— С. [49 запис від 7 лип. 1857 р.]
633 Ibidem. — [С. 48, запис від 6 лип. 1857 р.].
634 Куліх — поляк, унтер-офіцер, в Новопетровській залозі був "каптенармусом".
Найбільш з душею співав він пісню: "Тече річка невеличка з вишневого саду". Слухаючи оцієї чарівної пісні, я забував, що слухаю її в казармі. Вона переносила мене на берег Дніпра, на рідну мою Україну любу. Я довіку не забуду того сумирного, напівголого горопаху, що, було, латаючи свою сорочку, переносить мене своєю піснею далеко, /324/ далеко з душної казарми. Своїм складом і поводженням Скобелєв не скидався на бравого жовніра, от за се найпаче і я шановав його. Рота вважала його за людину чесну і розумну. Твар його була смагла, партацька, та ще й віспою подзьобана. Не вважаючи на те, світилася вона відвагою і благородством. Віч-на-віч признався він мені, що він утікач з крепаків. Коли ж його злапали яко волоцюгу, він сказав, що він "не помнящий родства", не пам’ятає роду, ні рідного краю. Віддали його в солдати і тут дали йому прізвище Скобелєв, на честь відомого балаклія московського, інваліда Скобелєва. Небавом після приходу до Уральська 2-ї роти, командир її Обрядін, спостерігши, що Скобелєв — людина чесна і твереза, але до фронту не вдатна, взяв його до себе за "деньщика" (слугу). Скобелєв неумисне зробився знавцем таїн свого командира і сталим лакеєм його полюбовниці. Не минуло й півроку, як глевтяковатий лакей Скобелєв, знов таки неумисне, став полюбовником полюбовниці свого командира. Раз якось, під годину сердешного поривання, оця облеслива зрадниця розповіла Скобелєву, що на його адресу прийшло два місяці тому назад з Москви 10 карб. Прислав їх Скобелєву колишній товариш його — волоцюга, що став тепер крамарем. Гроші ті прийняв Обрядін. В доказ сього вона показала Скобелєву коверту з п’ятьма печатками. Ще тоді, як Обрядін був за батальйонного ад’ютанта, дак і тоді вже підстерегли його і довели, що він краде гроші, які приходять поштою на адреси солдатів. Довідавшись про такий вчинок свого начальника, Скобелєв прийшов до його з порожньою кувертою і вимагав віддати йому 10 карб. Обрядін на те відповів ляпасом по пиці, а Скобелєв дав йому здачі, теж ляпасом. Коли б се сталося сам на сам, на тому б і ділу квит, але ж вчинок стався прилюдно, були при тому шляхетні свідки з офіцерів. Посоромлений Обрядін, арештовавши Скобелєва, доніс про сю подію начальству. Нарядили слідство; після слідства Обрядіну велено покинути службу, а Скобелєва судили військовим судом. По присуду суда Скобелєв перейшов, як кажуть солдати, через "зелену алею", себто прийняв 2000 шпіцрутенів, та й пішов до Омська на сім літ в арештантські роти". "Сумна пригода, — додає далі Шевченко. — Горопашний Скобелєв! родився ти і зріс в неволі. Заманулося тобі покуштувати широкої, солодкої волі, і залетів ти в "радікуль" (так жовніри звуть Новопетровський форт).
635 Едикуль. — Ред. /325/
Співуном-пташкою залетів ти до моєї тюрми з України, буцім на те тільки, щоб своїми піснями солодкими та журливими нагадати мені мій любий, мій безталанний край. Бідолашний, безщасний Скобелєв! Ти чесно і благородно вернув ляпаса шляхетному злодюзі, грабіжникові і за сей чесний вчинок ти пройшов "крізь строй" і поніс тяжкі кайдани на безлюдні береги Іртиша і Омі. Чи то в своїй тяжкій неволі зустрінеш другого такого уважного і вдячного товариша-слухача твоїх солодких, журливих пісень, яким я у тебе був? Стрінеш! Та ще й чи одного такого, як і сам єси, — невольника-сироту, земляка-варнака таврова ного. Він на твої тяжкі кайдани проллє сльозу подяки за радісні, рідні серцеві пісні. Горопашний, безталанний Скобелєв!"
