Постіль, вчасно змінена на свіжу, домашній обід, поданий на стіл... І Василина вже відчула, що одруження — не масляна. Вона ж має багато праці в Інституті мовознавства, як аспірантка професора Тимченка, вона працює в науково-дослідному кабінеті, бере переклади у Держвидаві... Ось коли придалася польська мова, що знала від матері з дитинства. Тепер видавництво шукало на ґвалт перекладача творів Ванди Василевської, — і тут Василина показала себе блискучою перекладачкою. Зараз за одним зданим перекладом дали їй другий. Коли все це тепер робити, як удома... е-ех! А тут ще й захворів старий чоловік. Спочатку з'явилися перші ознаки параліжу, а потім і повна непрацездатність. Василина розбивалась як могла, із хворим стариганом на руках, — а тут ще й сестра Олеся приїхала в гості...
Чула я тоді свідчення двох сторін. Не сподобались нові родичі одне одному. Олеся мені на Василину нарікала: "Та вже краще із святою водою, ніж із гнилим квасом". А я раз випадково зайшла, коли він був сам, і наслухалась нарікань на "ту ситу, тупу міщанку, захоплену усякою порожньою метушнею".., що нею була його нова родичка.
Невже нема ніякого виходу? Він знайшовся. Влаштувала Василина свого старого чоловіка у якийсь старечий будинок, і то тільки тому, що він був член партії, педагог із великим стажем і інвалід.
Ото така сумна історія Василининого одруження. І тепер, коли вже чоловіка не стало, я могла частіше заходити до неї, а вона приходила до мене, ми співали знов удвох "Коли розлучаються двоє", що навчив ще в Ставищах Дмитро Загул, та інші ставищанські пісні. Співали й тієї, що всі київські няньки, дівчата з навколишніх сіл, співають, а як сядеш на пароплав, то й там її на палубі почуєш:
Гей, вітер з поля да хвиля з моря, Ой, да болить мене голівонька з горя.
Ой, мій милий, да на роботі,
Гей да на ливарному, гей, на заводі.
Що він робить да поробляє,
Гей да мідні трубоньки гей виливає.
Де взялися да вражі люди,
Гей да поламали да мідні труби...
Василина навчила мене нової, що її вона вивезла з Полтавщини, як минулого літа їздила з чоловіком у гості до його родичів. Весільна, така тонко-делікатна, як камерний романс.
Та сухий терен, сухий терен, нечесаний, До нової світлиці принесений.
Та розступіться, подруженьки, ще й ви, люди, Ой, щось мені мій батенько казать буде...
Та буде мене мій батенько покланяти, Буде мені щастя-долю дарувати.
Та даруй-даруй, мій батеньку, щастя-долю, Та не давай мене заміж молодую...
Пісня — це був фундамент нашої дружби, а на ньому ми вже могли про свої задушевні без маски думки, настрої й почування виявляти. І це так потрібно, як щоденне вмивання. Дружба — це щоб бути, як із собою, та не боятися бути висміяною. І ніхто так не інтерпретував пісню, як Василина, ми вдвох.
Що було далі з її чоловіком — не знаю. Василина ніколи не казала. І це тоді почалась усушка дружнього тепла. Може й раніш, та я не помічала. А почала помічати, як нам пісні не виходили. Ще як не виходили в компанії Андрія Більмача, — нехай! Але ось ми вдвох. Василина прийшла до мене, ми пішли на Аскольдову Могилу й сиділи нагорі, дивились на чернігівські ліси, сині далі. І що це таке? Пробували співати — жадна пісня чомусь не виходила. Жадна, що згадували, не викликала блаженного настрою. Це вже була не та Василина. На мої струни вже відгуку не було.
