Він забавлявся з бульдогом, якого примушував таскати півпудову гирю. Видно, обом — і бульдогові, і господареві — ця тяганина подобалась, бо пес не зло гарчав, а господар сміявся.
Побачивши незнайомого, обидва, і господар і собака, припинили забаву і повернулись до нього. Пес хотів було навіть загавкати, але роздумав. Він підняв свою гарбузувату карикатурну голову на господаря, чекаючи розпоряджень. З його старечої, зморшкуватої морди двома нитками спливала слина.
Микола привітався і сказав, чого хоче.
— Працювали вже коли у млині? — спитав господар.
Парубок відповів заперечливо.
— Чому не в армії?
Микола сказав, що він полонений, колишній австрійський підданий і в справи Росії не втручається.
Ця відповідь, видно, задовольнила господаря, але він нічого не відповів, тільки уважно дивився на прохача і щось думав.
— Я прошу будь-яку роботу і певний, що з усякою справлюсь,— промовив Микола, щоб перервати мовчанку.
Господар наче не чув репліки.
— У вас ні документів, нічого,— сказав, ніби наперед знаючи, щох дійсно у хлопця нема жодного посвідчення.
Микола кивнув головою.
Господар подумав ще хвилину, дивлячись кудись в далечінь. Знову зовсім близько загупали легкі польові гармати. Тоді він вирвав з блокнота папірець, щось швидко написав на ньому і передав Миколі. Там було написано три слова: "Контора, зарахувати" і підпис.
Одержавши в конторі дозвіл вийти наступного дня на роботу у першій зміні, Микола пішов до вахтера подякувати за прийом і добру пораду.
— Ким же тебе призначили? — спитав вахтер, задоволений, що за його порадою хлопець одержав працю.
— Вибійником муки. Не знаю, яка це робота, але думаю, що з нею справлюсь.
— Справишся,—запевнив старий.—Я багато років працював вибійником. Потрібна сила і спритність, а тобі цього не купувати. Головне — будеш ситий, бо вже хто коло муки працює, не може не побілитись.
— Так-то так,— зауважився Микола,— але де я переночую?
— Якось порадимо,— заспокоїв вахтер. Він тепер говорив з Миколою, як з добрим знайомим або з сином.— Перемочуєш тут, у сторожці. Я не сплю вночі, на моїй лежанці переночуєш, а завтра — побачимо. Запросив би тебе додому, та зараз містом ходити страшнувато...
Проте вночі не довелось спати. Петінкою, в бік Балашовського вокзалу, втікали рештки білогвардійських військ. Харків терміново евакуйовано. З півночі і з заходу натискали червоні війська. Вранці дванадцятого грудня на спині ворога вони ввійшли у місто. У двір млина Дубинського в'їхав і став на спочинок кавалерійський ескадрон латишів.
Харків став радянським.
2
Завідуючий млина прийняв на роботу Миколу Гаєв-ського легко, без зайвих формальностей тільки тому, що сподівався дуже швидко приходу червоних військ, щоб мати на своєму млині прихильну людину, яка, може, коли і в пригоді стане, а інтуїтивно відчував, що юнак належить до тих, які пам'ятають зроблене їм добро. Гаєвського він вважав прихильником червоних, хоч і не питав, приймаючи його, про політичні переконання.
Сам Дубинський, інженер за спеціальністю, з робітниками поводився більш-менш коректно, тому, коли прийшла Радянська влада, він залишився керівником млина й надалі.
Микола несподівано став вибійником муки. Його праця, хоч і нелегка, не була дуже складною, і він швидко засвоїв усі прийоми старих робітників. Складалась вона з таких елементів: робітник надівав мішок на отвір широкої металевої труби, яка йшла з верхнього поверху і закінчувалась на якийсь метр від підлоги внизу. Труба була наповнена доверху борошном. Укріпивши мішок спеціальним ременем, робітник повертав важіль, і борошно падало в мішок. Наповнивши його таким чином, робітник закривав тим же важелем трубу, відв'язував міх, утрамбовував борошно і, коли його трохи педоста-вало, досипав із великої скрині, що стояла тут же, і готовий мішок на тачечці відвозив туди, де стояли вже десятки таких же.
З приходом Радянської влади до Харкова в колишньому млині Дубинського зроблено чистку серед робітників і службовців, що під час панування білих були прийняті на роботу в млині. Це був необхідний захід для очищення колективу від випадкового накипу: шпиків білої контррозвідки і іншого ворожого Радвладі елемента. Чистку влаштовано на вимогу самих робітників, які мусили терпіти цей накип під час короткочасового панування білих. Явних ворогів, на яких були докази, зразу викреслювали із списків, а тільки підозрілих викликали на допит. До таких належав і Микола. Його крмітетчики допитали особливо пристрасно.
— У вас лице інтелігентське,— відповів один із членів комітету на питання Миколи, чому його так старанно аналізують, коли він нічого не приховує про себе і коли він за робітничий клас і робітничо-селянську владу, в чому вони можуть переконатися по його роботі.
Опитавши, Миколу залишили на місці. Залишили також його безпосереднього учителя виробництва і напарника Охріма Гирю — молодого здорового парубка, дуже сильного фізично, що орудував вісімдесятикіло-грамовими мішками, мов іграшками. Його фігура на тлі блідих, виснажених голодом облич робітників і взагалі мешканців цього великого міста була дуже помітною. Він був чорний, як циган, широкоплечий, кремезний, мов дуб, що росте самотньо серед поля. Мав карі очі, в яких поблискували іронічно-злобні вогники, та міцні і гострі, мов ножі, зуби, бо перегризав шпагат, що ним зашивали мішки, мов нитку.
