Легкий вітрець навівав із саду ніжні пахощі троянд і ясмину: все навкруги дихало спокоєм, красою й поринало в знемозі; важко було повірити, що над полями панує гнітючо-томлива спека.
Кавалери гуртувалися коло чарівних дам; поважніші гості сиділи окремою групою ближче до кам’яної балюстради, обвитої зеленню плюща й посмоктували з довгих чубуків запашний дим турецького тютюну. Розмова і в тій і в другій групі точилася про Кармелюка та його останню витівку. Пан суддя вдесяте переказував, як його обдурив спритний і безсоромний негідник, а пані Агата, навпаки, запевняла своїх слухачів у тому, що вона одразу ж відчула, що прибулець — зовсім не шляхтич, а простий хлоп,‘ і навіть натякала про це чоловікові, та, звичайно, він не вважав за слушне послухатися дружини, і ось тепер за все поплатився нещас^ ний Хойнацький.
Хоча в обох групах панувала та ж сама тема розмови, але настрій був неоднаковий, і тоді, як статечні patres patriae38 з жахом говорили про загрозливу небезпеку й про кончу потребу всім виїжджати з сіл,— молодь весело жартувала, проектувала полювання на Кармелюка, посполите рушення під проводом чарівних дам, бо негідник не боїться нічого, але, із слів обізнаних людей, перед поглядом красунь пасує. І Розалія, й Агата охоче підтримували ці жарти, і хоч при якомусь нетактовному повороті розмови Розалію кидало і в жар, і в холод, але ніхто не помічав хвилювання красуні,
бо історія з графом була забута і її перетлумачив Демосфен зовсім по-іншому.
Пані маршалкова нещиро й весело цокотіла з Агатою, і стороння людина без найменшого сумніву могла б переконатися в тому, що Розалію пов’язувала з панею Агатою най-безкорисливіша й справжня дружба. А тим часом обидві крулеви панства насправді ставились одна до одної зовсім не з дружніми почуттями. Сьогодні ж Розалія була ще й дуже не в настрої: крім появи в їхній місцевості Кармелюка і воскреслих з цим спогадів про уявного графа, була ще одна обставина, яка інтригувала всіх гостей, господаря і найдужче Розалію: Янчевський, котрий ніколи не пропускав цього дня, тепер не з’явився.
—— Іду в заклад на сто золотих,— наполягав Рудковсь-кий,— що наш Славетний презус, не кажучи нікому й слова, кинувся слідами подільського Рінальдіні й раніше, ніж мй зберемо свої полки, він знову приведе його до нас на ланцюгу, як ведмедя!
— Ой ні, паи Демосфен не захоче завдати нам такої прикрості,— запротестувала Агата, надуваючи губки,— цим же він позбавить нас такої рідкісної забави: полювання на розбійника! О, справді, це чудова, иечувана забава!
— Трохи ризикована, найпаче для наших чарівних дам,— зауважив молодий Рудковський, котрий стояв за кріслом Агати.
— Ну, то що ж? Qui ne risque, ne gagne!39 — одкинула назад голівку Агата, лукаво й багатозначно усміхнувшись до свого кавалера і, нахилившись до Розалії, зараз же додала: —^Чи правду я кажу, душко Розаліє?
— О, цілковиту! Тільки ризик і надає веселощів усякій забаві і втісі,— поспішила підтримати подругу з веселою усмішкою Розалія, дарма що в душі її все росло й росло глухе роздратування проти cfcoro коханця, який посмів не з’явитися в цей день.
Маршалок не менше за свою дружину ремствував на приятеля за його відсутність.
— До лравди,— казав він, розводячи руками,—того ніколи не бувало... щоб він пропустив такий день: він же в нас у домі як своя людина... Ми ділимо з ним усе... І от, не написавши й слова...
— Зовсім незрозуміло,— підтримували господаря гості.