9
Я собі сиджу в Києві, чекаю продовження "Листів..." друком, ходжу з Василиною на Аскольдову Могилу, бачуся з Агатою, закінчую "Кубань...", радію читанням листів від Пайова та інших про успіх "Листів...", а й не знаю, що разом із успіхом громадяться над головою тучі. Перша "ластівка" — лист від Пайова з описом, яка "заварюється каша", лист Ґладкова, фейлетон у Известиях та з запрошенням, і то рішучим, приїхати на пленум ЦК "Плуга". "Ми подивимось на вас, а ви — на нас". Я думала, що це — продовження успіху, ось чому хочуть бачити. А воно було то так, тільки ще й значно гірше.
На цьому пленумі виступив Сухино-Хоменко, тодішній офіційний партійний критик, із громами: закинув мені, що я абсолютно перекрутила дійсність, написала неправду, ніякого привиду голоду в степовій Україні нема і що все оте моє писання про побут у комунах — бабські теревені про химині кури. В нарисах нема конструктивного підходу до побудови нового комуністичного суспільства... Промова була далеко гостріша й політичніше стилізована, я тільки відновлюю головні контури, як мені запам'яталося. В тому ж дусі виступив у журналі Критика Андрій Хвиля (ч. 11, 1928): моє писання про старе село — крик відчаю куркуля, єфремівська концепція, ще й оголена...
Так от чого вони так рішучо запрошували на цей пленум! Я мусіла вставати на цьому велелюдному судилищі і щось відповідати. Мабуть таки вставала і щось говорила, а може й мовчки вислухала, бо це більше подібне на мене. Якщо я відповідала, то єдине, що я могла сказати: так бачила, так чула, так написала.
Але мене взяли ще на сповідь окремо. Той самий Сухино-Хоменко і ще хтось невідомий мені. І знов мене випитували, як це я так могла написати. Я їм знов повторила, що таке бачила. Навіть про яйце біля Ненаситця, засмажене на олії й про нарікання на облігації, викачку хліба... Я нічого не видумала. На це мені було сказано, що я політично неграмотна і треба читати газети.
От це то була істинна правда. Газет я не читала, і того жаргону не сприймала, не вміла ним орудувати. Може вони й викликали мене, щоб побачити увіч, чи це справді "єфремівська концепція", "вилазка КЛАСОВОГО ворога". Побачили наївну, політично неписьменну дівчину.
Але ж я сама це знала, як писала. Покладалася на "Плуг", там побачать, щб політично витримане, а щб ідеологічно негодяще. То Пилипенкові, Панову й Дукину — "матеріял надзвичайно цінний", а цим цадикам — "єфремівська концепція". В Харкові тоді казали мені, що не тільки плужанам... — Зустрічаються на вулиці, витягають із кишені Плуг, питають: "Читали? Та це ж цікавіше за роман Головка, хоч і нарис". ("Бур'ян" Головка в той час вважався вершиною післяжовтневої літератури)...
Отак попала я, аполітичне теля боже, в якусь гущу політичної розгри. Може на цьому й кінець? Еге, це був ще тільки початок! За цим пішли довгі роки агонії й викидачки мене з літератури, але тепер обірву тільки на тому, що було зразу по цім пленумі.
* * *
Як не знала я, що торкнулась забороненої теми про голод, так не відала й про заборону другої. В нарисі про комуну "Авангард" я зачепила русифікаційний курс Москви на Україні, висловлений устами Ф. Ґладкова. "Зачем возрождать допетровскую эпоху, гальванизировать трупы? Говорите по-русски!" От цього то вже не подарували українські письменники, почалася дискусія. Сам же А. Хвиля, що припечатав мою літературну долю "криком відчаю куркуля", він виступив проти російського шовінізму, покликаючись на "письменницю Д. Гуменну", яка виявила зразок великодержавного шовінізму у Ф. Ґладкова. На це обзивається Ґладков, а за ним газета Известия статтею "Проказы тети Хиври", — заперечують, відпекуються, звинувачують "Плуг" "в злостном укрывательстве переписки", відбуваються засідання, виносяться постанови... Посипались листи, а на них я мала відповідати... Підсумовує всю дискусію С. Пилипенко статтею "В чім помилка Д. Гуменної", у жур. Плуг ч. 1, 1929 р. і бере мене під захист. Так за пару місяців стаю "всесоюзною знаменитістю". Справді, є чому заздрити!
