямив, сердешний, що своїм жартом, немов швайкою тією, він коле поета так, як ото свідчить Косарєв, у того покотилися сльози з очей.
Нам з вами, читачу мій, читаючи лишень про Шевченкові страждання на муштрі, трудно здержати своє серце, щоб воно не застогнало, щоб думки наші не обізвалися проти "розпинателів" нашого поета; а йому, переносячи на собі оті потаповські муштровання і знущання, не можна було і стогнати на муштрі; наче той саморух, він повинен був мовчки слухатися і коритися, бо інакше не можна було. Він тямив, що не тільки Потапов, а навіть "дядько" темний і п’яний, має право покарати його не тільки арештом, але й бійкою по тілу. Тим-то "серце, було, тремтить, аж замирає, — признається Шевченко 646, — а я собі мащу вуси, надягаю мундир і ставлюся перед лице отця-командира, а лице у його з хмелю червоне". — "Тепер", — каже він далі (тепер — значить вже р. 1857), — смішно, бо я вже до сієї гидоти призвичаївся, а яково то було мені тоді, коли я не вмів муштри і мусив похоронити в собі усяке людське почуття, та, зробившись бездушним саморухом, мовчки, не червоніючи, не полотніючи, слухати моральне напучування з вуст грабіжників та кровопійників! Е! тоді не до сміху було!.. Гидко, паскудно. Чи доживу я, — питається сам у себе Тарас, — до тієї радісної години, щоб оця моральна гидота зникла з моєї пам’яті? Ледві, бо вона повагом і глибоко в’їдалася в неї".
Знущався Потапов з Шевченка, не тільки муштруючи його з рушницею, але ще й "іспитами". Оце було, як стане рота лавами на муштру, підпилий ротний викличе наперед усіх нашого поета і почне ради глуму питати його з "словесності": хто у тебе ротний начальник, хто батальйонний, дивізіонний і т. д. аж до міністра; як їх звати і величати? "Як бравий солдат повинен поводитися? За що він повинен любити Бога і своїх начальників, починаючи з "дядька" та капрального єфрейтора?" 647.
645 Киев[ская] стар[ина]. — 1889. — Кн. III. — С. 573.
646 Записки... — С. 21. [(Запис від 20 черв. 1857 р. — Кобзар. — Т. III)].
647 Ibidem. /330/
IV
Муштра була тільки частиною того катовання, що судилося переживати Тарасові — яко чоловікові, яко поетові, яко художникові.
Загляньмо в життя його не на муштрі.
Вже з того, що досі ми бачили, не можна не помітити лиходійного впливу догляду, неволі й муштри на духовний і моральний стан чоловіка. Але все те — тільки частини цілого. Треба б нам побачити увесь духовно-моральний організм Шевченка під тяжку годину перших років перебування його в Новопетровському форті. Так же нема в світі такого дзеркала, щоб вмістило в себе і показало нам усю суму тих моральних мук, що лиха доля щедрою рукою наділила Шевченкові! Ні! Ми ніколи не побачимо, та й жахливо було б побачити, усю картину того огню пекельного, що палив Шевченка; усю картину того, як на тому огні повагом горів величезний талант; як повагом "ковбаня бруду морального", нікому незримо, затопляла чоловіка, поета, художника і величезнішого патріота-горожанина дорогої нашої України. Жоден психолог не згуртує нам суцільного становища Тарасового духа під ту невимовно тяжку годину. Жоден художник не спроможен зробити нам суцільний малюнок того, як день скрізь день мордовано, аж доки не замордовано за волю України її найліпшого сина! Шевченко в своїх стражданнях за Україну такий неосяжно великий, що ми — діти і внуки його — ледві чи варті зняти чоботи з ноги його!
Спробуймо, наскільки стане моєї кебети показати хоч деякі частинки з його многострадального життя в Новопетровському форті за перші два-три роки.
Перш за все ми помічаємо, що за увесь час від 7/19 березіля 1850 аж до 12/24 січня р. 1851 Шевченко не написав ні до кого ніже єдиного листа. Нехай, доки не прибув він до Новопетровського, доки томився в казематі та на етапах, йому не можна було писати, хоч би й хотів, то б не дали. За перші три місяці перебування в Новопетровському він пише єдиний лист до княжни Рєпніної і в тому листі каже 648: "Як тяжко минули вони (чотири роки заслання) над моєю головою; вони перемінили мене так, що я сам себе не пізнаю. Виобразіть собі безжизненного флегму, ото і буду я".
