Одна біда: в суглобах ноги так крутило, що й рай немилий!
У Славгороді стріли музикою. Тут-таки, на станції, в залі першого класу, куди колись і порога не можна було переступити, улаштували обід на всіх. З промовами. Навіть по склянці церковного вина перепало кожному. А тоді — котрі здорові, ті розійшлись по домівках чи роз'їхались, бо — з усього повіту, а котрі недужі, розсадовили тих по "фаїтонах" та й через усе місто, як ті пани на прогулянці, до самої лікарні. На поправку. Воно можна було б і додому — дванадцять років це неабищо! Ну, більше терпів, не хотілось на милицях, як той каліка, у хату свою увійти. Тут уже й лікувати стали. І додому подали звістку. Приїхала Параска. Ну, це вже згодом. А попервах туга жити не давала: і близько додому, а лежи! І в місті нікого ж. Федір Бондаренко. Переказати б, якщо живий та вернувсь, щоб провідав, так невідомо, де живе, на якій вулиці. Але допитавсь-таки, просто пощастило: одна з лікарок, як виявилось, жила в одному дворі з ним. Аякже! Небезпремінно перекаже. Справді, прийшов другого дня. Просто з роботи. На тому ж заводі, що й до каторги. Мало й змінився, посивів тільки. А витерпів і він немало. Щоправда, після каторги років кілька на поселенні жив. Чоловік майстровий, без діла не сидів, оклигав трохи. Та й дома вже більше місяця. Партійний, звісна річ, як і тоді був. Отож і його чи не з першого слова: "Ну, а ти ж, Прокопе, в якій партії тепер?" У тій, що й тоді був: бий буржуїв дощенту, за бідноту всесвітню! "Правильна партія",— каже. Ото він перший Прокопу Івановичу і про Вітрову Балку розповів, що там робиться. І Параску повідомив (чи то депешу дав, чи подзвонив у волость). Приїхала. Хотіла й забрати було, та ота ж сама лікарка —душевна дівчина! — а тут і Федір нагодився, удвох і одговорили. Умовили залишитися ще хоч би тижнів на два. Щоб уже без милиць. Так воно й вийшло. Правда, не два тижні, а цілих три пролежав іще, але зате твердо вже став на ноги. І десь перед травнем подався додому.
Дванадцять років дома не був. Скільки разів за цей час в думці самій вертався додому! Але ні єдиного разу не думав, що буде це саме отак: нестерпно гірко. Ще навіть і в дворі, коли від воріт ішов до хати, Прокіп Іванович не почував нічого, крім радісного хвилювання. І подиву: все було, як тоді,— і та сама хата, тільки глибше стіни у землю ввійшли; і хлівець; навіть на тім самім гіллястім паколі біля порога Параска горшки на просушку вішала. Але тільки-но переступив поріг у хату, сказав: "Здрастуйте!" — а на відповідь одинокий Па-расчин голос: "Здрастуй, Прокопе!" — так і здавило серце. "Боже! — думав собі, важко сівши на лаві кінці столу.— Який шматок життя, з кров'ю, з м'ясом, вирвали, катюги! Тоді, як забирали драгуни, у хаті, повній плачу, крім Параски, було ще семеро дітей. А тепер..." Двоє померли малими, невдовзі потому; Марина, старша дочка, перед війною вийшла у Ліщинівку заміж; троє синів — на війні всі; середульшого, Захарка, вже два роки й не чути, найменший, Кирило,— живий, у Петрограді; а найстарший, Тимоха, в Одесі у госпіталі, з рукою щось. Одна-єдина Оленка (тоді ще в колисці була) — жила з матір'ю,— десь подалася з дівчатами на луки по щавель та козельки. Аж к обіду вернулась. І, як видно, по дорозі ще сказали їй, бо не зайшла в хату, а раз-вдруге заглянула у вікно. Та вже мусила мати вийти за нею. Увела в хату за руку і за порогом пустила. "Іди ж поздоровкайся з татом". Дівчина, як на шпичках, підійшла до батька і дала чолом йому (так мати навчила). А батько обняв худенькі рідні плеченята, поцілував у біляву голівку і застиг отак. Не скоро вже кинувсь. Вийняв з кишені піджака таку ж прегарно розмальовану бляшанку з леденцями — гостинець дочці. "Спасибі, тату!" — поклала бляшанку за пазуху, а сама, зрадівши нагоді (саме висунула мати горщик з печі), обережненько виприснула з батькових обіймів: треба ж мамі допомогти! Дістала з мисника ложки, поклала на стіл. А за обідом уже й говорила з татом, хоч іще дуже несміливо. Отак і стали жити — утрьох. А через місяць і Тимоха прибув з госпіталю. З культею замість руки. Посумували. Та жити треба якось! Роздобули подовжню пилку, самі придумали нехитрий прилад для Тимошиної культі та й стали пильщиками.
