Там була ще й малолітня Оля, яка плуталася під ногами закоханих. І коли у фіналі ці двоє закоханих врешті-решт обнялися й поцілувалися, шокована Оля вигукнула:
"— Ой, що ви робите?!
Учителька, повернувшись до Олі:
— Олю, це ще не все!
Завіса..."
Настав час і мені опустити завісу. Міг би ще написати немало, матеріалу життєвого вистачило б не на одну сторінку,— розповісти хоча б про те, як проходила у волинських селах позика, що її випускали з року в рік, обдираючи селянина до нитки. Як в одному із сіл представники районної влади викачували (в буквальному розумінні цього слова) позику із священика. Загнали в бочку та й котили з крутої гірки донизу: "Передплачуй, цап бородатий, на дві тищі карбованців!" Бо люди того села заявили всі до одного: "Батюшка підпишеться, то підпишемося й ми". І доти спускали ту бочку, поки нещасний батюшка заволав: "Підпишусь!.. Підпишусь!.."
Багато про що міг би ще розповісти, але боюся так набриднути читачеві, що він позіхне, закриваючи на недочитаній сторінці книжку. До того ж уже світить літінститут, куди я вступив у тисяча дев'ятсот п'ятдесятому році.
Тож до побачення, дорогий мій читачу, дасть Бог, зустрінемось у третій частині.
На прощання ще хочу сказати от що. Мене можуть спитати навіть з докором: невже отам, на Волині, працюючи в редакції обласної газети, Ви тільки й знали, що вірно служили злій момоні, яка називалася радянською владою? Невже не прагнули робити людям добро?
Щодо злої момони. Ми щиро вірили в те, що радянська влада — найпрогресивніша в світі, що вона несе всім трудящим щасливе заможне життя, якщо не зараз, то в недалекому майбутньому. Що все оте зло — тимчасове, нетипове для нашої дійсності, а тому й не треба концентрувати на ньому увагу. Тим більше, що цим неодмінно скористаються люті вороги нашого устрою, оті буржуї-плутократи, які догнивають у капіталістичних країнах,— від Англії аж до Сполучених Штатів Америки.
А щодо добра... Робили й добро, чому ж не робили. Але все те добро топилося в океані зла, насилля й сваволі, що каламутно заливав у ті роки землі західних областей України.
Кінець другої частини
Частина третя
І
Москва. Літінститут. Перший курс.
Була спущена команда набирати в основному фронтовиків, і серед нас траплялися дяді сорокалітнього віку, а то навіть і старші. Значна частина викладачів, особливо жіноча,— молодша од нас, і як же їм важко було з нами справлятися!
Пам'ятаю викладачку німецької мови, зовсім іще юну красуню, яка щойно закінчила інститут іноземних мов. Ми терлися біля неї, як селезні, і дехто вже всерйоз подумував запросити її до ресторану з усіма можливими наслідками. Пройнявся цією ідеєю і мій земляк Грицько Лобарєв, з яким ми разом жили, він навіть домовився, що я йому позичу для цього штани, бо .його були добряче заношені. Лобарєва ми прозвали "вовкодавом", такий він мав успіх серед жіноти, і я не мав жодного сумніву, що наша красуня опустить перед ним усі прапори, але, на Грицькову біду, у неї невдовзі з'явився майор Генерального штабу Радянської армії, весь відпрасований та до блиску начищений, ще й з трьома рядками орденських колодок на мундирі. Тож Лобарєв уже пізніше мусив задовольнитися вже іншою викладачкою інституту, теж достобіса гарненькою, на якій і одружився невдовзі.
Красуня наша, поки що ніким не засватана, на лекціях частенько покашлювала, прикладаючи до червоних без жодного сліду помади губів сніжно-білу хустину. Й оте її тендітне "кахи... кахи..." нам теж дуже подобалось.
Якось в унісон їй став кашляти і я, застудившись, і викладачка, війнувши на мене чарівною посмішкою, сказала:
— Ви теж, як і я, кашляєте.
Й одразу ж із задніх рядів пролунав не бас навіть — пропитий басюра:
— У вас воопщє много общєво!.. Весь наш курс так сміхом і гримнув.
Пригадав цей епізод, щоб показати, як цим нещасним викладачам було важко з нами.
Якось викладачка іноземної літератури, теж молодша од нас, дозволила собі пожартувати, навівши французьку приказку: навіть од найкрасивішої жінки не можна вимагати більшого, ніж вона може дати. І ми, відповідаючи їй, обов'язково починали: "Як твердять французи, навіть од найкрасивішої жінки не можна вимагати більшого, ніж вона може дати..." Довели бідолашну до істерики.
Особливо викладачі намучились, приймаючи вступні екзамени. Була, повторюю, команда приймати фронтовиків у першу чергу, а з наших голів за воєнні та й повоєнні роки встигли вивітритись усі знання, що їх ми набули в школах.
Пам'ятаю, як один такий абітурієнт на прохання викладача показати на карті Камбоджу, довго плавав по морях-океанах, доки й пристав, як Колумб, до Південної Америки.
— Ось отут,— ткнув указівкою.
Я теж ледь не зрізався, уже не з географії, а з російської літератури, хоча література була моїм найулюбленішим предметом. Я жадібно ковтав усі новинки, що друкувалися в московських журналах ("Звезда" Казакевича, "Белая береза" Бубеннова), я знав їх майже напам'ять, смакуючи кожну сторінку, не сподобавсь мені лише наскільки великий, настільки й бездарний роман Ажаєва "Далеко от Москвы", нагороджений Сталінською премією, та ще й першого ступеня. Я жував його, жував та й кинув, так і недожований. (Вже пізніше я довідався, що Ажаєв описав майже з натури, як ув'язнені посеред тайги, на пекельному холоді, прокладали труби газопроводу, тільки в романі діяли вже не оточені вартою зеки, що хитались од голоду, а вільні й щасливі громадяни зореносного Союзу Радянського)
І треба ж було такому статися, що я на екзамені витяг білет, у якому стояло питання про цей проклятий роман! (Доля, мабуть, мстила мені за дві мої повістини) "Зображення комуністичної праці в романі Ажаєва "Далеко от Москвы",— було в тому білеті написано. А в моїй голові — лише спогад про труби.
