— Вже час. Та й забарилися ми тут занадто.
Я хотів натякнути Попову про своє невдоволення цією досить безглуздою поїздкою, але цей чоловік з його товстошкірістю не був створений для розуміння натяків.
Попов помчав поперед мене з навальністю носорога, відсторонивши вартового, грюкнув чимдуж у двері, ждав, що вони поквапливо відчиняться, та цього не сталося. Підійшли ми з Зябрєвим, Попов трахнув у двері вже зі злістю — ніякого наслідку. Я притримав його, спокійно попросив:
— Відчиніть, будь ласка. Година вже минула. Треба їхати.
Ні мови, ні руху, ні шелесту за дверима. Зябрєв метнувся з бараку, я зрозумів: побіг зазирнути до вікон, постукати й погукати ще туди. Повернувся він майже одразу, знизав плечима:
— Нікого не видно. Кімната порожня.
— Що ж тут — підземний хід?
— Якась маячня.
Я ще раз покликав крізь двері. Нічого.
І хочби ж тоді визирнули сусіди — хтось з поляків або той обер-лейтенант, про якого я вже й забув, а тепер згадав з незбагненним роздратуванням. Сидять, позалазили в нори, не виткнуть і носа. Спитати б про цих божевільних дамочок. Чи вони завжди такі пришелепкуваті, чи тільки сьогодні?
— Ламай двері! — звелів я Зябрєву.
Попов випередив старшого сержанта. Натис своєю тушею на благенькі фільонки, все затріщало, двері відскочили, відкриваючи видовище, яке не могло б примаритися і в найбожевільнішому сні.
Звичайно, ці дві непривітні жінки могли б вдатися до різних способів для того, щоб не потрапити до наших рук. Могли вознестися на небо, втекти з допомогою таємничих пристроїв, отруїтися, повіситися, перерізати собі жили. Переступаючи поріг кімнати, я вже заздалегідь уявляв собі страшну картину, яка відкриється моїм очам, і внутрішньо здригався від того уявного видовища. Бо й кому захочеться відчувати себе винним у чиємусь нещасті?
Та побачив я зовсім не те.
На дивані, що стояв у простінку між вікнами (ось чому Зябрєв і не міг їх побачити у вікно), голі, як мати народила, сиділи наші знайомі і, щойно побачили нас, здійняли такий вереск, що їх, мабуть, чутно було в усьому містечку.
Мій недостатньо розвинений розум був, мабуть, досить відчутно спаралізований тривалим виконанням неправедних, а іноді й просто злочинних наказів, та душа ще зберігала свою природну незіпсованість, і тому звичайнісіньке почуття сорому примусило мене зробити крок назад, я готовий був утікати звідси світ за очі, так ніби сам був нагий перед тисячами чужих очей.
А ті жінки? Що вони і як вони? Чи не засоромилися перед ведмедкуватим нахабством Попова, який пер до кімнати напролом, перед жадібною цікавістю Зябрєва і солдата-автоматника, перед моєю незграбною розгубленістю?
Де там! Засліплені ненавистю до самозванних людоловів, у відчаї і безнадії перед сліпою нездоланною силою, вони вдалися до цього останнього, як їм здавалося, засобу, сподівалися коли й не перемогти нас, то бодай зганьбити (про своє зганьблення, мабуть, не думали або ж забули), налякати, нажахати, з темних нутровищ величезного дивана світили нам у очі сліпучо-білими голими тілами і кричали, кричали, кричали.
"Так тобі й треба! — пролунав у мені чийсь ніби сторонній голос. — Так тобі й треба!" А мій власний голос тої ж самої миті пролунав десь зовсім осторонь і незалежно від мене:
— Зябрєв! Хапайте їх і отак голяком — у машину! Щоб знали! Хотіли нас налякати! В машину! А тоді — їхнє барахло. Захочуть — прикриються!
