— Капітане Сміян, ви можете пояснити?
Я тицьнув йому під ніс знімок з трійцею бойових друзів, Козурін вихопив фотографію з моїх рук, глянув раз, глянув удруге і аж затанцював од начальницького завзяття:
— В підвал його! В підвал! і обшукати до нитки!
— Ти хоч не порозганяв тих, що ми привезли? — незлобиво спитав я Козуріна. — Наїздилися ми з Поповим на цілий місяць. Не буде заперечень, щоб ми поснідали, а тоді я засяду за папери, які привіз разом з цим власовським дідом?
— Які заперечення? Про що мова, капітане? — поважно змахнув рукою Козурін. — Після того, як ми зацапали такого звіра, ми маємо право на все!
"Ми" — в цьому був увесь Козурін з кишками, печінками і селезінками, Хай "микає", а нам, як сказав поет, своє робить.
Я добрався нарешті до тої скирти паперів, з якої витрусилася фотографія з власовським полковником — цей ключ до нашого успіху. Паперів було — аж страх брав од цих залишків чийогось життя, записаного й переписаного, задокументованого й пронумерованого, зашифрованого в натяках і недомовках листів і виставленого напоказ у випадкових і навмисних знімках.
Я почав з фотографій. Легше і швидше. Читання без літер і без зусиль, на це спроможен навіть Козурін, який відверто зневажав самий процес читання, бо всі його зусилля спрямовувалися на нишпорення, винюхування, допильновування.
А яка ж багатюща пожива для нещадної пильності Козуріна ховалася в цих знімках! Може, й мені легше було на душі, коли б переглядав усе це не сам, а ще з кимось, з тим же Козуріним, з чортом-бісом! Бо тільки для моїх очей видовище було нестерпне, обурливе ледь не до судоми. На всіх знімках — бородатий власовський полковник, в житті, сказати б, першому, довоєнно-радянському, і в житті другому, зрадницько-фашистському, полковник сам, з дружиною, в гроні сім’ї, з товаришами по службі (у нас) і з співучасниками злочинів (тут), знімки великі й малі, любительські й з дорогих ательє, фотографії на посвідчення (усе зберіг!), де значилося, що так, справді полковник Червоної Армії і у Власова теж полковник, а в фашистів спершу тільки обер-лейтенант, а тоді вислужився в майори, але не вище, і ніякий не Дремлер, а Дремлюга Володимир Іванович, за походженням білорус, народження 1891 року, син купця першої гільдії, що мав крамниці й доходні дома в Москві, а в революцію все втратив безнадійно і безповоротно, що породило а синовій душі відчай і ненависті, до більшовиків і всіх голодранців на світі. То що ж: ненависть помогла Дремлюзі за двадцять років після громадянської війни пройти путь від рядового-червоноармійця до полковника, щоб пожинати плоди так зневажуваної ним революції? Він жив у великих прекрасних містах в Росії, на Україні, в Білорусії, займав там розкішні квартири з таким умеблюванням, якого я вдома ніколи й не бачив, а вперше побачив тут, у Німеччині, щороку він з дружиною відпочивав на чорноморських курортах, самі назви яких лунали для мене таємничістю казок Шехерезади: Гурзуф, Алушта, Сімеїз. Тепле ласкаве море, відшліфовані морськими хвилями камені, а на них довге жилаве тіло бородатого полковника (хоч і в самих трусах, та однаково ж полковник!) і до нього горнеться замашне повногруде жіноче тіло — Віра Дремлюга, вірна подруга полковника, сама теж не просто жінка й дружина, а майор Тсовіахіму і кращий стрілець України 1932 року, про що свідчить фотографія з відповідним підписом, а на фотографії — Віра Дремлюга власною особою, в майорській формі, з дрібнокаліберною гвинтівкою Тульського заводу, притиснутою до плеча і націленою на ворогів революції точнісінько так, як націлював її товариш Сталін з кремлівської трибуни, коли Лазар Мусійович Каганович передав вождеві цей дарунок тульських зброярів.
Я вже давно впізнав цю Віру Дремлюгу. Вона була старшою з тих двох "латишок", які безсоромно оголилися перед нами в Овераті, сподіваючись цією цинічною дією налякати нас і примусити відмовитися від виконання своїх обов’язків. Молодша була її рідною сестрою так само, як сестрою старшою була мати Зосі, ота "польська" мотрона, що соромила мене за мою неґречність і мугирство. Знімок трьох сестер засвідчував не просто їхню зовнішню схожість, а й, сказати б, питому спорідненість (недвозначний підпис підтверджував це незаперечно), інші фотографії показували, що сестри мали життя не гірше, ніж Віра, так само купалися в теплому морі, прогулювалися під пальмами (яких я ще зроду не бачив!), сиділи в театральних ложах з оголеними плечима, обвішані коштовними прикрасами.
А настала війна, посунула на землю нашу темна фашистська сила, — і ці люди, які все мали, які могли насолоджуватися життям і його благами, що навіть не снилися мільйонам таких, як я, перші зрадили, переметнулися до ворога, кинулися лизати його грубі катівські чоботи. Як же так? Чому це сталося? і куди поділася та прославлена наша пильність, від якої не міг заховатися жоден ворог народу — від найбільшого до найдрібнішого? А тут же не якийсь дрібненький чоловічок, а полковник Червоної Армії, начальник укріпрайону на Західному кордоні під Білостоком, чоловік довірений, затверджений у найвищих інстанціях, може, й самим товаришем Сталіном.