Наведена доволі довга виписка з Шевченкових Записок має для нас велику ваґу не тільки задля характеристики того начальства, що тримало в своїх руках генія українського слова, прибраного в солдатську одежу; з наведеної виписки ми, наче в дзеркалі, бачимо думки, душу і серце самого Шевченка і оозуміємо, яких мук мусив він зазнати не за себе самого тільки, а ще й за других! Що діялося в тому ніжному серці під оту годину, коли Скобелєва вели через "зелену алею"?! Я ладен признати, що навіть Потапов не допустився такого катування, щоб вирядити і Шевченка до гурту справників "алеї", бо ледві чи й виніс би Шевченко таке мордування; але я не запевнятиму, щоб так чи інак начальство не загадало і Шевченкові бути хоч здалека свідком тієї тяжкої кривавої драми в "зеленій алеї".
Та чи одна ж там була така драма? Так-от, головними опікунами і доглядниками нашого поета, головними справ никами в Новопетровському форті над ним лютої кари, при значеної царем Миколою I, — були Потапов та Обрядін, маючи в руках суворий наказ Обручова "не дозволяти Шевченкові ні писати, ні малювати, ні навіть мати у себе якібудь пристрої до писання або до малювання", себто папір, атрамент, олівець і таке інше 636.
636 Киев[ская] стар[ина]. — 1889. — Кн. III. — С 572.
III
Погляньмо, яким чином Потапов з Обрядіним справляли свій догляд?
Коли Шевченко, прибувши в Новопетровське, першим /326/ разом ставився перед Потаповим, останній, маючи вже приказ про його безпосередньо від Обручова і відаючи, хто такий Шевченко і за що його заслано, спитав його:
— Ти за політичні справи попав в солдати?
— Да (так), — відповів Шевченко.
— Не "да", а "точно так, ваше благородне", — перебив його Потапов.
— Точно так, ваше благородне! — поправився Шевченко.
— Гляди ти у мене! — промовив Потапов, киваючи на його пальцем. — А то я виб’ю з твоєї голови оту "дурь" (дурницю). Йди в казарми і звідтіль без мого дозволу ні ступня нікуди 637.
"Закинули Шевченка в казарму, приставили до його "дядьку", — каже Косарєв 638, — стали ганяти на фортові роботи і на муштру. Все оце само з себе було діло не вельми легке задля всякого, навіть простого чоловіка, взятого на службу прямо від плуга, а для Шевченка, хоча він і не був пестуном долі, було тим паче тяжко, що він попав під начальство Потапова... Допікав Потапов Шевченка, — каже далі Косарєв, — не тим, що не чинив йому жодної пільги, про пільгу Шевченко і не гадав, відаючи, що Пота пов тільки справник приказів вищого начальства. Ні! він допікав його усякими дрібними, нікчемними і зовсім непотрібними причіпками, зовсім наче він глумився, знущався з чоловіка, що й без того вже притерпівав" 639.
"Дядько" пильно стеріг Шевченка: запопадливо побивав ся, щоб у його не було ні олівця, ні паперу, щоб він нічого не писав, не малював. В казармі він очей не зводив з свого узника; а коли Шевченко виходив з казарми, чи на муштру, чи просто подихати свіжим повітрям, "дядько" трусив його, шукаючи, щоб у його ні в кишені, ні за пазухою, ні в чоботях, ні деінде не було ні паперу, ні олівця. Так розповідав сам Шевченко Агаті Омелянівні Усковій 640. Зараз побачимо, що тут не прибільшено ніже єдиної непевної риси, бо і Косарєв свідчить нам, що і сам Потапов чинив з Шевченком те саме, тільки в гіршій ще формі, бо чинив не в казармі, а на плацу прилюдно.
