"Чудово, пане Голий, чудово, нашого полку прибуло одним славним воїном. Скільки ж вам тих патронів? Сотню, дві?" — "Так, — подумав Явтушок для себе, — мені ще тільки бракує до цього нещастя на плечі вийти звідси з мішечком патронів на спині". "Десять штук!" — категорично сказав Явтушок, чим неабияк здивував Манжуса: "Так мало?" — "На вас вистачить, пане Манжус", — хотів сказати Явтушок, але сказав: "Хіба, пане Манжус, щось залежить від кількості патронів? Усе залежить від кількості пострілів. Іноді один влучний постріл…" — "А ви впізнали мене, пане Голий?" — запитав Манжус, зайшовши за стіл. "Щоб сказати, то ні, але щось таке стоїть у пам'ятку невиразне". Ще б пак, Явтушок пам'ятав його добре, напередодні самої війни він об'явився у Вавилоні під виглядом муляра, чудово складав селянські печі. Саме перед тим Явтушок спалив кілька хат підряд, щоб мати можливість сплатити за них страхові, кільканадцять же нових хат зведено було на ті ж страхові з минулого року, тому потреба в майстрові печей була велика. Дуже обносилися печі і в старих хатах. Сталося ж якось так, що старі майстри печей вимерли, а новим ні на чому було взятися, хатнє будівництво завмерло на тривалий час, — у Вавилоні будували переважно громадські будівлі — стайні, корівники, комори й таке інше, аж доки страховий геній Явтушка не примусив вавилонян та й довколишні села подумати про нові житла. Так бурхлива діяльність одного викликала необхідність в іншому. В оцьому самому майстрові печей. Юхим Манжус був із тих, кого зіслано за сто кілометрів од кордону, однак він не осів на сто першому кілометрі, а прибув аж сюди, до лемків, пересипав кілька печей в Зелених Млинах, але розлаявся з лемками, нібито ті мало платили йому, й перебрався до Вавилона. Лук'ян Соколюк старанно перевірив його документи — майстер мав паспорта з правом прописки за сто кілометрів від прикордонної смуги. Вавилон не мав підстав відмовити майстрові у наданні притулку, хоч то був час посиленої пильності.
Квартирував він у баби Отченашки, платив їй за стіл і за хату, а печі будував справді чудові. Небо викладав із синього каменю, коминки оздоблював карнизами, а замість одної ковбашки робив їх кілька — для солі, для сірників і навіть для щіток та мітелок, щоб ними прибирати піч. Декотрим, хто міг за те заплатити, розписував печі павичами, півниками або ж орнаментом зі старовинних вавилонських рушників. Явтушок хотів був пересипати і свою піч, вичовгану дітьми до неможливого, з напівуваленим небом. Якось весь день ходили вони з Прісею по хатах, де вже стояли печі цього знаменитого майстра, обрали собі гарний взірець (зупинились на печі Скоромних, витворі й справді несподіваному для Вавилона). Коминок скидався на суцільну стіну, оздоблену старовинним вавилонським розписом, з хитро вмонтованою каглою, з велетенськими штандарами, а сама піч була як затишна двоповерхова кімната, замість звичної лежанки на другий поверх вели східці, викладені з червоної цегли. Просто любо зняти чоботи й піднятися по тих східцях на теплу піч, і хоча й надворі стояв червень, але Явтушок з дозволу Стратона Скоромного, господаря, зняв чоботи й залюбки здійснив те сходження на свою майбутню піч. Більше того, він навіть полежав на ній у своєму чиновницькому костюмі, щоб уже остаточно впевнитись у всіх перевагах такої печі. "Роблю!" — сказав він, сходячи вниз. Але в цей день майстром зацікавився Пилип Македонський, і Явтушку так і не вдалося поставити нової печі. Майстер печей опинився у знаменитій колись Брацлавській тюрмі, казали, що він начебто виявився агентом Німеччини, власники складених ним печей з підозрою позирали на його витвори, хтось навіть подейкував, що всі ті печі одного прекрасного дня зірвуться од мін, які той шельма позамуровував під печі. В Зелених Млинах начебто кілька печей вибухнуло в перший день війни, у Вавилоні ж все обійшлося, печі стоять і досі, дехто вже ніколи не повернеться до них з війни, не зійде по східцях на свою диво–піч і Стратон Скоромний, Явтушок власноручно поховав його на річці Синюсі. Самого ж майстра дідько не взяв, сидить у чорному сукні, з якого Велика Німеччина шиє мундири для поліцейських ("…і то ж треба наготувати наперед саме отакого густого чорного сукна для цієї зрадливої братії", — подумав Явтушок, совість якого цієї хвилини була налаштована так, що він навіть подумки не дозволив приміряти на себе чорного мундира). А ось піч таку, як у Стратона Скоромного, Явтушок не проти б мати у своїй хаті.