Труби оті мене і врятували. Я мимрив про труби, прокладаючи їх вздовж і впоперек посеред тайги, аж доки екзаменаторові набридло про них слухати, а може, він і сам не міг учитати епохального того роману, і поставив мені не четвірку навіть — п'ятірку.
Я поселився разом із Грицьком Лобарєвим не в Переделкино, на колишній дачі Вересаева, куди влаштували жити весь наш курс (сорок од Москви кілометрів, півтори години звідти, півтори туди, та ще й у кожній кімнаті по п'ять-шість студентів), тож ми з Грицьком і напитали квартиру в Москві, на Чистих Прудах.
Щоб мати уявлення про ту нашу квартиру, треба було в ній пожити. Типова комуналка, що в них купчилася більша частина Москви, годуючи клопів і тарганів, особливо тарганів, їх було стільки, що вони сипалися на голови, коли ми проходили коридором.
Дев'ять кімнат — дев'ять сімей: на кожну сім'ю по кімнаті. Довжелезний коридор, в якому ніколи не світилося (жорстоко економилася електроенергія, кожен пильнував, щоб не заплатити за сусідів і копійки), пробираєшся в темряві тим коридором (наша кімната була аж у кінці) і весь час натикаєшся то на ящик, то на дитячу коляску, то ще на якусь чортівню, що коридор захаращувала. Велика закіптю-жена кухня з єдиним вікном, яке зроду-віку не милося: світло ледь пробивається крізь темні од бруду шибки; дев'ять керогазів на дев'яти клишоногих столиках, брудним посудом заставлених; дев'ять лампочок, що звисають над кожним керогазом. Окрім кухні, електричних лампочок по дев'ять і в туалеті, і у ванній, навіть у великій кладовці. І до них дев'ять лічильників уже в коридорі.
Кімната, в якій ми поселилися, була довга й вузька, як пенал. Ще й розгороджена навпіл величезною дореволюційною ширмою. По цей бік, при вході, жили я і Грицько, а вже по той бік — наша господиня, вологодська бабуня, яка так і світилася кожною ласкавою зморщечкою. Як її не гризли сусідки по керогазах, як їй не вичитували, вона ніколи не втрачала доброго настрою,— була одною з представниць того багатомільйонного народу російського, що життєрадісно скнів у глибинках на тюльці й квасові.
— Е-е, мілиє,— завжди відповідала вона, коли ми пробували їй співчувати: як вона і вживається з тими мегерами.— Люді, оні люді вєздє!
До Москви перетягнув її син, бо інакше не зміг би прописатися в оцій кімнаті: зайва площа. Син невдовзі звідси й виїхав: дуже вдало оженився на вдові-москвичці з трикімнатною в центрі квартирою. І хоч жили вони вдвох, забирати матір до себе не поспішав.' '
Раз у місяць він провідував матір — під'їжджав на персональній машині. Од нього так і віяло випещеністю, що нею завжди відрізнявся московський бомонд.
— Ну, как ви, мамашо?
Щоразу привозив один і той же подарунок: півкілограма ліверної ковбаси, тоді найдешевшої.
І як же тішилася тим подарунком стара, як його смакувала! Клала тонюсінькі кружальця на язика та й примовляла при цьому:
— Єто мне синочєк привьоз!
І вся аж світилася при цьому.
Якось вона надумалася пригостити і нас:
— Вот дождьомся воскресенья, сварю я вам, реб'ятушкі, тщі. Вологодскіє.
Завжди голодні, ледь діждалися тої неділі. Посідали за стіл, бабуня принесла повну каструлю паруючої страви, насипала в дві глибокі миски.
— Кушайте, мілиє, кушайте! Поєдітє, подсиплю єщо! Нас не треба було припрошувати. Тільки "тщі" оті мали
якийсь незвичний присмак, наче їх заправили гасом або, на кращий випадок, бензином. Я ще подумав: "Оце таке в них на Вологодщині варять? Цікаво, чим вони їх заправляють?"
З гріхом пополам висьорбали по півмиски, коли бабуня стала насипати й собі. Вивудила величезний шматок, що його навіть при найбільшій фантазії не можна було назвати м'ясом. Чорний, ослизлий, немов наваксований, він важко обвиснув на ложці.
— Што ето? — щелепа в бабуні так і одвисла. Калоша! Передок од калоші!
Затуляючи рота, я притьмом метнувся до туалету. А за мною погарцював уже й Лобарєв.
Пізніше вияснилося: наша бабуня, яка недобачала, помилково повісила ганчірку не над своєю каструлею, а над сусідською. Ганчірка висіла, висіла та до каструлі і впала. Розлючена сусідка підібрала на смітникові зношену калошу, одчек-рижила передок та й заправила "тщі".
Довго ж нам одгикувалися "вологодскіє тщі"!..
Як і більшості студентів, жилося нам дуже сутужно: злиденна стипендія, і більше нічого. Були й серед нас щасливці, що їм допомагали батьки, я ж навіть подумати не смів просити в своїх хоч якусь копійчину. Вони самі перебивалися з хліба на воду: на мізерну асистентську зарплату моєї дружини, яка працювала в учительському інституті.