637 Русс[кие] вед[омости]. — 1897. — № 199.
638 Ibidem і Киев[ская] стар[ина]. — 1889. — Кн. III. — С. 572 і далі.
639 Ibidem.
640 Лист Ускової. /327/
Не треба дивоватися щирості і запопадливості "дядька" — темного жовніра, але ледві чи вдержиться хоч яке заскориніле серце, щоб не забитися, довідавшись, що витворяв Потапов.
"Оце було, — повідає Косарєв 641, — ні з того ні з сього возьме Потапов і почне на плацу вивертати у Шевченка кишені, щоб запевнитися, що нема у його олівця, чи паперу, чи чого-небудь написаного або намальованого. Або оце, спитавши про що-небудь у Тараса і почувши з уст його відповідь, висловлену не зовсім так голосно, як повинен голосно відповідати жовнір, Потапов почне за се знущатися з його. Або знов причепиться і знущається з Шевченка, що не так він дивиться, як треба: чому очі його дивляться не вгору, а вниз і т. ін.
Більш за все Потапов мордував Шевченка муштрою, вимагаючи, щоб поет докладно вмів "виправку", муштру з рушницею і "шагістику" (марширування). Муштра, звісно, тоді (а може, й тепер ще, не відаю) становила ідеал солдатської освіти, але, немов наумисне, Шевченкові оця "освіта" не давалася.
З журналу поета 642 відаємо, що до військової служби і до військового стану у його була непоборена прирожденна антипатія. Знаємо, що коли йому вичитано конфірмацію, він сам собі сказав: "Не зроблять з мене салдата"; відаємо, що, по думці поета, "бравий жовнір менш за осла походить на чоловіка", тим-то поет "жахався й думки походити на бравого жовніра" 643. Вже ж і оцього самого досить на те, щоб військова муштра була про Шевченка не тільки осоружною, але пекельною мукою моральною. До того ще і фізична постать його не придатна була задля військової "освіти". Досить було подивитися на Шевченкову постать з рушницею на муштрі, щоб перейнятися і сміхом, і тугою . Людина він був трохи присадковата, пентюховата, не вдатен був ходити без перехилу з боку на бік, а від його вимагали маршировати з рушницею "рівно, наче по струні".
641 Киев[ская] стар[ина]. — 1889. — Кн. Ш. — С. 573.
642 Записки..., 19 черв. [1857 р. (Кобзар. — Т. III. — С. 181)]
643 Ibidem. — [С. 19].
644 Киев[ская] стар[ина]. — 1889. — Кн. III. — С. 573.
"Не досягти мені оцієї премудрості", — говорив з розпукою інколи після муштри Шевченко.
На муштрі більш за все допікав його Потапов "тихим учебным шагом". Задля людини з такою вайловатою постат-/328/тю, яка була у Шевченка, ледві чи можна примірковати гіршого мордованая і знущання, як муштровання "тихим учебным шагом". Я певен, що поміж моїх читачів вельми мало є таких, щоб тямили, що то таке "тихий учебный шаг". Тим-то й не завадить сказати кілька слів про його.
Незабутнього р. 1847 заведено було військову муштру і в тій школі, де я вчився. Таким чином, довелося і мені зазнати того "шагу". Я був тоді хлопцем-підлітком, значить, муштра не вельми гнобила мене; отже, й тепер, майже по 50 роках, коли я згадаю про той "тихий учебный шаг", дак наче хто приском сипне на мене! Яково ж то було коштовати той "шаг" Шевченкові, чоловікові 36-літнього віку? Мені здається, що найбільший мудрець не вгадає тієї розумної причини, з якої виводили потребу, щоб жовніри вміли ходити "тихим учебным шагом".