Я нічого не розумів. Як же так? Що ж йому було ще треба? Поки Сатана просівав усіх нас крізь решето смерті, цей полковник випав чи вистрибнув з решета і не просто, щоб зберегтися, а щоб перекинутися на бік ненависного ворога і стати таким самим ворогом народові, який дав йому життя, дав йому все, зробив тим, ким він був.
У паперах зберігся загальний зошит, чернетка просторої заяви, що з нею полковник Дремлюга звернувся до фашистського командування, якому без жодного пострілу здав свій укріпрайон першого ж дня війни.
Здригаючись од огиди, читав я холодні слова, написані холодною рукою ворога не простого, не випадкового, не жертви тимчасового настрою, миттєвого переляку, не примітивного перебіжчика, який рятує свою шкуру, а там хоч потоп! Ні, це був ворог за переконанням, ворог від народження, людиноненависник і людожер за покликанням. Він був навіть страшніший за генерала Власова, який до війни служив чесно й віддано, дивізію, якою командував у Київському військовому окрузі, зробив найкращою в Червоній Армії, в перші місяці війни на Україні, тоді під Москвою відзначився так, що був призначений командувати армією і заступником командуючого фронту. Зраду Власова можна б якось пояснити нашими жахливими провалами на фронті, його зневірою в можливість розбити фашистів. Це зрадник і ворог зі зламаною душею. А Дремлюга, який здає укріплення фашистам першого ж дня війни, підносить їм на блюдечку — хто це, як його назвати? і чому ж його не викрито й не знищено тоді, коли викривали й знищували ворогів народу?
Я нічого не розумів. Коли б не живий Дремлюга сидів десь піді мною у підвалі і не оці фотографії й документи, я ніколи б не повірив, що таке справді може бути.
Падіння цього чоловіка не мало меж. Він згоден був на все, аби тільки мстити більшовикам. Фашисти зробили його обер-лейтенантом (після нашого полковника!) — він з радістю прийняв цю подачку. Його послали карателем у Прибалтику — він палив, вішав, стріляв ще з більшою жорстокістю, ніж це робили німці, і незабаром став уже майором і забрав до себе дружину і її сестер (ось звідки їхня польська і латиська чи литовська мова!) Чужої крові і чужих мук він не помічав, не знав і не хотів знати, для цього катюги взагалі не існувало на світі нічого, крім фашистського командування, перед яким він лакействував і звивався, мов огидний хробак, мов зажерлива гусінь, та ще його коханої дружини і її родичів, про блага для яких Дремлюга з купецько-бухгалтерською дріб’язковістю невтомно дбав протягом усіх цих страшних років, домагався, випрошував, канючив. Я не міг збагнути, навіщо Дремлюга зберігав усі документи? Перед ким мав намір звітувати? Хіба що перед самим господом богом в день Страшного суду? Крім фотографій, листів, посвідчень, копій наказів про пересування Дремлюги по службі (служба? катівський промисел, а не служба!), про нагороди й заохочення, тут були його заяви, просьби, домагання про матеріальне забезпечення дружини і її сестер, німецькі продовольчі картки, всілякі посвідчення, навіть поїздні квитки. Не було тільки жодного документа, жодного листа до дружини про те, як він опинився у власовській армії, хто повернув йому звання полковника і хто зробив особистим ад’ютантом генерала Власова? Може, сам генерал? Та, судячи з деяких паперів, Дремлюгу підклали Власову, як зозуля підкладає своє яйце в гніздо дурній пташці, самі фашисти. Влаштувавшись на новій службі, передбачливий полковник мерщій перевіз свою дружну родиноньку з Прибалтики, де вже чутно було гриміння радянської артилерії, в саму глибину Дойчланду — до Франк-фурта-на-Майні, і негайно став бомбардувати всіляких гауляйтерів домаганнями поліпшити житловий стан своєї дружини і її сестер, надати їй усіх пільг і привілеїв, належних дружині німецького офіцера, пам’ятаючи про те, що її чоловік — майор вермахту, має такі й такі відзнаки, відповідні права і так далі, і так далі, і так далі. Отож, у Власова — полковник, а для німців і далі Дремлюга був майором, посланим у штаб самозваної армії і для солідності обтиканий барвистим полковницьким пір’ям. Мабуть, вірний фашистський слуга ретельно доносив своїм хазяям про все, що він чув і бачив у Власова, та, ясна річ, копій цих доносів Дремлюга не зберіг. Зате в листах до коханої Віроньки він захоплено вимальовував світлу будущину найперше для них самих, і в своїх захватах дописався навіть до того, що в листі, датованому кінцем лютого сорок п’ятого року, тобто за два місяці до кінця війни, тоді, коли фашисти вже були розтрощені повсюди і не лишалося в них ніякісіньких надій, і ось саме в цей час бородатий прихвостень вибелькочу-вав: "Дорога Віронько! Вчора мав бесіду з Андрієм Андрійовичем, і він сказав мені, що більшовизм буде розгромлений".
Андрій Андрійович — це генерал Власов. Навряд, чи був він уже таким ідіотом, щоб у лютому сорок п’ятого не розуміти безнадійності свого становища. Хіба що, знаючи, хто насправді його "особистий" ад’ютант, до кінця грав роль перед Дремлюгою, а той далі грав роль перед власною дружиною (і перед фашистською воєнною цензурою), хоч обидва діяли за принципом шкільного вчителя арифметики: два пишемо, три запам’ятовуємо, — і, вже не маючи сумніву, що фашизм розгромлений навіки й безповоротно, все ж для власного збереження, підставляли в свої висловлювання на законне місце фашизму — більшовизм.
Я сидів над цими проклятими паперами до пізнього вечора.