— А як на теперішні часи, то й зовсім кепсько! — сказав Пігловський.— Шельма Кармелюк ніколи не простить нашому славному Демосфенові свого арешту. Може, він того й з’явився в наших місцях, щоб помститися на Янчевськом^, і тому наш коханий Фелікс вчинив необачно, вирядившись сам додому, без належної команди...
— То так... то так! — закивав головою маршалок.—
0, скільки разів я казав йому: "Феліксе, на бога! Тебе занапастить твоя необачність!.."
— І цілком можливо, що негідник десь притаївся по дорозі,— провадив Пігловський.
— Дай спокій, пане! — озвався Бойко, який цього разу ие дрімав, а прислухався до загальної розмови.— Та невже ж та бестія ловитиме нас по дорогах серед білого дня, мов кухар курчат?
— Небезпеці треба дивитися просто в очі,— похмуро відповів Пігловський,— і якщо й досі немає нашого славного...
В цей час скляні двері у внутріщні покої відчинилися. На порозі з’явився козачок і сказав голосно: "Його милість пан Янчевський!"
— Янчевський! — скрикнули разом усі присутні.
— Нарешті, нарешті...— радісно заговорив маршалок, з невластивою для його постаті швидкістю підводячись з місця й простуючи до дверей.— Ох ти зра...— але маршалок не докінчив свого дружнього докору: крик подиву, змішаного з жахом, вирвався в нього; він підніс руки, немов перед ним постало якесь нечуване страховище, й застиг на місці.
Всі сполошилися, посхоплювалися з місць і обернулися до дверей.
— О боже! Що ж це з паном?! — скрикнула Розалія, а за нею й інші.
У дйерях стояв Янчевський, але його важко було впізнати: порваний одяг, його обличчя, руки, чуб — все було до такої міри вимазане в сажу й пилюку, що навіть тепер, при денному освітленні, він здавався якимсь жахливим страховищем.
Янчевський через силу ступив кілька кроків і, в знемозі впавши в крісло, яке трапилося, промовив беззвучно:
— Пограбували... Спалили... Пустили з торбами...
— Хто? Що? Коли? Як? — почулися звідусіль співчутливі й тривожні вигуки...
— Кармелюк!
Од жаху в дам вирвався крик і пробіг проміж гостей, що стовпилися навколо Янчевського. І слідом за цим криком на терасі запала мертва тиша. Всі з жахом дивилися на Янчевського, і ніхто не зважувався спитати його про подробиці страшної події.
— Бачите, панове, наскільки я був близький'до істини! — промовив після довгої паузи Пігловський.— Але, дорогий Феліксе, в усьому цьому страшному нещасті найкраще те, що ти сидиш тепер тут, з нами, здоровий і неушкоджений; що ж до втрати майна, то тут доречно буде згадати московську приказку: "Не имей сто рублей, а имей сто друзей". Ми ж, я сміливо кажу це від імені всіх, хто зібрався тут, ми всі* готові офірувати для тебе не тільки наше майно, а й життя, бо ти потерпів через нас!..
— О, так... усі... без винятку! — заговорили кругом пани.
— Випий же, друже мій, склянку вина,— Пігловський налив і подав Янчевському склянку,*— і розкажи нам, як і де сталося з тобою це нещастя?
Янчевський мовчки підніс склянку, мовчки випив і простяг Пігловському; Пігловський знову налив склянку. Цього разу Янчевський потяг напій уже поволі, великими ковтками. Спорожнивши склянку, він глибоко зіткнув і відкинувся на спинку крісла.
— Ну, пане Феліксе, що ж сталося, на бога... не томіть нас! — нетерпляче попросили разом Розалія й Агата.
Однак минуло ще хвилин десять, поки Янчевському повернувся дар слова. Нарешті, він одкашлявся, сів рівніше й, пробачившись перед панством за те, що змушений говорити сидячи, почав свою розповідь.