— Пане Манжус, — почав Явтушок, поклавши патрони до кишені, — ваші печі й досі викликають захоплення у Вавилоні, й хоч ви зараз при поважному чині, та чи не могли б ви… Даруйте, звичайно, можливо, з мого боку це зовсім нечемно, але для справжнього українця піч однаково, що олтар для віруючого. То і тепло, і затишок, і спочинок, і лікарня, а якщо піч іще гарно змайстрована, тоді це і насолода для ока. Я хотів би мати піч з отими червоними приступцями, пане Манжус. Краса неймовірна, піднімаєшся туди, як до храму…
Манжус був зворушений такою мовою, очиці у нього заіскрилися, а вусики "а–ля Гітлер" наїжились від посмішки (тоді майстер мав нормальні людські вусики, завважив Явтушок).
— Пан Голий має марки? — запитав майстер.
— Досі не бачив, які вони. У Вавилоні ходять поки що наші гроші.
— Мовчіть про них, з цими грішми покінчено назавжди. Якщо пан Голий заплатить мені ось цими, — він вийняв з нагрудної кишені пачку й подав Явтушку, — то я згоден поставити йому піч. За тисячу марок! — засміявся Манжус, відбираючи від Явтушка німецькі гроші.
Його сміх пройняв Явтушка до живого, то був якийсь зверхній сміх, і Явтушок тільки й сказав на те:
— Е, не кажіть, наші гроші були куди більші за розміром і справляли враження. Ви мали коли–небудь в одній купюрі тисячу карбованців? А я тримав, і не раз, коли платив погорільцям страхові. Але ж піч за тисячу марок? Коли в мене поки що немає жодної…
— Будуть… Коли ви вже стали на цей шлях… пане Голий.
— На який шлях?
— На який? Хіба вам треба пояснювати? Хіба гвинтівку пан Ріхтер може видати першому–ліпшому? Вам не про піч варто думати, пане Голий, а про Сибір. Повернуться наші — вони нізащо не подарують вам цієї гвинтівки з рук шефа гестапо.
— Але ж ви… Як я бачу… також при оружжі? — ("Випробовує, бестія", — подумав Явтушок).
— А ви що ж думали? Що Глинськ може обійтись без Пилипа Македонського?!
— Невже це товариш Македонський? — мимоволі вклонився Явтушок, вельми близький до того, щоб повірити у своє припущення. Він знайшов навіть дещо спільне в рисах обличчя, але вуса примусили його відкинути геть це припущення, і він додав, готуючи собі шлях відступу: — Я жартую, звичайно, пане Манжус.
— А ви не жартуйте, бо це, може, він у моїй особі. Зміна властей ще нічого не визначає. І при німцях можна залишатися патріотом і навіть Македонським. Якщо отут (він показав на душу в чорному сукні) б'ється справжнє серце. Я певен, що, якби Македонський міг опинитися тут, то від цього ми з вами, а втім, я можу говорити тільки про себе, ніскілечки не програли б. І коли мені випала така можливість, то я скористався з неї без найменшого вагання. Хоч, як ви знаєте, у мене були підстави переметнути до них. Ну, а ви хоч вагались?
