Христя — чудо! Я ніколи ще не почував себе таким щасливим. Ось яке учворив твій маленький Тесля! Ге? Тепер я вірю, що всіма нами ніхто так мудро не править, як саме життя. Максим".
Гапочка помер тихо, без конвульсій і лементу, так, напевне, вмирають великі поштмейстери. Мальва ж найбільше дивувалася з його пам'яті на людські листи. По них він вибудовував собі свій власний світ, з якого пішов так спокійно.
— І знову нас п'ятеро… — озвався машиніст.
Лише десь надвечір промінчик, обнишпоривши цю темницю, освітив обличчя Харитона Гапочки. Зсохле, вибгане життям і мовчазними передсмертними муками, з золотавими вусиками, воно все ще здавалось допитливим та зосередженим, наче намагалось збагнути причину своєї передчасної смерті. Поява Мальви тут могла бути тією останньою краплею, яка доправила Гапочку. Адже саме за неї він зніс страшні тортури минулої ночі. Але не виказав ні її, ні кого іншого. І раптом вона сама, жива Мальва Кожушна.
"Обережна будь, — шепнув машиніст, звільняючи для неї свої нари. — Один з п'яти — донощик. Вчора підкинули…"
Розділ восьмий
У Конрада Ріхтера, шефа гестапо так званого тепер глинського гебітскомісаріату (як все це дивно звучить для рідного Глинська!), була професійна звичка колекціонувати на своєму письмовому столі порожні партизанські гільзи, які залишились на місці сутичок, або, як сказав би про них літописець, які залишались на полі бою. Інколи це було два–три постріли, інколи більше, але Конрад Ріхтер неодмінно виїздив на місце події, як правило, вже по всьому, найдоскіпливіше вивчав позиції сторін, цікавився буквально кожним пострілом як з одного, так і з другого боку й наказував підлеглим визбирувати для нього всі партизанські гільзи, які тільки можна було знайти, щоб мати точне уявлення як про кількість людей, так і про нашу зброю. Потім він розглядав буквально кожну гільзу з допомогою лупи, тратячи на те чимало часу, сортував їх, відкидав зайві, залишаючи для своєї колекції лише те, що могло мати для нього більший чи менший інтерес з точки зору професіонала. Він мав маленьку втіху з того, що поки що в його гебітскомісаріаті не доходить справа до порожніх гільз із гармат, але набір іншої зброї вже був перед ним досить розмаїтий, а кількість власників зброї збільшувалась. Якщо судити по гільзах з останніх подій, то їх, злочинців, уже було сім або й вісім. Були там гвинтівки царського зразка, вже радянські напівавтомати СВТ, десятизарядні, наган, пістолет ТТ, іще дещо загадкове, можливо, як видалося шефові напочатку, навіть "максим", станковий кулемет, а те вже могло попахувати нападом на Глинськ. Однак при пильнішому дослідженні тих гільз, деформованих більше звичайного, Ріхтер зробив висновок, що це доконче якась нова зброя, якої не виявилось в його каталогах про легку зброю росіян. Та великі таємниці розкриваються здебільшого випадково. Між Вавилоном та Журбовом гестапівці натрапили на невідомого, що відстрілювався від них зброєю, постріли з якої своїм звуком нагадували залпи гармати. Невідомий втік під прикриттям ночі, але загубив свою зброю (напевне, не мав до неї більше набоїв), гестапівці й привезли її шефові, певна річ, приховавши від нього, що самому власникові зброї вдалося втекти. Шеф раніше нічого подібного не бачив, адже була то звичайна гвинтівка царського зразка, але обчикрижена майже "до пупа". Він дістав гільзу з патронника, яку невідомий не встиг викинути, пильно оглянув її під лупою, порівняв з тими, що раніше відносив до "максима", і вигукнув на радощах: "Віват!" Тобто він радів з того, що у партизанів нема ніякого "максима", а є оце одоробло, в якому так розносить гільзи. Великий німецький народ так і не зумів вигадати щось подібне, а ці повержені люди легко пристосували звичайну трьохлінійку для підпільного вжитку і тепер можуть ходити з нею навіть вдень, прогулюватись по Глинську, тримаючи свою "гармату" під полою. Досі він мав на столі таких гільз вже кілька, отож додав до рядочка і цю (він приколював їх шпильками на зеленому сукні) й замість слова "максим" пришпилив новий ярличок. Він не знав, що у Глинську віддавен існує таке гарне й коротке слово, як обріз, тому написав німецькою: "Taschenka–none" . Такий плин думок приніс йому мало втіхи, адже замість одного "максима", зброї й справді грізної, у Глинську могло з'явитися безліч отих захалявних гармат, небезпечних не кількістю пострілів у хвилину й не дальністю польоту кулі, а числом тих, хто міг мати цю зброю. Одного, вбитого, якщо вірити підручним, він зараз подумки закреслив, але ж скільки–то їх залишилося. Він вилаяв підручних за те, що ті не встановили особи вбитого минулої ночі. Ану ж це один з тих, кого він шукає і чиї гільзи лягли у рівні рядочки на його столі.