Поприсувавшись до Янчевського, всі завмерли, схвильовані одночасно і гострою цікавістю, і моторошним страхом. Ніколи ще перед‘Янчевським не було співчутливіше .настроєної аудиторії, ніколи ще для потоків його красномовності не було принаднішого змісту. І, незважаючи на страшенну фізичну втому, Янчевський перевершив себе. Він не шкодував фарб; до свого справді безвихідного становища додавав ще, скільки міг, жахливих ускладнень; на найстрашніших місцях розповіді зупинявся й обводив публіку таким жахливим поглядом, що в усіх завмирали серця. Кілька разів його
розповідь переривали скрикування не тільки дам, а й статечних шляхтичів; він дійшов до опису того моменту, коли сили покинули його, занімілі пальці ослабли, ноги сприснули з виступів цегли... над з’юрмленими гостями пролетів викрик розпачу. Агата заплющила очі й позатикала пальцями вуха, а Розалія трошки зблідла й прошепотіла, не відриваючи від Демосфена очей:
— Але далі, далі!..
— Далі...— промовив слідом за нею Демосфен, окинувши похмурим поглядом занімілий від жаху гурт гостей, і замовк.— Я полетів з каміна, гримнувся об підлогу і в думці передав уже свою душу панові богові...— Демосфен знову вробив паузу й, натішившись смертельним трепетом слухачів, провадив далі: —• На щастя, коли я несподівано впав, та ще в такому вигляді, забобонний жах охопив хлопа, який стояв у цій кімнаті на варті. "Чорт!" — закричав він не своїм голосом і кинувся з кімнати. Але цієї хвилини мені було досить. .Не знаю, звідки взялися в мене сили, але за одну мить я був у креденсі й кинувся до ляди. Але замкнена вона чи ні? Ух!! Холод вчепився мені кошлатими лапами в серце... Ноги помертвіли... Але я переміг себе й кинувся до ляди... Вона була одімкнена!..
Мимовільне полегшене зітхання вирвалося з грудей усіх присутніх; Агата розплющила очі й одвела од вух пальці, готова при кожному новому жахові затулити вуха.
— Я кинувся в погріб, опустив за собою ляду й опинився
в кромішній пітьмі,— розповідав далі після хвилинної паузи Демосфен.— В кишені ні кресала, ні трута! А тим часом не можна було гаяти й хвилини: розгубленість хлопів могла тривати одну хвилину, і ту ж мить дияволи догадалися б, який то чорт вискочив з каміна, й кинулися б доганяти мене. Треба було рятуватися... Я знав, що в кінці погреба є старі, потайні двері; вони здавна, ще мабуть з гайдамацьких часів, були зроблені там, а під час нещасливого походу Бонапарта я сам звелів поновити їх... Вони відчинялися на дні глибокого яру, зарослого всякими кущами... Треба було добратися до них; але як це зробити у цілковитій темряві? Погріб розгалужувався на багато ходів. Однак розмірковувати не було коли. Я кинувся вперед, навпомацки вгадуючи дорогу. З чверть години пробирався я так... Кілька разів мені здавалося, що я збився, холод охоплював мене з ніг до голови, потім я хотів вернутися назад, але якийсь внутрішній голос штовхав мене вперед і вперед, і це пішло мені на щастя: хвилин через двадцять я вперся в стіну.
Обмацавши її, я одразу наткнувся на залізні скріплення,..
То були двері... Чи повірите, панове, що від радості я мало не зомлів?.. Але тут же страшенний *жах охопив мене втрете... З глибини коридора до мене виразно долинули перегуки й крики хлопських голосів.
— Єзус-Марія! — скрикнула Агата, затикаючи вуха.
— Далі, пане, на бога! — нетерпляче кинула Розалія.
Всі навколо збентежились, але Демосфен і не думав поспішати; витримавши паузу, він провадив:
— Голоси наближалися, я натиснув з усієї сили на двері: вони були замкнені.
— Але як же ти врятувався від тих збойдів? Кажи, пане, скоріше! Не муч! — скрикнув, утративши терпець, мар-шалок.
— З жахом я пригадав, що всі ключі зосталися в моєму кабінеті,— розповідав Демосфен,— а голоси тим часом швидко наближалися! Я почав штовхати двері, натискувати на них плечем...