Зябрєву і його автоматнику не треба було повторювати. З молодіжною безжальністю накинулися вони на голих жінок, зграбастали, бігцем понесли до машини, пожбурили до кузова, так само бігцем повернулися за одягом, а нещасні жінки тулилися спинами до кабіни, гнулися, щоб сховатися за бортами від поглядів місцевих жителів, цих мимовільних свідків їхньої страшної ганьби і ще страшнішої поразки, я стояв ще в коридорі і крізь проріз далеких дверей все це бачив і трохи заспокоївся лише тоді, як Зябрєв і солдат принесли до машини оберемки якогось одягу і жінки одна поперед одної стали хапати його і прикривати свою наготу.
Тільки тоді я ступив до кімнати, де вже хазяйновито никав з кутка в куток Попов, поджунюючи своїми грубими англійськими ботинками речі, які траплялися на путі.
— Дивлюся, чи немає тут зброї,— сказав він.
— Не вигадуй. Була б у них зброя, не так би вони тебе зустріли.
— А тебе?
— і мене. Хай хлопці все повиносять, а ми давай ладнатися звідси. Дивуюся, що досі союзники не нагрянули.
Вже виходячи з кімнати, я побачив на стіні велику німецьку офіцерську сумку. Зазирнув у неї — повно паперів. Папери — це завжди документи. Я почепив сумку собі на плече, пішов слідом за Поповим по коридору. Коли вже минав "польські" двері, звідти прошелестіло:
— Пане капітане!
Я зупинився. Двері відхилилися, з них визирнула Зося, переконалася, що Попов пішов, не озираючись, підскочила до мене, спробувала зазирнути мені в обличчя.
— Пане капітане, ми все чули. Ви забираєте цих нещасних жінок?
— Я вимушений це зробити. Вони радянські громадяни. В мене наказ.
— Але ж це тільки жінки! Хіба ви воюєте з жінками?
— Ми ні з ким не воюємо. Ми повертаємо людей на батьківщину.
— А коли б я попросила, щоб ви їх відпустили?
— Це неможливо.
— А коли б я дуже-дуже попросила?
— Ви ще раз хочете кольнути мене неґречністю? Зрозумійте мене…
— Ну, гаразд. Занадто мало часу, щоб вас вблагати. Тоді ми просимо щось інше. Ми просимо, щоб ви взяли й нас.
— Ва-ас?
— Так, мене й моїх батьків. Ми хочемо бути разом з цими нещасними. Ми з ними пережили стільки всього в цій країні, що хотіли б супроводжувати їх і тепер.
— Але ж ви поляки! Я не маю права.
— Хай це вас не бентежить. Вважайте, що ви нас не забираєте, а ми самі. Тільки супроводжуємо своїх знайомих. Щоб переконатися, що з ними все буде гаразд.
— В цьому можете не сумніватися.
— Ми віримо, віримо! Але хотіли б на власні очі. Розумієте? Невже ви не зможете зробити для нас цю маленьку послугу, пане капітане?
— А потім? Що буде з вами потім?
— Ви про нас не турбуйтеся. Ми й так збиралися їхати до Гамбурга, в нас квитки на американський лайнер. і ця коротенька подорож з вами — тільки вияв уваги й милосердя до своїх близьких знайомих. Ви навіть не уявляєте, що ми пережили, що ми пережили.
— Ну, гаразд, — піддався я, — коли ви вже так просите… У вас там якісь речі? Я пришлю солдатів, вони допоможуть.
Попов невдоволено замурчав, почувши про мій акт доброї волі. Ще невдоволеніше він замурчав, коли я сказав, що незручно поляків везти у відкритому кузові, треба взяти їх у його "цеппелін". З своїми поводитися можна всяко, а іноземних підданих треба шанувати.
Попов віддячив тим, що за всю дорогу не зронив і слова, хоч як пробувала його зачіпати балакуча Зося. Я теж не відзначався особливим красномовством, не дуже прислухався до дівочого щебетання, більше думав про те, якою, власне, безглуздою і майже непотрібною виявилася ця поїздка. Враження таке, ніби Попов заздалегідь знав, чим усе закінчиться, і навмисне підмовив мене.