648 Киев[ская] стар[ина]. — 1893. — Кн. II. — С. 272. /331/
З того часу аж до 1 липня р. 1852 не маємо жодного листа Шевченкового. Я певен, що за увесь оцей час він і не обзивався ні до кого. Дві причини я вбачаю задля того: перша та, що переписна його була обставлена великим доглядом: усі листи до його і від його повинні були, перш ніж дійти до його, перейти військову цензуру, не тільки звичайну задля кожного жовніра, але ще й окрему, призначену Обручовим спеціально задля Шевченка. Вже ж, певна річ, не хотів він листи свої подавати До цензури Потапову, а інакше не можна було, аж доки не спекався він його. Друга причина та, що на листи його, вислані до Андрія Лизогуба ще з Оренбурга 8 листопада р. 1849 і до Рєпніної 7 березіля 1850 і 12 січня 1851, не приходило до його відповіді. Не відаючи певної тому причини, він гадав, що приятелі забули про його, і не хотів вже докучати їм.
В листі ще з Оренбурга, писаному 1 січня, р. 1850, поет, жахаючись нового походу в степ, писав про страшну можливість, що коли піде він в степ, дак мусить спинити листовання з княжною на довгі роки, "а може, й навіки..." Знаємо, що сподіваного походу Шевченко не зазнав; пішов він не на той степ, а проте віщовання його про переписку його взагалі з людьми близькими справдилося надовго, а з Лизогубом і з Рєпніною і навіки. Причини тому, кажу я, Шевченко не відав, і наболілій душі його зовсім натурально було гадати, що "ближнії мої отдалече мене сташа", що старі приятелі не вимерли, а відцуралися безталанного свого друга" 649.
649 Чалий, с. 69.
Нема певних фактів, щоб сказати, що Лизогуб і Рєпніна відписали що Тарасові на оті вгорі згадані листи його чи ні. Можна гадати і те, й друге: може, й відписали, але листи їх не дійшли до Шевченка, бо тоді саме, коли повинні були прийти відповіді, Шевченко сидів вже в арешті, і ті, на чиї руки прийшла відповідь (напр[иклад], Герн або Лазаревський), не відважилися або й спроможності не мали доручити відповідь Тарасові. Могло бути й так, що Лизогуб і Рєпніна не відповідали Тарасові з тієї причини, яка примусила їх зовсім вже не листоватися з ним. Причина ця настільки цікава і характерна, що варто спинитися біля неї довше.
Відомо нам, що при ревізії у Шевченка в квітні р. 1350 забрали у його між іншими листи Лизогуба і Рєпніної, /332/ листи, звісно, не минули рук Дубельта і Орлова, Рєпніна про те нічого не відала. Людина високого гуманізму християнського, людина значного розвитку горожанського, якого ми ще й нині між нашим жіноцтвом бачимо вельми-превельми наомаль, Варвара Миколаївна вважала за честь і за обов’язок українки і горожанки заступитися за Шевченка перед всемогутнім тоді шефом жандарів графом Орловим. Він же доводився їй і родичем, хоч і далеким. Гадаючи, що в серці Орлова, прикритому жандарським убранням, є таки хоч крапля почуття людського, почуття справедливості і жалю до чоловіка, Варвара Миколаївна ще 18 лютого р. 1848 написала лист до Орлова. Лист її я вважаю за історичний документ такої ваги, що треба подати його цілком, в перекладі з мови французької, якою він був писаний. "Пане графе! — писала княжна Рєпніна. — Вам наділено великої власті, а силою свого становища високого та характеру свого благородного ви призвані діяти добро людям. Коли завданням державного сановника і добродійного чоловіка єсть оберегати лад і карати вчинки лиходійні, дак чи не є вашим завданням добродійності те, щоб стежити пильно, аби б справедливість не поверталася в жорстокість, а перемінялась би милосердям. Перейнята отаким переконанням, я стаю перед вами, пане графе, заступницею за безталанного Шевченка. Я добре знаю Шевченка: тим-то й можна мені запевне свідчити, що хоч би яка не була за ним вина, він — відданням його в солдати і засланням з рідного краю стільки вже покарався і спокутовав її, що ледві чи є яка потреба до сієї кари додавати ще тонкої жорстокості, забороняючи йому малювати. Сподіваюся, пане графе, ви зрозумієте, що, знаючи добре Шевченка, знаючи, що він одинокий на цілому сьому світі, я вважала за свій обов’язок зробити усе, що тільки можливо Мені зробити, на те щоб полегшала його доля лиха. А щоб досягти сього, нема у мене другої стежки, опріч тієї, щоб вдатися до вас і благати вас, щоб ви виклопотали йому дозвіл малювати. Такої ласки я благаю у вас, згорнувши на грудях руки. Хоча сама по собі я нічого не значу, але, яко доня мого батька, що стільки страждав і страждав безневинно, я вважаю за собою право обзиватися за безщасних во ім’я пам’яті мого батька!..