Саме на цьому місці розповіді завжди хтось із слухачів, користуючись паузою, зауважить обережненько: "Дядьку Прокопе,— чи "Прокопе Івановичу", чи просто "Прокопе" — в залежності од відносин із ним,— а чого ж ви про першо-травневий мітинг пропустили?"
Невкипілий спершу гляне на того, хто це запитав, і вже потім, залежно від якоїсь, помітної лише для нього, прикмети, чи далі продовжить свою розповідь, чи, буває, заверне назад,— до того ж таки Першотравневого свята.
На цей раз про мітинг нагадала батькові Марина,— сиділа з матір'ю та Оленкою на печі, грілася з дороги. Кузьма, її чоловік, тільки вчора з війни повернувсь,— оце й прийшли проти неділі на ніч в гості до жінчиних батьків,— сидів на лаві біля тестя, що простягся під ліжником на полу від стіни аж до комина ногами, і, щоб іще більше заохотити розповідача, й собі додав:
— Це ж ви тоді, тату, вперше перед своїми людьми.
— Уперше і востаннє поки що! — сказав Прокіп Іванович.
— А чого ж це так, що востаннє?
— Ну то вже слухай, розкажу, як я в ораторах побував.— Він взяв кисет і, закуривши, почав розповідати:— Якраз ото напередодні свята прибився додому, а другого дня, з самого ранку, заколотивсь народ — з усіх боків повалив на майдан. Пішов і я. Отоді на майдані вперше з Рябоклячем та іншими заправилами волосними зустрівся. Рябокляч навіть на шию кинувся, ну добре, що на зріст малий, а то, чого доброго, ще й почоломкалися б. Він ото і підбив мене: як політичному каторжанинові годилося б, мовляв, до народу з промовою виступити. А я й сам собі подумав: як-не-як, дванадцять років не бачився з народом, кращої нагоди і не придумати, щоб одразу з усім селом своїм поздоровкатись. Гаразд, кажу. Почався мітинг. Спершу Рябокляч з півгодини, мабуть, народ морив. Далі — Пожитько, потім — учителька. А врешті, й мені дали слово. Виліз я на той поміст, вклонився на всі сторони, поздоровив із святом усесвітнього бідняцького класу, а тоді й питаю: "Та чи ж ви хоч впізнаєте мене?" Загукали з усіх боків: "Впізнаємо! Аякже!" — заплескали в долоні (це вже з города моду таку взяли). Почекав, поки стихло, а тоді й кажу: "А от я вас, дорогі мої односельчани, ну ніяк не впізнаю". Та й почав ото нагадувати їм, що ми тоді, у дев'ятсот п'ятому році, робили отут, у своєму селі: і про забастовку в жнива, і як худобу з економії розбирали, і як від драгунів та інгушів боронилися — греблю боронами вистеляли. Пісень, правда, отаких ловких революційних не вміли співати, та й не до пісень нам тоді було! "А ви що ж тут за ці місяці, окрім того, що пісень навчились, що ви тут, у себе, для революції зробили?" Сказав це та й подумав: а кому це ти, Прокопе, кажеш? Кого докоряєш?! Стоять переді мною солдатки, вдови нещасні, діди та баби, молодь безвуса. Аж сором опік мене. "Вибачайте мені,— кажу,— за слово це прикре. Воно й те правда, що поки мужики наші на війні, нічого путящого тут і не зробиш. Та ще коли зважить на те, хто тут усім заправляє. Але дещо і вам зробити під силу. Листи чоловікам, синам на фронт пишете?" —"Авжеж! А