До Миколи він поставився відразу прихильно. Познайомив його у вільний від роботи час з обладнанням млина, поводивши його по всіх поверхах,—— від ковшів, де засипають очищене зерно, до вибійниць, з яких уже виймають різні сорти борошна.
— Будеш робити в млині — з голоду не здохнеш,— говорив він Миколі,— а деінде на хліб не 'заробиш. Ти ще не знаєш, що то Совєцька власть.
Ця фраза здивувала і насторожила хлопця, але він справді ще не знав Радянської влади. Він тільки чув про неї і то найсуперечливіші балачки.
— Хіба справді страшно? — спитав Микола.
— Побачиш сам,— була лаконічна відповідь.
— Чим? — допитувався парубок. Одначе Гиря не хотів більше говорити.
Микола відчув, що Гиря не прихильний до Радянської влади, але не міг зрозуміти, чому працює в млині, коли, з його ж слів, міг би й не працювати, а головне, чому під час чистки апарату млина його, Гирю, не скорочено.
З цим питанням Микола вирішив звернутись до свого єдиного знайомого в цьому великому місті, до свого добродія, сторожа на прохідній.
Перші дні він перебував у його сторожці, спав на його дерев'яному тапчані, а одного разу старий сказав Миколі, що знайшов для нього кімнату у своєї сусідки, таки в тому ж дворі, де мешкає сам.
— Далеченько звідси, таки добре далеко, але я старий, хоч і не щодня, правда, ходжу,— походиш і ти, молодий.
Кімната мала бути через два дні готова: хотіли її вибілити, прибрати, а Микола нетерпеливився, не міг дочекатись, коли ж настане це щастя і він по довгих блуканнях буде мати, нарешті, надійний і, головне, власний куточок, де можна буде і відпочити по праці, і почитати книжку, якої давно вже не мав у руках.
На його питання, хто такий Гиря, Аристарх Андрійович — так звали вахтера — відповів одним словом, але цілком ясно: куркуль. Він пояснив Миколі значення цього слова. Аристарх Андрійович Волков був грамотний чоловік. За молодих літ, як виявилось пізніше з його оповідань, він брав участь у робітничих страйках, сидів у тюрмі, дещо читав. Тепер все це лиш згадка. Проте він дуже цікавиться справами млина і його робітників.
— Чому ж його не скоротили? — спитав Микола.— Чи не знають, хто він?
— Знають, добре знають. Працює — хай працює, робітник він сильний, тут таких треба.
Минуло два довгих дні, і Микола перейшов у давно вимріяну кімнатку в дерев'яному будиночку, захованому у старому саду. Будиночок наймала колись у фабриканта теперішня його господиня Марія Адамівна Петрова. В страху перед революцією господар утік за кордон, будинок перейшов у власність держави, але в своєму помешканні залишилась Марія Адамівна, невеличка на зріст, худорлява літня жінка. В цьому будиночку вона провела свої кращі роки, тут народила двоє діток, які тепер уже дорослими стали; зараз вона жила любов'ю до тих двох діток і спогадами про своє краще минуле.
Будиночок колись стояв за містом (ще й зараз за ним тягнеться велика левада, на якій улітку кози пасуться), але згодом місто підійшло до будиночка і скоро обігнуло його. Зараз він уже вважається в місті, а район Гончарівка став Гончарівською вулицею. Це ж бо та Гончарівка, про яку писав колись Квітка-Основ'я-ненко, в цьому районі відбувалось його знамените "Сватання".
Поруч із цим будиночком у тому ж дворі стояла хатина на одну кімнату і маленьку кухню. В ній мешкав Аристарх Андрійович зі своєю старою дружиною.
Господиня прийняла Миколу дуже радо. Аристарх Андрійович встиг як слід розхвалити юнака і розповісти про нього багато хорошого. Жінка віддала йому кімнатку з окремим ходом, колишнє житло сина, який пішов по мобілізації в білу армію і досі не подавав про себе вістки.
"Тепер хоч мужчина в домі,— думала Марія Адамівна, коли Микола увійшов у кімнату і мало не дістав головою до стелі.— Не буде так страшно, адже ще не минув тривожний час".
Будинок, де мав мешкати Микола, складався з чотирьох маленьких кімнаток. Три з них замешкували господиня, її сестра Марія Василівна і дочка господині Сашенька, четверту віддали йому.
Всі три жінки були, по суті, безпорадними в новій ситуації. Господиня та її сестра навіть не помишляли про працю в установі чи на заводі,— через старість і немічність. Сашенька, хоч і поступила на роботу в Опродкомгуб (що зрозумілішою мовою означало: Окремий продовольчий комітет губернії), поки що на прожиток заробити не могла. Тоді в установах була введена часткова оплата праці натурою, це видавалось на початку місяця і в недостатній кількості, так що доводилось голодувати.
Господиня поцікавилась зразу, як харчується і де думає столуватись в майбутньому її квартирант. О, тоді це була важлива проблема. Власне, про їжу тоді тільки й говорилось. Закоханий парубок оповідав любимій дівчині, який пайок він одержує в установі, старі люди на дозвіллі оповідали собі взаємно, як вони їли колись, які страви варили їм дружини, якими виробами славились окремі булочні, що подавали в ресторанах.