— Вагався. Дуже вагався… — зовсім розгубився Явтушок, не знаючи, хто перед ним.
— І що? — Манжус пройшов до дверей, виглянув у коридор. Причинив двері.
— Як бачите. Опинився при тих інтересах, що й ви…
— Вам можна вірити? Товаришу Голий?
Явтушок мовчав. У ньому змагалися страх і совість, але страх явно переважав, і Явтушок не зміг відповісти щось певне на запитання Манжуса. (Не то пана, не то товариша — ось у чому заковика для Явтушка.) Манжус чекав, постукуючи пучками пальців по дикту стола. Звук такий, наче в тих пучках метал, олово. Явтушок на ту хвилю не міг згадати, з якого металу робляться кулі. Він все ж видобув відповідь, чи не єдино можливу за таких обставин:
— Можна, пане Манжус. Але ж не так відразу…
— Чекати ніколи і ніяк. Завтра вже може бути пізно… Підійдіть ближче. Не бійтеся. Тепер–то вже вам боятися нічого…
— Авжеж, авжеж… — Явтушок поставив під стіну свою гвинтівку, щоб бодай трішки дати душі спочити від неї.
— Крім мене і вас, жодна душа не повинна знати про це. То смерть, муки, тортури…
— Кажіть, доки я ще живий…
— Вони зігнали з навколишніх містечок сюди близько двохсот єврейських родин. Ви, певно, бачили їх, вони мостять дорогу.
— Бачив. Вітався з ними, там багато знайомих. З самого Глинська. Лейба Маркович, Абрам–ковбасник, мій цирульник Матвій, я ж бо останні роки, будучи при службі, стригся тільки в Глинську. А ковбаси, які витворяв Абрам! Я кращих ковбас не куштував ніде в світі. — (Явтушок далі Глинська ніде і не був, за винятком хіба що своєї відомої одіссеї в тридцяті роки, але тоді йому було не до ковбас). — Невже їх розстріляють? Невже їм, німцям, не потрібні ковбаси? Невже вони привезли сюди цирульників?
— Так, їх розстріляють. Можливо, завтра.
— Вони знають про це?
— Знають. Я їм сказав. Відвернути їхню смерть уже неможливо. Є наказ якогось Кейтеля армії і всім гарнізонам. Ці роботи вміють виконувати накази.
Вбіг зовсім молоденький поліцейський. Віддав честь з порога. Доповів:
— Пане начальнику, в Зелених Млинах затримано жінку, яка відмовляється, що вона Мальва Кожушна. Ми привезли її сюди. Привести?
"О боже! — зітхнув Явтушок. — Мені зараз тільки й бракує зустрічі з Мальвою Кожушною!" Манжус ніби вгадав його думки.
— Через півгодини.
— Слухаюсь. Геть схожа на Мальву Кожушну. По тій карточці, яку ви показували нам.
— Розберемось.
— То ж наша, — сказав Явтушок, коли кроки поліцейського вщухли за дверима.
— Я знаю. Вони вже приводять сюди третю Мальву, але байдуже. Я думаю, що самої Мальви в районі нема.
— Оті два Т у пана Ріхтера…
— Мерщій підіть скажіть це йому…
— Кому?
— Ну, пану Ріхтеру… Ми стоїмо на тому, що знаємо менше, аніж насправді знаємо. Чим менше знатимемо ми, то менше знатимуть і вони. Гадаю, ви мене розумієте?
— Я був ординарцем самого генерала…
— Дітей можуть розстріляти разом з дорослими. Не можуть, а напевне. Скільки Вавилон може переховати дітей?
— Коли?
— Сьогодні ж. Цієї ночі. На світанку вже може бути пізно…
— Скільки накажете, пане Манжус…
— Ви на підводі?
— На майдані на мене чекає Савка з кіньми.
— Це той, що вічно сміється?
— Перестав.