Я не входжу в деталі, бо все це більш-менш повно зібране у збірці, яку я змонтувала з матеріялів мого архіву.
* * *
А які інші вражіння від того перебування в Харкові? Ну, от, я йду сходами якогось величезного готелю на 4-й поверх, а зо мною йдуть плужани Товстоніс і Олешко. Вони спиняють мою швидкість, кажуть, що треба поберегти серце, тоді воно й тебе побереже. Вони значно старші, солідні люди, у віці Будяка. А ось Василь Чапля, справді чапля — довготелесий. Він з Дніпропетровського, працює в журналі Зоря, поет. Досі я не помічала його, а входить він у мою свідомість у відчинених дверях готельної кімнати. Я стою по один бік дверей, у кімнаті, а Чапля по другий, у коридорі, — женихається і говорить усякі пласкі та провінційні банальності... Тоді я була в темноблакит-ній фланелевій блюзці з широкими "японськими" рукавами і чомусь відразу стала подібна на японку. То це дало Чаплі привід якісь дурацькі вірші імпровізувати, а потім за цим пішла спроба поцілувати. Несподівано, навіть для мене, дістає ляпаса по пиці і цим епізод кінчається. Більш я Чаплі не бачила. Зате друга частина цієї п'єси, вже за участю Василя Чапленка, відбудеться у Нью-Йорку через кілька десятків років.
Інший харківський епізод з цих самих часів (може тільки не в цей приїзд, бо ввижається, що то було літом). Я в товаристві Миколи Дукина, Андрія Пайова, Юрія Савченка і ще когось. Ярмоленка? Читаю в цім дружнім колі "Синій зошит". Прочитала — і запала мовчанка, шок. Не сприйняли, не сподобалося. Чи не Дукин наважився висловитись? "Занепадницькі настрої, песимізм. Ніякої СОЦІАЛЬНОЇ проблеми. Значить — конфлікт із суспільством?" Це ж було в розріз із усіма канонами тодішньої "пролетлітератури": нема в повісті ані КЛАСОВОЇ боротьби, ані патосу праці, ані позитивного героя — нічого! Я зрозуміла, що мені не треба нікуди лізти з цією повістю — і так вона й досі лежить. Нікуди не пропоную і власними зусиллями не друкую. Хоч одна користь із тієї харківської "апробації".
Ще один спогад тримається з цього вечора. Пішли ці друзі мене відпроваджувати, по дорозі зайшли ще десь на пиво. Я ще ні разу ніколи не була в компанії у пивній і не сприйняла це, як частування гості. Коли вийшли на вулицю, я вилічила в умі, скільки вони на мене потратили, і ткнула в руку (Дукинові, здається) мою долю витрати. Ото сміялися з мене, я думаю!
Ото називали — ким? Провінціялкою чи психопаткою? Але то був мій принцип тоді: нікому нічого не бути винною. А що я тільки копійками обгонилася й інших ресурсів не мала, то вийшов у мене такий неестетичний жест...
Десь у цьому ж часі зустрілась я з Варварою Чередниченко. Вона вже давно писала до мене шефсько-протеґувальні листи, як старша плужанка. Я навіть у неї ночувала, ми фотографувалися, вона мене научала, що треба вживати крем до лиця, бо "ти ж своє взуття змащуєш пастою, то чим шкіра твого лиця гірша за шкіру на черевиках?" Міркування повні резону, але я чомусь весь час забувала про цю мудрість із кремами.
Варвара була дитячою письменницею, видала тоді вже кілька книжок із дидактичною "мораллю".