Біля вартового під грибком витанцьовував злий, як чорт, Козурін і накинувся на мене, ще я не вийшов і з машини.
— Капітане Сміян, що за самоуправство! — зривистим голосочком закричав він. — Хто вам дозволив?
— А ти вже прокинувся? — здивувався я. — Так рано? Не міг же я турбувати тебе вдосвіта.
— Ви будете відповідати! — знов зірвався на крик Козурін, але вмовк, побачивши Зосю, яка вистрибнула з машини.
— Це польська сім’я, — пояснив я, — вони попросилися до нас тимчасово. Чоловік і жінка — білоруси. Просяться додому. А ті дві жінки — затримані. Чинили опір.
— В підвал їх! — скомандував КозурІн. — Білорусів поселимо в твоєму особняку. Поляків — до Коляди. Потім доповісте, капітане СмІян.
Козурін був у своїй стихії. Командувати, розпоряджатися, карати й милувати.
Я кивнув Попову, дякуючи за допомогу, пішов до нашого штабу, щоб залишити там привезену з собою сумку. Знайомитися з її вмістом я не мав наміру, але вирішив витрусити всі папери, для чого, розстебнувши застібку клапана, перевернув сумку і, взявшись за виріжки, підняв над столом. Посипалися папери, фотографії, якісь квитанції, посвідчення, одна з фотографій не потрапила на стіл і, закружлявши, впала на підлогу. Я поклав сумку, нахилився, щоб підняти ту фотографію. Фронтова звичка. Ніщо не повинно загубитися. Скільки було офіцерських бліндажів у взятих штурмом німецьких лініях оборони, підбитих штабних машин, впійманих у засадах мотоциклістів — і скрізь кожен клаптик паперу треба було зберегти, як найбільшу коштовність, бо на фронті знання про ворога іноді набагато цінніше навіть за зброю. Там, у бараці, я взяв цю сумку машинально, підкоряючись виробленому за роки війни автоматизму, не задумуючись, кому вона може належати і що в ній. Тим жінкам вона не належала — це точно. У них свої жіночі сховки для речей найінтимніших — ми нічого не зачепили. Інша річ, що жінки самі відмовилися від дарованої їм природою таємниці й неторканості, але то вже їхня справа. З жінками тепер усе просто. Козурін мерщій відтарабанить їх до Хемера, вихвалятиметься перед підполковником Дурасом, що то саме він завдяки надзвичайній пильності виявив сховище втікачів і зумів вихопити їх з-під носа в американських вербувальників слов’янської рабської сили, які прикриваються Міжнародним Червоним Хрестом, роздають на всі боки нансенівські паспорти, квитки на океанські лайнери, а найголовніше: обіцянки про райське життя за океаном. Але що для мене Козурін і навіть оті люди, з якими я сьогодні повівся не зовсім справедливо? А як повелися вони зі мною? Хто про це спитає і кому болить душа за капітана Сміяна? Може, Оксані, та вона далеко, нічого не знає про моє побутування на Рейні і, може, воно й краще, що не знає. Мама? Надто далеко я від неї — і відстанями і роками. Не бачив ось уже п’ять років. Після визволення України були від мами листи, тут і листів немає. Я вже за рубежами, знову ніби вмер для неї, як у ті страшні роки окупації. Щастя, що вціліла. і вона, і маленький мій братик Марко. Богомільна моя мама писала, що малий брат мій названий на честь одного з євангелістів, це вже вона подбала про це, ім’я ж його означає — лев, і таким він і росте, попри все, що твориться в світі. Я уявляю собі десятилітнього сопливого Марка, у якого на вічно немитих ногах мало не до самих колін "курчата", але він неодмінно повинен бути левом, і мені ставало смішно й гірко на душі.