то ж як!" — "Ну, так от ваше найголовніше діло: у кожному листі кличте додому. Не просіть, як у гості, а наказуйте! Хватить уже й так, мовляв, сиріт та вдів. І ще про одне не забувайте писати: щоб без зброї не повертались. Бо така правда на світі: чия сила, того й право". Сказав отак і зійшов з помосту. І відтоді вже нікуди мене, ні на які свята та збори, не кличуть. А зустріне випадково на вулиці Рябокляч чи інший хто з їхнього гурту, в перші чужі ворота шмигне, аби тільки не здоровкатись. Та й самому мені не до свят було, не до пісень: стали з Тимохою пильщи-кувати. Та й не прийшов іще час. Але йде. Що не день, та й приб'ється котрийсь, прорветься крізь заслони. Не всі, але немало й таких, що не з голими руками. Ось подай мені, сину, патерицю мою. Десь там, у кочергах.
Кузьма приніс тестеві дебелий дубовий ціпок, змережений з горішнього краю якимись зубцями. Та в цей час біля порога загупотіли чобітьми, оббиваючи сніг. І потім до хати увійшли Артем, Легейда Петро і Тимоха, з якими зустрівсь Артем оце щойно біля воріт.
Легейда вже був сьогодні у Невкипілого зранку, але Артема Прокіп Іванович не бачив від самого літа. Тиснучи руку, затримав у своїй і любовно, як би на рідного сина, довго дивився, радо усміхнений.
— Молодчина, Юхимовичу! — звичайно ж, Тимоха все розповів батькові про оту нічну бойову операцію у Славгоро-ді.— А як рука?
— Гоїться! — посміхнувся Артем і собі.
— Ну, потерпи уже. За триста гвинтівок і не таке витерпіти можна.
— Авжеж!
— А от Тимоха уболіває все,— сказав по паузі Прокіп Іванович,— за свою невдачу тоді: і коня вбито, і вроді як дурно зовсім.
— І зовсім не дурно. Я вже казав йому — більш як двадцять гвинтівок хлопчаки крадькома витягли з яру з-під снігу. Наші, заводські, підговорили. А двадцять гвинтівок не одного коня варті. Коли навіть тільки з цього погляду.
— Тимосі безкозирки своєї жаль. Більш, як коня. То був "Несокрушимый"...
— Ось годі-бо вам, дядьку Петре. Не до жартів ваших!
Тимоха був помітно в поганому настрої. Він всяко намагався приховати його: заглянув на піч, із сестрою привітався, потім сів поруч зятя і став стиха, щоб не заважати розмові, розпитувати його, коли вернувся, звідки та як добирався. Але все це — без особливої цікавості. І майже зрадів, коли Петро Легейда, почавши розповідати Невкипілому про сутичку в Дудчиному дворі, одвернув од нього і Кузьмину увагу. Він сперся ліктем об коліно й тяжко задумався.
Був у дворі — переказав Лаврін, щоб прийшов протез приміряти,— од нього й довідався, що Артем повернувся сьогодні вранці. То вже й не втерпів — просто з двору й пішов до Гармашів. Але Артема вдома не було. Не було й Остапа: пообідавши, знову поїхали з Мусієм у ліс. Самі жінки вдома. Ще до поїздки в Славгород Тимоха частенько заходив до Гармашів. І тоді, як Орися ще хвора лежала, і вже, як встала з постелі. Приходив — посидить з годину; не бувши балакучим дуже, він для Орисі, щоб розважити дівчину, ставав зовсім іншою людиною: де та і дотепність та гумор бралися в нього! Отак він любив Орисю.