Ріхтер не знав, та й не міг знати, що був то Явтушок з Вавилона, чоловік, який буквально через кілька днів після "загибелі" буватиме в цьому кабінеті, ба навіть бачитиме на власні очі не лише рівні рядочки гільз на столі, закріплених шпильками, але й свій обріз, що висітиме на стіні як зразок грізної партизанської зброї, на яку гестапо не може не зважати. Тож коли сам він, Ріхтер, спробував вистрелити з неї у подвір'ї гестапо, то йому ледве не одірвало руки, а в Глинську завалували собаки. Він–бо ж вважав себе німцем не з дрібненьких, мав метр дев'яносто шість зросту, велетенські груди, природа обділила його лише кінцівками, ті були такі ж занадто довгі, як і тонкі. Після пробного пострілу він вирішив, що із цих короткостволих гармат можуть палити лише велетні. А тим часом Явтушок тієї осені ходив, як й інші вавилонці, красти цукор на Журбівському цукрозаводі. На "злодіїв" полювала заводська поліція, відбирала цукор і кожному спійманому давала таку кількість шомполів, скільки кілограмів цукру виявляла в мішечку. Для оборони Явтушок і витворив собі оте одоробло й прихопив з собою, бо ж гадав, що більше десяти шомполів він би нізащо не видолав. На заводі все обійшлося гаразд, і він уже тьопав з гарним клуночком цукру, за який віддав заводським добрячі чоботи (казав, що в тих чоботах ходив сам генерал), аж тут грузовик з гестапівцями. Зачувши їхнє "хальт!", він кинувся в лісок при самій дорозі, та доки вони розсупонювались із плащів і діставали зброю, він бабахнув по них наосліп, не цілячись, та і не мав бажання встрявати у таку нерівну бійку. Гестапівці пострибали з машини, залягли в рові й відкрили по ліску такий вогонь, що Явтушок перестав думати про життя, а думав лише про чоботи та про цукор. Кинь він цукор, тоді задарма пропали б чоботи, а такої втрати Явтушок не пережив би. Тому з усіх сил наліг на ноги і, звичайно ж, навіть незчувся, де і коли загубив обріз. Переслідувачі з ліхтариками знайшли обріз на стежині, потім Явтушок, буваючи в кабінеті гебітса, з острахом позирав на свій обріз… Явтушок відразу впізнав його на стіні серед іншої "трофейної" зброї, зразки якої Ріхтер постійно поповнював. У обрізі була підсмалена рукоять, чим Явтушок надав йому майже фабричного вигляду. "Гарна річ", — сказав Явтушок, щоб тим підтвердити свою непричетність до нього в недавньому минулому (не стане ж бо людина за таких обставин хвалити свій власний обріз). "Я, я, рускі пушки!" — засміявся пан Ріхтер і додав не без чванливої інтонації в голосі, що капралу Курту вдалося вбити злочинця. Явтушок похитав головою і промовчав. Певна річ, якби вони були на рівних, Явтушок не потерпів би такої фальсифікації історії й сказав би цьому арійцю, що дідька лисого їм вдалося вбити вавилонянина, ось він перед ним, живий і здоровий.
Ріхтер ткнув довжелезним пальцем у рядочок гільз, під яким було написано два латинських знаки: tt. Явтушок полічив їх миттю: там було дев'ять гільз, з обох боків закріплених шпильками. "Ось кого нам треба піймати, — сказав Ріхтер. — Оцих два "те". — І він додав з цілковитою переконаністю: — Вавилон! Вавилон!" Тобто, що цей чолов'яга "два те" має пряме відношення до Вавилона. І ще додав, що всі гільзи з одного і того ж пістолета, в цьому можна пересвідчитись з допомогою лупи, всі капсулі в гільзах розбиті однаково, не по центру, а трішки вбік. Ріхтер надавав такого значення своїй лабораторії і був таким люб'язним з вавилонянином, що вийняв з колонки гільзу і дав Явтушку поглянути капсуль через лупу. Явтушок нічого особливого не помітив, але так затакав, неначе він побачив крізь лупу самого власника пістолета. Він добре здогадувався, хто це міг бути, той і справді має пряме відношення до Вавилона, але Явтушок з усіх сил намагався відхреститися від цих двох tt, сказавши шефові: "Пане, якщо цей чолов'яга з'явиться у Вавилоні, то ви можете не сумніватись, що він того ж дня опиниться у ваших руках. Але для цього я мушу мати бодай яку–небудь зброю, без неї ні мені, ні моїм людям злочинця не взяти".
"Вибирайте!" — показав Ріхтер на стіну. Були там і трьохлінійка з надгризеним прикладом (слід кулі), і напівавтоматична гвинтівка СВТ, добре знайома Явтушкові з фронту (річ ненадійна, від найменшої порошинки вже заїдає), був там і наган з ланцюгом біля рукояті (річ вельми приваблива й легендарна), але ж Явтушок зупинив свій погляд на своєму власному витворові. "Ви надто малий для цієї зброї", — посміхнувся Ріхтер, змірявши Явтушка, і зняв для нього трьохлінійку. Патрони він зможе взяти у пана Манжуса, шефа поліції. Явтушок не чекав такого повороту, адже тепер йому доведеться нести гвинтівку через весь Глинськ, до майдану, де чекає його Савка з підводою. Його можуть побачити і знайомі, близько двохсот глинських громадян мостять дорогу, розбиту свого часу танками, всі ті люди його добре знають і тепер побачать з гвинтівкою. Що вони, ті стражденні, подумають про Явтушка Голого, знаменитого вавилонянина, озброєного в гестапо? Явтушок став мокрий, як миша. І коли шеф подав йому руку, бачачи в ньому віднині свою опору, то тут же гидливо висмикнув її і заходився витирати носовичком. Відтоді Ріхтер більше ніколи не вітався за руку, а тільки словесно, хоча Явтушкова рука у всіх тих випадках була суха, як астраханська тараня.
Пан Манжус, побачивши Явтушка при зброї, сіпнувся з–за столу. Явтушкові видалося, що шеф поліції в першу мить злякався озброєного, але, справившись, що й до чого, заходився плескати Явтушка по плечу, на якому висіла трьохлінійка.